Я дивом вижила під час ракетного обстрілу Києва. Історія 77-річної донеччанки Лариси Сирцової
До столиці Лариса Сирцова переїхала нещодавно. У "хрущовці" вона орендувала однокімнатну квартиру. Коли ракета влучила в сусідній будинок, за 20 метрів, жінка була у передпокої. Пані Лариса отримала численні поранення. Для Свої Лариса Григорівна за годину спілкування розповіла все про своє життя — від народження до дня, коли стався ракетний обстріл.
З Луганщини вивезли до Карелії, рятуючи від голоду
Лариса Григорівна народилася у 1946 році в шахтарському селищі Лотикове, що на Луганщині. Наступного року в Україні стався голод і 10-місячну Ларису, яка вже розпухла від нестачі їжі, мати вивезла до Карелії, де жили її батьки. У селищі Маленга Мурманської області родина прожила до 1953 року.
Лариса Григорівна
“Мій вітчим під час Другої світової війни був важко поранений, він наступив на міну, а потім потрапив у полон до німців. А після війни, в 1945 році, його відправили до Карелії, де і познайомився з моєю мамою. І хоча в полоні йому надали допомогу, все одного в його тілі залишалося багато уламків від міни. Місцевий клімат не підходив йому — рани не загоювалися і лікар порадив їхати”.
Знайомство з чоловіком в Ростові і переїзд до Донецька
Переїхали в Ростовську область, в Новошахтинськ. Там тоді жили знайомі, які розповіли, що в місті відкриваються нові шахти. Туди й працевлаштувався вітчим Лариси Григорівни.
“Я закінчила 11 класів, вступила в Ростовський університет на механіко-математичний факультет. Потім знайомство з чоловіком, весілля. А потім у нас народилася донька Ірини. А у 1970 році за направленням вже утрьох поїхали в Тульську область, у місто Вузлова, там свого часу був великий машинобудівний завод. Нам, як молодим спеціалістам, в жовтні одразу дали двокімнатну квартиру. Ми з чоловіком Володимиром працювали інженерами, але невдовзі повернулися до Донецька. Влаштувалися у Головний обчислювальний центр Міністерства вугільної промисловості України, де чоловік ще під час навчання писав свою дипломну роботу”.
Родина Сирцових переїхала до Донецька у січні 1971. Тут в 1972 році народився син Олександр. Вищезгаданий ГОЦ Мінвугільної промисловості у 2003 році закрили. Жінці запропонували роботу на такій же посаді в схожій організації, яка знаходилася у сусідній з Донецьком Макіївці.
Операція на серці в Туреччині і зустріч з онуками в Європі
Після окупації Донецька в 2014 році діти Лариси Григорівни роз'їхалися: старша донька до Туреччини, молодший син — спочатку до Одеси, потім до Києва. А жінка залишилася вдома, доглядала за чоловіком, який важко хворів.
"Спочатку він зламав стегно, була серйозна операція. Потім інсульт, здоров’я постійно погіршувалося, аж до того, що він став прикутим до ліжка. А у листопаді 2017 року чоловік помер і я залишилася одна.
У мене почалися проблеми зі здоров’ям, а приїхати в Донецьк з дітей ніхто не міг. Тому поїхала я, але одразу приїхати на підконтрольну територію не могла. Спочатку поїхала до Ростова, там у мене мешкає рідна сестра. У Ростові мені прооперували ліве око, вилікували катаракту і вставили кришталик".
А наприкінці 2022 Лариса Григорівна поїхала до доньки в Стамбул. І там у жінки почалися проблеми з серцем. Спочатку планували, що Ірина автівкою привезе маму з Туреччини до Києва, але лікар попередив — дорога довга і велика ймовірність, що пані Лариса її не витримає. Тому вирішили, що оперуватимуть у Стамбулі. Ларисі Григорівні поставили кардіостимулятор.
"До кінця 2023 року була в Іринки, відновлювалася. А потім зібралася в Київ до сина, але дорога була через європейські країни, тому вирішила заїхати до онука в Будапешт і до онучки в Лейпциг. Донька сказала, якщо є така нагода, то треба обов’язково побачитися. Бо невідомо, коли ще випаде така нагода. Я і подумати не могла, що на схилі років у мене буде таке турне Європою".
День, який похвилинно пам'ятатиму завжди
На початку січня 2024 року Лариса Григорівна приїхала до Києва, тут її зустріли син Олександр з дружиною Оленою. Невістка каже, Лариса Григорівна оселилася в однокімнатній квартирі на другому поверсі п’ятиповерхівки неподалік метро "Сирець".
"Моя гарна приятелька давно живе в Азії, а в її квартирі періодично жили родини. І так сталося, що незадовго до приїзду Лариси Григорівни квартира була вільна. Я переказала історію мами свого чоловіка, і що саме зараз ми в активному пошуку житла для неї. Знайома запропонувала пожити там, за оплату комунальних послуг".
8 липня 2024, 02:01 — перша повітряна тривога в Києві. В той день їх буде загалом шість. Лариса Григорівна зібрала "тривожний" рюкзак, який від самого початку переїзду зібраний і стоїть біля вхідних дверей. І жінка пішла у сховище — воно у школі, за сотню метрів від її будинку.
"У мене в телефоні є кілька телеграм-каналів, де я відстежую інформацію. Якщо летять ракети, то завжди йду в укриття. Вночі людей було мало. Після відбою прийшла додому, це було о 03:50. Лягла спати. Прокинулася й одразу стала прибирати: помила підлогу, протерла пил всюди. А потім прийняла душ. Розвісила рушники на балконі. Побризкала гібіскус — китайську троянду, та орхідею.
Гібіскус Лариси Григорівни до обстрілу
Все, що залишилося від гібіскуса після обстрілу
І пішла на кухню готувати сніданок. Коли пролунала повітряна тривога, я стояла поруч з плитою, варила вівсяну кашу. І тут почула свист і вибух. Це було десь поруч".
Слідом за першою полетіла друга "партія" ракет. За словами Лариси Григорівни, вона розуміла — до сховища не встигне побігти.
"І добре, що я не побігла в школу, бо була висока ймовірність, що ракета наздогнала б мене якраз дорогою. Щоб дістатися до сховища, мені треба було йти повз будинок, куди влучила ракета і в якому загинули люди. Пишу сину, що залишаюся у квартирі, не встигаю до сховища, бо між ракетами зовсім мало часу було".
Відправила повідомлення. Кілька секунд — і вибух. Перед очима стовп пилу наче туман.
Біля будинку, де жила Лариса Григорівна, у день обстрілу
"Пройшли якісь хвилини чи секунди, і я бачу, що вся в крові. Відкрила двері на сходовий майданчик і звичайним для себе голосом кажу: "З мене сильно тече кров, хто-небудь, допоможіть мені". Тут зі своєї квартири виходить сусідська дівчина-підліток, їй років 13. Вона була одна, батьки на роботі. Я не могла знайти свій телефон, щоб повідомити синові. Попросила дівчину зателефонувати Сашкові, але вона була в стресовому стані. Повернулася до себе у квартиру, бачу босоніжки в крові, а поруч покритий пилом телефон. На екрані п'ять цяток, ніби в нього забивали маленькі цвяхи. Але працює”.
Лариса Григорівна зв’язалась з сином і сказала, що поранена.
В той момент спускалися хлопці, вони вивели поранену жінку на вулицю. Першу медичну допомогу Ларисі Григорівні надала дівчина-волонтерка: обробила перекисом водню й перебинтувала праву руку, переконалась, що стан потерпілої некритичний. І найцікавіше — все це дівчина взяла в аптечці, яку Лариса Григорівна винесла зі своєї квартири.
"Після вибуху, перебуваючи в стресовому стані, і побачивши, що вся в крові, я з передпокою зайшла до кімнати і взяла коробку. І треба ж — саме цю взяла, бо у мене кілька їх: одна з ліками, в іншій — йод, перекис водню, вата, бинт тощо".
Через стрес забув дорогу до матері
Олександр згадує той момент, коли зателефонувала мама і повідомила про поранення.
"Це найстрашніші слова, які я тільки чув у своєму житті. Я як був в домашньому одязі, так і вискочив з квартири, сів в автівку і поїхав до матері. Майже щодня я у неї, тому дорогу знаю на відмінно. А в той день через стрес забув, куди їхати — довелося включати навігатор. Дістався хвилин за десять. Зазвичай дорога займає 20-25 хвилин, відстань між нашими будинками десь 15 кілометрів. Всю дорогу я так сильно нервував. А мама на диво була спокійна. Вона тільки перелякалася мого погляду, я так на неї дивився, допоки не зрозумів, що з нею все добре", — пригадує син.
Будинок, де жила Лариса Григорівна, на задньому плані (зліва)
Переконавшись, що з матір’ю все гаразд, Олександр піднявся на другий поверх у квартиру. Перед очима — повна розруха.
"Я зайшов у квартиру, трохи походив і вийшов. Навіть забув, навіщо заходив. А я хотів взяти ковдру, щоб застелити задні сидіння в автівці. Крім мами, хотів відвезти до лікарні ще і сусідку, якій, мабуть, років 90. У неї явно були важчі поранення, аніж у мами, і з голови до п’ят ця жінка була в крові. Але вона відмовилась їхати з нами і волонтери сказали, що в такому випадку вона лишиться чекати "швидку".
Олександр з Оленою привезли Ларису Григорівну до найближчої від будинку лікарні. Вони тоді ще не знали про те, що інша ракета влучила в "Охматдит". Дорогою бачили великий клуб чорного диму, але не було часу читати новини — треба було терміново доїхати до медзакладу, щоб упевнитися, що життю Лариси Григорівни нічого не загрожує.
Лариса Григорівна з сином біля лікарні
“Ми були перші з постраждалих, хто приїхав в цю лікарню. Лікар запитав у мами особисті дані, на диво після пережитого вона чітко відповіла на всі питання. Маму оглянули, де можна, витягнули з тіла осколки скла і перев’язали рани на правій руці та правій нозі. А після нас вже почали привозити інших постраждалих…”.
Моя мама, як Термінатор
Заспокоївшись, Олександр з дружиною поїхали наступного дня до будинку, де жила Лариса Григорівна, аби подивитись на наслідки обстрілу.
“Познімали та сфотографували. Я і досі не розумію, як мама залишилася живою. Металеві вхідні двері, біля яких вона сиділа в передпокої, вибуховою хвилею зірвало з петель разом з луткою, і вони сильно покручені. Вибиті вікна, на кухні повалений холодильник, все розтрощено у ванній кімнаті, раковина впала. І серед всього цього мама, наче Термінатор, поранена, але жива. А ще за весь той жахливий день не проронила ані сльозинки”.
До речі, всі мешканці будинку живі. Багато поранених, але всі живі і це головне. Проте всі 70 квартир будинку на чотири під'їзди зазнали руйнувань різного ступеню.
Двір багатоповерхівки після ракетного удару
Тепер у мене чотири дні народження
Лариса Григорівна вважає — їй дивом пощастило, що поранень дістала права частина тіла. І уламки не дісталися до серцевого кардіостимулятора.
Лариса Григорівна з сином
“Тепер у мене чотири дні народження. День, коли я з’явилася на світ — 4 серпня 1946 року. Другий, коли мама у 1947 році врятувала мене від голоду і вивезла з України до рідних в Карелію. Третій, коли в червні 2023 в Туреччині зробили термінову операцію на серці. І четвертий — 8 липня, коли росіяни ракетами обстріляли Київ”.
Свої в Telegram 
