Родина Гнилицьких з Донеччини відновила свій ягідник на Запоріжжі. Вони вирощують хурму і інжир
Катування росіянами донеччан замовчувались
“На той момент вже була окупація. Вже була активна спроба наших військових відбити у ворога трасу від Донецька до російського кордону, тому що Чистякове, Сніжне і все — там далі російський кордон. Російський кордон був за двадцять кілометрів від нас”, — розповідає Ганна Гнилицька.
Виїхати довелось вже у квітні, позаяк на роботі чоловіка Ганни попередили: якщо й далі не припинить розповсюджувати проукраїнські наративи, то заберуть на підвал.
“Ми підтримували Україну — ми не приховували свою позицію, чоловік намагався провести роз'яснювальну бесіду серед своїх робітників. І йому прилетіло: особисто йому сказали, якщо він не припинить, то здадуть на підвал. Що цікаво — це були свої, українці, які раніше працювали із його партнером по бізнесу”, — ділиться жінка.
Окупація Чистяково. Донецька область
Ганна каже, у рідному місті займалась домашнім господарством, зокрема вирощувала садовину й городину, тож не була занурена у міське життя й не бачила суспільних настроїв. Втім, одного разу пішла на міський мітинг, який мав бути патріотичним.
Ганна Гнилицька розповідає, що було багато випадків, коли люди просто зникали. Про це тоді часто писали в соцмережах, але чомусь не активно писали в офіційних ЗМІ.
“Спілкувалась з людьми й чула, що хтось пішов і не повернувся, хтось кудись пропав, хтось приховав подалі свою автівку. Зараз про таке пишуть — голосно кричать, але те, що тоді відбувалося на Донбасі, я не знаю чому, але саме на державному рівні не говорили — не висвітлювали. Заарештували Ірину Довгань й кинули на катівню. Коли її звільнили й вона почала щось писати, це не тиражувалося. Те, що коїли ті тварі в своїх катівнях, це нічого не висвітлювалось взагалі. Якби не Станіслав Асєєв (правозахисник, журналіст, воїн — Свої), якого звільнили (обміняли) з полону, то ми б багато чого не знали. Він давав інтерв'ю, писав статті, він написав книгу, він добився того, щоб його книгу видали багатьма мовами. Але це вже все після 2017 року. З 2014 по 2016 була тиша про це”, — говорить Ганна.
Окупований Торез (Чистякове). Донецька область
Термінова евакуація
Що буде війна родина зрозуміла ще на початку 2014 року, до того, як окупанти зайшли в частину міст Донецької області. Ганна каже, одразу наполягала на евакуації із області. Але чоловік не хотів.
“Він взагалі людина, яка дуже важко приймає щось нове, але якщо йде на нове, то в нього все виходить. Я не знаю, якби не ці погрози, то, може, ми б ще якийсь час прожили в окупації, але я не думаю, що довго, тому що там неможливо жити: там настільки пригнічуючі умови, що я не знаю, як це довго витримати”, — розповідає жінка.
Ганна говорить, що окупанти вже тоді часто бомбили мирних мешканців, але перекидали ці звірства на ЗСУ, що наче це українські воїни обстрілюють своїх.
Ухваливши рішення їхати, чоловік з дружиною зібрали найпростіші речі: мінімальний одяг, документи і те, що потрібно в дорозі. Також забрали своїх тварин — собаку, двох своїх котів та одного безхатнього. Оскільки заздалегідь готувалися до окупації, то запаслися консервами й тушонкою для тварин. Їх теж забрали.
“Здається, ми брали ще якусь ковдру, тому що не знали де будемо. Ми їхали через Іловайськ власною автівкою, але в колоні з автобусом з людьми. Ми подумали, краще їхати в колоні, ніж самим, бо навряд колону обстрілюватимуть. А поодинокі автівки могли й “віджати”, висадивши в полі всіх, хто там є, чи обстріляти. В Іловайську автобус повернув в бік “раші”, а ми повернули в бік України”, — розповідає Ганна Гнилицька.
Волонтерство й відновлене господарство в Запоріжжі
Родина одразу поїхала до Запоріжжя, оскільки у Ганни там жила сестра. Чоловік довго сподівався, що вони повернуться в рідне Чистякове, бо там залишився не тільки будинок, а й бізнес. Втім, після двох років життя у Запоріжжі ця надія почала згасати.
“У Запоріжжі ми якийсь час пожили в квартирі моєї сестри, а потім я почала шукати собі якесь зайняття. Більше року ми волонтерили в пункті допомоги переселенцям — просто, щоб зайняти руки й відключити мізки. Потім я почула, як дівчата-волонтерки, які займалися цим пунктом, розмовляють між собою, що потрібна людина, яка вміє шити. Вони допомагали ще військовим. Якраз я вміла шити, і ми почали шити все підряд — від одягу до виробництва кікімор”, — розповідає волонтерка.
Пізніше родина переїхала до селища Лисогірка, що під Запоріжжям, оскільки звикли жити “на землі”. За ці роки Ганна з чоловіком створила чудовий ягідник, де вирощує екологічно чисті ягоди — від полуниці до ожини й смородини різних сортів.
Окрім того, жінка захоплюється вирощуванням не типових для Запоріжжя фруктів, як от хурма чи інжир.
“Те, що в нас буде ягідник, ми вирішили ще до купівлі будинку. Я моніторила ринок, дізнавалась, що скільки коштує й з якою швидкістю продається. Ми вирощуємо ягоди й фрукти як для себе, так і на продаж. Малина, полуниця, смородина, ожина, порічки. Власне, з цього живемо. Раніше вирощували ще часник, але зараз відійшли від нього. Звісно, це сезонний бізнес, але у мене чоловік більш-менш вміє складати якісь гроші, то взимку якось просто виживаємо. Ця ділянка не для того, щоб безбідно жити й не тужити, а скоріш, щоб протриматися. Тому чоловік скоро повернеться до своєї роботи, а ягідником буду займатись я”, — ділиться Ганна.
Коли почалась повномасштабна війна, родина вирішила залишатись у Запоріжжі, бо не хотіла втретє починати життя заново. Тим паче, що у пари вже вісім тварин, яких неможливо покинути.
“Перший тиждень у нас жили родичі із Запоріжжя, тому що їм було страшно там — на околиці, яка близько до виїзду в бік окупованої території. Ми підтримували одне одного й спостерігали за розвитком подій. Про нас скажу так: якби була загроза окупації, то однозначно ми би виїхали. Попри все своє небажання починати спочатку. Тим паче, що ми перші в списку вороги”, — вважає донеччанка.
Ганна Гнилицька каже, що планів на дальнє майбутнє наразі не має, власне, як і багато українців, навчилися жити одним днем. З іншого боку, як активна людина, Ганна все ж таки хоче розвивати свій ягідник. Для того, щоб побудувати нову теплицю, жінка написала дві пропозиції у грантові програми для сільськогосподарського бізнесу.
“Самі ми не потягнемо теплицю фінансово, тому я якось намагаюсь отримати грантові гроші й поставити теплицю. Це дасть можливість вирощувати ягоди з ранньої весни майже до зими”.
Свої в Telegram 
