Росія викрала 19 тисяч українських дітей. Історія Богдана Єрмохіна, який зміг вибратися додому
Як Богдан опинився у дитбудинку сімейного типу?
Рідні батьки Богдана загинули, коли йому було 7 років: його мама померла від тривалої хвороби, а тато одного дня не повернувся додому через проблеми з алкоголем.
Опіку над дитиною взяла подруга мами, із якою він прожив наступні сім років. Там він мав значно кращі умови для життя, але не відчував, що його люблять, тож у 14 років вирішив піти з цієї родини.
«(Складне дитинство) дало мені віру в себе і в те, що я сам можу зробити те, що хочу. Наприклад, мені потрібно було поїсти, а батькам в цей момент не до мене було, і я йшов і знаходив (їжу)...
І зараз я розумію, що це загартувало мій характер, і весь мій шлях з Росії додому став можливим саме завдяки цьому. Тобто, якби у мене не було (складного дитинства), я б зараз тут не сидів», — розповів хлопець.
Саме в таких умовах в 16-річному віці Богдан зустрів повномасштабне вторгнення. На той час він жив у дитбудинку сімейного типу разом із чотирма іншими дітьми-підлітками. Його названий батько до останнього не вірив, що почнеться війна, а коли 24 лютого почалися обстріли, повністю зник на три дні, залишивши підлітків самих.
Досвід виживання в Маріуполі
Богдан зустрів війну в дев'ятиповерхівці Кальміуського району, з якого в ті дні добре виднілися бої на трасі Донецьк — Маріуполь. Майже одразу йому й іншим дітям стало не вистачати їжі та води, тож вони мусили шукати її у місті.
Через три дні їхній опікун повернувся, але одразу ж відвіз дітей до іншого місця, неподалік маріупольського меткомбінату. Там підлітки прожили у підвалі понад місяць, шукаючи їжу в оточеному місті та стоячи в чергах за водою, по яким часто прилітало.
«У нас не було нічого: ні документів, ні грошей, ні зв'язку, ні їжі, ні води. Нічого, просто нічого нема, а навколо одні трупи та постріли», — пригадує реалії облоги Богдан.
Евакуюватися підлітки не могли, адже вони не мали документів, а брати на себе ризик і вивозити чужих дітей із міста ніхто не наважувався. Зрештою, Богдан зумів взяти у свого названого дідуся "Жигулі", але в останній момент вирішив не вибиратися з міста через оголошений "зелений коридор". Незабаром він дізнався, що багатьох людей, які намагалися виїхати цим коридором, російські військові розстріляли.
В такій обстановці минув майже місяць, аж поки російські військові не почали зачищати підвал за підвалом в окупованих кварталах міста. Зрештою, вони зайшли й у підвал, де жило четверо підозрілих підлітків без документів, після чого їх вивезли в Донецьк.
«Здавалося б, триває війна, навколо смерті, але веселі моменти в нас також завжди були. Наприклад, одного дня ми знайшли в Маріуполі велику колонку JBL. На телефоні в нас було усього дві пісні: "Доброго вечора, ми з України" і Гімн.
І просто уявіть: ми майже в центрі Донецька, на ринку, ідемо під трек "Доброго вечора з України". (...) Ми постійно залазили в якусь фігню й ризикували, тому що після Маріуполя вже нічого не страшно», — згадує хлопець.
Як Росія викрадала дітей
Одного дня, після майже місяця перебування в лікарні у Донецьку, Богдану та іншим дітям, вивезеним з Маріуполя, оголосили, що незабаром вони поїдуть у табір на території Росії. Наглядачі брехали, що ця подорож буде короткостроковою і закликали не брати зайвих речей.
Через декілька днів вони потрапили в санаторій адміністрації президента Росії, де, за словами Богдана, охорони було більше, ніж мобіків у Донецьку. Багато з примусово переміщених дітей не розуміли, що відбувається, але Богдана і його друзів охопив страх від того, що з цього місця вони вже не зможуть вибратися.
Тим не менш, навіть у Росії вони із друзями продовжували знущатися з охорони, намагаючись за слушної нагоди вмикати Гімн України. Цими діями маріупольці намагались вбити в голову російській каральній системі, що вона винна у примусовій депортації українських дітей зі знищеного Маріуполя. А впоратись зі страхом їм допомагала віра, що колись їхній спротив увійде в підручники історії.
Зрештою, російські наглядачі роз'єднали компанію друзів, і Богдан був змушений погодитись на переміщення до дитбудинку сімейного типу, щоб не потрапити у значно гірші умови до дитбудинку. А його найближчий друг Філіп був незаконно "усиновлений" російською омбудсманкою, яка після скаржилась, що той лякав її дітей обіцянками, що з'їсть їх як "москальонків".
Силоміць наданих йому опікунів Богдан описує як типових росіян, поглинених державною пропагандою. Вони намагалися переконати підлітка, що російська агресія була виправданою, але той доводив, що членство Фінляндії в НАТО є більш "небезпечним" для Росії, і що Україна просто не могла планувати напад на Москву з огляду на те, що чисельність Збройних сил України була в рази меншою.
Що допомогло Богдану не втратити віру в повернення?
Далі Богдан, вже навчаючись у Росії на автомеханіка, спробував двічі втекти з дитбудинку. Першого разу його схопили в той же день. Наступного разу хлопець переховувався майже тиждень, але його все одно повернули до родини.
«Це було дуже прикро. Я думав — все, більше в мене точно шансу не буде. Це дуже складно: відчути момент, коли ти розумієш, що в тебе зараз буде свобода, і тут перед тобою виникає стіна. В мене реально почала пропадати віра від розуміння, що мені більше не дадуть втекти».
Далі Богдан мав розмову з російською ексуповноваженою з прав людини, якій ще раз сказав, що хоче повернутися в Україну. Вона відповіла йому, що це можна реалізувати, адже українська уповноважена вже надіслала відповідний запит. Однак вже за кілька днів російська армія виписала 17-річному Богдану повістку.
«Тут я вже просто не витримав. Думаю — все, в мене реально більше шансу не буде. Тобто останній шанс вилити на публіку все: і про повістку, і звернутися до Зеленського. Все це накопичувалось, і в останній момент я кажу: все або зараз, або мене не буде — і це звернення розлетілось», — згадує хлопець.
Зрештою, завдяки зусиллям дипломатії Україні вдалося повернути Богдана додому. Перетинаючи білоруський кордон, хлопець був настільки переповнений щастям, що йому хотілося крикнути білоруським прикордонникам з сумними очима, щоб вони також перебігали через кордон.
Тепер Богдан працює над тим, щоб робити проблему примусових депортацій українських дітей більш видимою. А ще займається музикою, і вже навіть опублікував кілька треків. Досвід примусового перебування у Росії не зламав його, і лише страшні дні виживання в облозі в Маріуполі час від часу приходять до нього в кошмарах.
Свої в Telegram 
