Ця історія про мого батька — перша у ЗМІ, і, на жаль, остання. Окупанти вбили “Матроса” у Оленівці
Росія окупувала рідне село. Батько потайки від нас підписав контракт із ЗСУ
Микола Аганін народився на Донеччині, у селі Порохня Новоазовського району. Працював трактористом, потім слюсарем в колгоспі, а останні роки перед початком війни займався ремонтом машин. Ростив дітей, а згодом і онуків — їх у нього аж шестеро, і усі хлопці. Аж допоки не розпочалась війна: у 2015 році, коли ворог окупував рідне село, чоловік кинув все і з родиною переїхав до Маріуполя.
“У 2016 він таємно від нас підписав контракт із ЗСУ і пішов служити в 54-у окрему механізовану бригаду. Батько завжди казав, що за свою землю і за свою Батьківщину потрібно воювати будь-якими способами. Для нас, рідних, його рішення було несподіванкою. Але батько був принциповою людиною, зі своїми поглядами, яким він ніколи не зраджував. Запам’ятала його слова: “Я йду, щоб моїм дітям і онукам не прийшлось дізнатися, що таке війна”. А ще віджартовувався: “Це мені у паспорті багато років, а в душі 18”.
Микола Аганін пішов захищати Україну, аби діти не знали, що таке війна
Про службу і що доводилося пережити на фронті Микола Володимирович волів не розповідати рідним. Обмежувався лише смішними випадками та курйозними ситуаціями. Все інше було під забороною.
“Це не те, про що потрібно розказувати. Це моє і воно вам не треба. Ось вийду на пенсію і почну писати мемуари, от тоді й дізнаєтесь про все”, — сміючись казав він.
Любив рибалити наодинці. Його життєві поради були безцінними
За словами Марини, її батько був не конфліктною людиною. Вважав, що всі проблеми потрібно вирішувати розмовами. Навіть у вихованні онука завжди радив доньці більше з ним розмовляти, бо вважав, що лише так можна виховати нормальну людину.
“Батько був гарним співрозмовником. Він багато чого знав, і здавалось, що немає такого питання, на яке він не знав би відповіді. Я з самого дитинства дуже любила з ним просто сидіти та розмовляти на всілякі теми. Ми могли розмовляти годинами про все: про життя, про ситуацію в країні, про те, як вирішити ту чи іншу життєву проблему. Я поважала його думку і намагалася дослуховуватись до кожної поради. Бо знала, що його поради — безцінні. Зізнаюся, зараз мені дуже не вистачає тих розмов і тих порад, які він міг мені дати”.
Донька Миколи втратила не лише тата, а й друга
Улюбленим хобі “Матроса” була рибалка. При чому улов для нього не був у пріоритеті. Головне — побути наодинці, посидіти на природі, відволіктись від життєвих турбот. Однією з мрій, яку Микола Аганін хотів втілити після війни, то це придбати невеличкий будиночок. Але обов’язково щоб він був біля якоїсь річки.
“Тато був різносторонньою людиною. Здавалось, що він може зробити, полагодити або навіть побудувати все. Пам’ятаю, я завжди казала йому: “Чи є щось таке, що ти не міг би зробити?” А він посміхався і відповідав: “Немає такого. Єдине, що я так і не зрозумів, то це електрика”.
Подзвонили з “Азову” і “Матрос” приєднався до підрозділу. Вірив, що його скоро обміняють
Коли почалася повномасштабна війна, Миколі Володимировичу зателефонували з “Азову” і запросили приєднатись до них — захищати Маріуполь. Рішення “Матроса” було однозначне.
“Перебуваючи на “Азовсталі”, тато інколи нам телефонував. Кожен дзвінок був щастям для нас. Ми розуміли, що він живий. Звісно, тато завжди нас втішав, і казав, що у нього все добре. Знаєте, він був такою людиною, що ніколи не любив жалітись. Але з новин ми знали, що насправді відбувається на металургійному заводі”.
Коли всередині травня 2022 року почалась евакуація з “Азовсталі”, Аганіним здавалось, що нарешті настав той довгоочікуваний порятунок і їхній батько та чоловік скоро повернеться до них, до своєї сім’ї.
З полону, з Оленівської колонії “Матрос” телефонував двічі.
"Під час останнього дзвінка, який був десь за тиждень до теракту, тато натякнув, що скоро повернеться до нас, мовляв, його обіцяють обміняти. Ми навіть уявити не могли, що може статися таке жорстоке вбивство військовополонених”.
У списку загиблих під №4. Ми і досі не можемо повірити, що батька з нами більше немає
Марина перед сном молила Бога, аби її батько якомога швидше повернувся і з ним усе було добре. Жінка пам’ятає, коли з’явилась новина про теракт, їй зателефонувала мати й сказала: “А раптом там був і Микола”.
“Звісно, я стала її заспокоювати, бо не вірила, що таке взагалі може статися. Через деякий час з’явились списки. Серед загиблих був і мій батько. Під номером 4 — Аганін Микола Володимирович 18.05.1961 р.н. Це був шок, здавалось, що земля йде з-під ніг. Було враження, що це якийсь страшний сон, наче я зараз прокинусь і все буде добре”.
Микола Володимирович з дружиною Тетяною Борисівною
Ідентифікація тривала майже рік. 10 довгих місяців пошуків хоча б якоїсь інформації про рідну людину, яку серед ночі росіяни жорстоко стратили.
“Всі нас намагались заспокоїти, мовляв, нічого точно не відомо, його ніхто не бачив, можливо, сталася помилка. І це давало нам надію на те, що батько живий. Нехай поранений, але живий. Увесь цей час я боялась кожного телефонного дзвінка, особливо, якщо вони були з невідомих номерів. Мені так страшно було почути погану новину”.
Але всі надії родини розбилися, коли прийшло підтвердження ДНК. Вони і досі не можуть змиритися і прийняти, що улюбленого батька й коханого чоловіка більше з ними немає.
“Здається, що зараз відчиняться двері і він зайде, усміхнений, як завжди, обійме мене, маму і скаже: “Все добре. Я повернувся.” Для нас це велика втрата. Це нестерпний біль, який несила пережити. Ми втратили не просто людину, а гарного друга, наставника, голову родини”.
Від спогадів ллються сльози. На жаль, герої вмирають
Марина намагається менше плакати, бо знає, що батько цього б не схвалив. Але кожну ніч, лягаючи спати, жінка бачить його перед очима, і одразу згадуються щасливі моменти з дитинства, теплі спогади, коли він був поруч. І сльози ллються самі собою.
“Для мене мій батько — герой, такий же, як і усі оборонці Маріуполя. У свої немолоді роки він наважився піти захищати свою Батьківщину, і я певна, що жодного разу нікого не підвів”.
Микола Аганін завжди уникав публічності, намагався менше “світитися”, а журналістів зазвичай уникав. Він вважав, що головне — виконувати свою справу добре або не братися взагалі.
Ця історія про Миколу “Матроса” Аганіна перша у ЗМІ, і, на жаль, вона написана вже після смерті бійця “Азову”.
Свої в Telegram 
