Свої люди. Історії учасників Маршу захисників України з Донецької і Луганської областей
У День Незалежності українські ветеранські організації провели Марш захисників. Ця хода в центрі Києва є альтернативою офіційній програмі святкувань і проводиться другий рік поспіль. За попередніми підрахунками, у ній взяли участь кілька десятків тисяч людей. Вони пройшли від столичного парку Шевченка до Майдану незалежності та Європейської площі.
Свои.City поспілкувалися з ветеранами, які представляли Донецьку і Луганську області.
«Моя дружина мене підтримує і теж за потреби візьме зброю»
Михайлу Золотому 37 років. Приїхав зі Слов’янська разом з дружиною Ольгою. У цьому місті він народився і виріс. До війни працював на підприємстві «Зевс Кераміка».
– На той момент я був випалювачем керамічної плитки і виробів з технічної кераміки. 1 травня 2014-го ще працювали, хоча в місті вже були обстріли. А через кілька днів підприємство зачинилось. До свята Трійці був вдома з жінкою і двома дітьми, а коли почалися обстріли сусідніх будинків, ми виїхали. У Києві вдалося добре облаштуватися. Але в серпні повернулися додому.
Михайло Золотий з дружиною
26 травня 2015-го Золотий пішов добровольцем. Це була п’ята хвиля мобілізації. Спочатку відправили на Широколанівський полігон, це у 40 км від Миколаєва, потім – у навчальний центр «Десна» на Чернігівщині. Після розподілу потрапив у 36-у окрему бригаду морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського.
– Ми розташовувалися на трасі до Новоазовська, біля Широкиного. Тоді вже від селища не залишилося майже нічого. З 2 лютого по 9 травня 2016 року був там на «нулі», далі батальйон звідти вивели.
На війні Михайла поранило. Коли йшов мінометний обстріл, поруч впав снаряд, осколок пройшов по дотичній. Про цей день чоловіку нагадує шрам з лівого боку голови.
Після служби Золотий повернувся до рідного міста і влаштувався на те саме підприємство, але вже на посаду начальника зміни, контролює людей і всі етапи виробництва.
– У Слов’янську не зовсім все добре. Я бачу, що люди не надто змінилися. На жаль, прихильників «русского мира» залишилося дуже багато. Я зажди напоготові, щоб знову піти воювати. Моя дружина мене підтримує і теж за потреби візьме зброю.
«Коли повернувся з війни, клієнти перестали приїжджати до мене»
Юрію Куличенку 25 серпня виповнюється 57 років. Все життя він провів у Старобільську на Луганщині. У мирні часи мав автомайстерню. Як пішов на війну, бізнес довелося закрити. Це сталося 16 травня 2014-го.
– Пішов до батальйону «Айдар», у другу афганську штурмову роту. Її засновник та перший командир – ветеран війни в Афганістані Олег Михнюк. Він загинув 20 серпня у перший рік війни під містом Новосвітловка, на трасі Краснодон – Луганськ. Через два роки, 6 квітня, я звільнився, бо здоров’я було вже не те – отримав поранення.
Дома намагався налагодити бізнес, але не вдалось. Бо в Старобільську 70 відсотків «сєпарів», до мене клієнти перестали приїжджати. Зараз працюю вахтовим методом під Києвом у приватній охороні.
Юрій Куличенко
Юрій каже, що містяни і досі пригадують йому те, що пішов воював і «вбивати своїх земляків».
– В очі мало хто каже, бояться, більшість пише у фейсбуці. Я їм пропоную квиток, куплений за мої гроші, до російського кордону. Але тільки в один бік.
У вільний час Юрій волонтерить.
– У нас є волонтерський центр «Старобільські павучки». Жінки плетуть маскувальні сітки. З початку війни зробили більше 220 одиниць. Майже кожен тиждень ми їздимо до фронту, допомагаємо усім підрозділам, які розташовуються в Луганській і Донецькій областях. Зараз у військових набагато менше потреб, але допомога ніколи не буває зайвою.
Відзнака Юрія Куличенка
Куличенко радіє, що на марші зустрів побратимів.
– Разом ми – сила. І якщо буде потреба, впевнений, що кожен з нас знову візьме зброю і будемо звільняти наші міста.
«Бабуся сказала, що я затягнула з рішенням йти на фронт»
Наталя Глушенок з позивним «Сова» теж зі Старобільська. До війни вона працювала барменом у розважальному закладі. На війни стала протитанкісткою і гранатометницею.
– Як таке, хлопці пішли захищати рідну країну, а я не піду? У червні пішла до штурмової роти батальйону «Айдар». Дислокувалися в Щасті, Станиці Луганській, Болотяному, Трьохізбенці.
Рідні схвалили моє рішення. Тато військовий, дідусь з бабусею теж. Бабуся навіть сказала, що я затягнула з цим рішенням, треба було ще в березні брати до рук зброю. Татусь пробув на війні чотири роки, я на рік більше.
Наталя демобілізувалася 5 липня 2019 року. Каже, що у всіх підходить час, коли треба йти додому. Приїхала до Старобільська і зрозуміла, що там роботи набагато більше: людям потрібна моральна підтримка, правдива інформація.
– Вони не розуміють, що коїться, або не хочуть розуміти. Змусити не можемо, але можна спробувати прищепити українство. Перші п’ять місяців – то було пекло в моральному плані. Тиснули люди – злі, жорстокі, похмурі. Усі ниють, їм усі все повинні.
Відзнаки Наталі Глушенок
Поки у Наталі немає родини. Була любов на фронті, але не склалося.
– Він раніше пішов на дембель, сказав, що йому набридло воювати. Я тримати не стала. У мене міцний характер, я родом з кубанських козаків.
Зараз Наталя – зоозахисниця. З війни вона привезла 15 собак, з них дві – покалічені.
Торік Глушенок хотіла приїхати на марш, але не змогла морально. За подією стежила по телевізору. Бачила хлопців без рук і ніг.
– Якщо у них є сила волі прийти на марш, то і я зможу. Сказала – зробила. Тварин залишила на матусю. Вона була в шоці від того, скільки їй всього треба робити, поки я тут у Києві.
«У Мирнограді не стріляли, тому місцеві досі не розуміють, що насправді є війна»
Євген Хованський разом з другом Юрієм Губановим приїхав з Мирнограда Донецької області. Вони – шахтарі зі стажем. Євген працює заступником генерального директора з соціальних питань державного підприємства «Мирноградвугілля».
– З початком війни з нашого підприємства на війну добровільно пішло 11 чоловіків, це зі мною і Юрою. Не повернулися двоє, – говорить Хованський.
Євген Хованський
Євген та Юрій разом були в навчальному центрі, а потім доля їх розкидала. Хованський воював за єдину Україну в Національній гвардії в Маріуполі, Широкиному та Пісках, а Губанов – на Луганщині.
– Я був заступником командира взводу, а також керівником ремзони. На війні провів десь вісім місяців, не рахуючи перебування в навчальному центрі. Демобілізувався і одразу приступив до роботи – посада чекала на мене, – продовжує Хованський.
Євген говорить, що війна не торкнулася Мирнограда. Там наразі живе багато переселенців з окупованих міст регіону.
– Там не стріляли, тому місцеві досі не розуміють, що насправді є війна. Вони не відчули цього, тому їм важко довести, що завдяки волонтерам і добровольцям вони мають мирне небо над головою, живуть у своїх домівках і мають змогу працювати.
Юрій Губанов на запитання, скільки йому років, відповів, що він – «чоловік у розквіті сил». Більше 20 років працює під землею.
– Я і ще багато шахтарів, не тільки з мого міста, у 2014 році пішли воювати за Україну. І це ми зробили добровільно. Напередодні Дня шахтаря хочу привітати всіх, хто працює на вугільних підприємствах. Бажаю усім здоров’я, щастя, благополуччя. Щоб кількість людей, які спустилися в шахту дорівнювала кількості людей, які виїхали на-гора. У нас одна батьківщина, і це – Україна. Давайте помножувати її багатства.
Юрій Губанов з прапором Мирнограда
«Колеги пропонували «відкосити» від війни»
Володимир прізвище попросив не називати. Каже, що йому за п’ятдесят. Він з Макіївки. До війни працював лікарем-травматологом.
– Після звільнення Краматорська, Слов’янська і Дружківки добровільно пішов працювати військовим лікарем до 65-го мобільного військового шпиталю у Часів Ярі. Якраз була шоста хвиля мобілізації. Дружина та син не раділи моєму рішенню, плакали.
Колеги пропонували «відкосити» від війни. Вони тоді казали і досі кажуть, що я не при здоровому глузді. Іноді в соціальних мережах мені погрожують. Цікаво, що пишуть люди, які з початком війни переїхали з Макіївки до Росії.
Півтора року Володимир провів на війні. Говорить, що страшно було оглядати поранених і оперувати хлопців віком свого сина, якому зараз 26 років.
– Важко працювати з дітьми. Були випадки, коли на моїх руках помирали бійці. Але більшість вдавалося рятувати.
Після демобілізації Володимир повернувся до свого фаху – зараз працює лікарем-травматологом у Дружківській міській лікарні. Але в нього підписаний контракт на резерв, тож буде продовжувати службу в територіальній обороні.
– Щодо до Дружківки – тут програна інформаційна війна. Регіонали зняли вишиванки, одягли свої звичні ватнички, знову повернулися до влади і керують містом.
На мою думку, починаються не дуже добрі зміни. Трохи починає тхнути 2014-м роком. Тому я і приїхав на Марш захисників, щоб не допустити реваншу та капітуляції.
Свої в Telegram 
