Нас видрали із землі. Переселенці зі сходу згадують, як 10 років тому назавжди поїхали з рідних міст
Ганна: "Досі не виїхала з Донецька, коріння залишилося там"
— Я не виїхала з Донецька. Тобто фізично — так, вже рівно 10 років, як це сталося. Це було 17 липня 2014 року. Рішення чоловік прийняв ще 1 червня, але я те рішення не прийняла.
Півтора місяця я була впевнена, що все закінчиться, все ще якось виправиться, все владнається. Квитки на потяг, вони тоді ще ходили, купувала я, на 17 липня — на одну з пізніх дат, на яку можна було взяти квитки. Саме тому я обрала її. І все, чого я чекала — як я їх здаватиму назад.
Я просто жила вдома увесь цей час "ДО". Ходила гуляти із дитиною — я як раз народила, доньці був 1 місяць. Ми гуляли на Широкому, біля Метро, біля Донецького моря. Там, біля моря, ми зустріли одного разу потвор з автоматами. Я усвідомила, що, напевно, дитині тут буде рости небезпечно... Це була перша думка про виїзд.
Чоловік був дуже практичним, він скрутив дитяче ліжечко, пеленальний комод, деякі інші речі. І коли він те все робив, порожніли місця вдома. І мені здавалося, що він наносить будинку смертельні рани, видираючи речі з кутів.
Холодильник був стареньким, ми його продали. За ним прийшла потвора з автоматом у формі окупантів.
Ввечері машина поїхала із моїми речами, у мене залишилося лише дві валізи. Я була впевнена, що машину доведеться повернути, а сама я поїду максимум на два тижні.
1 серпня я збиралася повертатися. У мого тата 3 серпня день народження, у цей день ми їздили до нього на могилу. І хоч мені запропонували з'їздити ДО від'їзду, я відмовилася: я повернуся! Зараз я дуже шкодую, що таки не з'їздила. Бо це був би останній раз...
17 липня у першій половині дня я ходила по вулиці і розмовляла із Всесвітом. Якого чорта нічого не відбувається? Ти що дозволиш мені це втратити? Я розмовляла жорстко та нецензурно, можливо, люди думали, що я божевільна. Але мені було все одно. Всесвіт мене не слухав.
Другу половину дня я ходила будинком. Торкалася стін у різних точках, гладила їх. Я не могла собі уявити, що плитка у ванній трошки шершава. А на проході між кімнатами стіна трошки нерівна — там поклали забагато штукатурки... Тепер я це знаю. Я досі пам'ятаю тепло тих липневих стін. Я ходила по дому і казала: "Це востаннє". Востаннє прокинулася у своєму ліжку. Востаннє поснідала на своїй кухні. Востаннє торкнулася шафи.
Дуже дивно, що я плакала без сліз, таким внутрішнім виттям. Це лякало таксиста.
Ми сіли в потяг, у Красноармійську (тепер Покровськ — Свої) я знову так завила, бо побачила український прапор. Плакати майже не виходить досі. Іноді плачу раптово, коли не збиралася.
18 липня 2014 року за мною мали прийти, щоб заарештувати, сказали мені друзі із певних структури вже потім. Але мене вже не було. Хоча насправді я все ще там. Я не виїхала з Донецька. Колись я написала статтю про це, де сказала, що ми, як квіти на продаж — нас видрали із землі, а пересадити забули. І ми безпомічно бовтаємо отими корінцями в повітрі... А мої коріння залишилися там. Мене просто зрізали тоді, щоб перевезти. Але я не впевнена, що я всі ці 10 років живу.
Марина: "Бажаю всім нам, хто в цьому човні — сил. Обіймаю вас душею"
— Першого липня у мене такий собі ювілей — рівно 10 років тому я поїхала на пару тижнів з рідного Луганська. А виявилося, що на десять років, і скільки там попереду ще — хто знає. І будинок буде в іншому місці. І що це не місце, будинок — це сім'я. 10 років, як життя вміщається у валізу. Звісно, фігурально, бо від переїздів спина болить, про душу мовчу, коли не можеш передбачити, що буде далі. І нарешті приймаєш, що найпостійніше в житті — це зміни. Втомилася — так, опускаю лапки — ні.
Марина у Києві
Вже півтора року, як ми залишили й улюблений Київ, і мій будинок тепер не за 800 кілометрів від мене, а за 4 000. На малюнку людина несе із собою частину будинку, і ми всі, біженці, несемо свій шматок — у серці, у душі, у голові, у радості та сльозах. Матеріальне та нематеріальне. Писати про нематеріальне не вистачить жодних душевних сил. А матеріального з рідного дому — крихти. Особисто мої — улюблена іграшка дитинства Піратка, стара книжка про мумі-тролів, маленький фотоальбом з чорно-білими фотографіями, дорожній ножик з маминої кухні, ще кілька дрібниць. Дрібниць, які дорожчі, ну, наприклад, автомобіля.
Кожен із нас, таких як я, загартовувався в цій дорозі, став жорсткішим, адже інакше просто неможливо. Але й відпало зайве лушпиння, зайві люди, зайві переконання, зайві ілюзії. Різкість наведена. Серце на місці, любов на місці. Напевно, я хотіла б, щоб у мене не було такого досвіду. Але з пісні слів не викинеш. Маємо те, що маємо. Бажаю всім нам, хто в цьому човні — сил. Обіймаю вас душею.
Луганськ - Бердянськ - Київ - Краків - Амстердам - Дублін - Ґолуей…
Маргарита: "10 років минуло, а ніби все це було вчора"
— Зранку прокинулась — під вікнами гул. Дивлюсь, колона танків. Все, що під руку потрапило, покидала в машину. Сину 14 років, сказала взяти найдорожче. Стрибнули в машину — і в Бердянськ! Це було 14 липня 2014 року. Далі Харків, Київ... 10 років пройшло, а як вчора. І одночасно інше життя.
Леся: "На першому українському блокпосту у мене була істерика"
— Зранку 26 липня я прокинулась, вилізла з підвалу з чоловіком. От я була в кросівках, спортивних штанах, футболці. Сіла в машину, пристебнула клітку з папугою і поїхала з рідної Авдіївки в Харків. А для себе речей забула взяти.
Коли я виїжджала, перший український блокпост був у Костянтинівці. Там стояли, здається, наші десантники, хлопці — такі здорові, накачані. І в автівці у мене почалася істерика, запитувала у хлопців, чи можна їх обійняти.
Будинок Лесі в Авдіївці до 2022
Дітей з мамою вивезли на Закарпаття ще 1 червня. Згодом вони переїхали до Харкова, там моя тітка дала свою двокімнатну квартиру, де ми жили. Зі мною разом були мої дві доньки, старша закінчила 11 клас і здавала ЗНО у Харкові. А ще четверо чужих дітей — однокласники доньки, які теж вступали у виші.
Будинок Лесі в Авдіївці після початку повномасштабної війни
Потім був переїзд до Ірпеня, де ми й зустріли повномасштабний наступ.
Христина: "Купила квартиру якомога далі від війни"
— 27 липня буде моїх 10 років, як я поїхала з Горлівки. Маленький син, врятований, став вже підлітком, ми встигли пожити в Тернополі, Маріуполі, Краматорську. Купили квартиру і знову втратили, вдруге. Останнє місто стало нашим домом назавжди. Держава компенсувала мені втрачене і у 2014 році житло, і я купила велику квартиру завдяки програмі для ВПО-АТО.
Христина з сином Костянтином
І нехай чекала я роки на цю програму, та всі старання й очікування були варті того. Тепер я з родиною живу далеко від війни — у Рівному.
Сергій: "У Донецьк повертався хіба що у снах"
— З Донецька поїхав 24 липня з майбутньою колишньою дружиною. Власних речей тоді взяли на два тижні. Дві дорожні спортивні сумки, на дні яких лежать обкладинки на паспорти з написом "птн-хло". В день від'їзду з нею збирали речі наших друзів, які виїхали тижнем раніше на вихідні, але повертатися вже не схотіли. Після обіду завантажили то все майно в ГАЗель. Водій ще не хотів брати у якості оплати 100 доларів. Тільки гривні визнавав. Довелося ще поїздити Донецьком у пошуках обмінника, який працює. На щастя, я знав кілька адрес, де бачив, що вони працюють.
А потім була незабутня подорож до Бахмута, тоді ще Артемівська. Ми їхали через Торгово-промислову палату, не піднімалися на Путилівський міст, дорогою на Ясинувату, далі чигирями виїхали на Круту балку. Вузька дорога. Орківський блокпост. Усі трохи напружилися. Під'їжджаємо ближче. Напруга зростає. На знак "Стоп" не реагуємо і їдемо далі — блокпост порожній. Знову якісь маловідомі дороги.
Минає дві години в дорозі. Три години... Бачу щось знайоме. Станція Фенольна. Крутий підйом. Поворот праворуч на Костянтинівку. Блокпост. Українські прапори. “Слава Україні”, — мабуть, вперше в житті вигукнув до військового. “Героям слава!”, — втомлено відповів він. Речі не перевіряли. Спитали лише куди їдемо. За годину вже приїхали до Бахмута. Потім у Донецьк повертався хіба що у снах.
Ольга: "100 кілометрів дороги і одинадцять блокпостів"
— 19 липня 2014 року я назавжди поїхала з Луганська. Тоді ми всі думали, що максимум до вересня, що все швидко вирішиться. У місті майже не було зв’язку, води, електроенергії. Потім все це загалом зникло на два місяці.
Відстань в 100 кілометрів ми долали понад дев'ять годин. Всюди обстріли, щось горіло.
Їхала і не знала, хто стоїть попереду: гарна і нова зброя, одяг, техніка у “народних ополченців” і українські військові, амуніція яких на той час була набагато гіршою. Це мій особистий досвід, те, що бачила своїми очима.
Тетяна: "Поїхали на два тижні у відпустку і вже не повернулися"
— Виїхала з Донецька з 16-річним сином наприкінці липня, після обстрілу нашого мікрорайону. Поїхали на два тижні у відпустку на захід України, потім залишились ще на тиждень. Повертатися додому не стали, син навчався в українському класі і пішов у 11-й у Харкові. У 2022 тікали вже з Харкова, знову на захід. Правда, цього разу без сина, він навчався у Вільнюсі. З березня до липня жили у католицькому монастирі у невеличкому місті на Хмельниччині. Нас прихистили монахи й монахині, майже всі вони з Польщі, але дуже люблять Україну, волонтерять. У невеличкому місті зовсім не було роботи, тому поїхали далі, до Вільнюса.
Олена: "І далі називаю будь-який найближчий супермаркет “Обжорою”, а будь-який центральний ринок — “Критим”
— 10 років як поїхала з Донецька. З них вісім в Ірпені — до 1 березня 2022 року. Потім рік в Івано-Франківську. Тепер в Ужгороді. Я все ще продовжую називати будь-який найближчий супермаркет “Обжорою”, а будь-який центральний ринок “Критим”.
Олена 10 років тому поїхала з рідного Донецька
А сумки прибули до нас значно пізніше — вже на початку вересня нам їх відправили вже з мирної території “Новою поштою”.
Аліна: "Двічі довелося прощатися з рідною Луганщиною"
— Ми виїхали з трьома сумками чи не останнім поїздом з Луганського вокзалу 23 червня. А перед цим поїхали купувати квитки і купили на 26, вистояли п'ять годин у черзі. Але чомусь нас переклинило, і ми поїхали міняти квитки і дивом, після ще декількох годин у черзі, змінили їх на 23 число. Я була на перших тижнях вагітності. Ми не знали, куди їдемо. Була тільки інформація — хтось в Чернівцях нам щось шукає. Приїхали в Чернівці й замість двох тижнів прожили там п'ять років.
У 2019 році я вирішила їхати на заробітки до Естонії, згодом забрала доньку. Тим часом на Луганщині, зокрема в Станиці, багато чого стало змінюватися. Багато програм з відновлення, гранти, люди стали повертатися. Потім був ковід, і я втратила роботу в Естонії. Могла б там жити ще, але вирішила повертатися. Вирішила повернутися додому, саме на Луганщину, бо відчуття того, що я, як безхатько, постійно поневіряюся дуже набридло за той час.
І от у липні 2020 року з донькою повернулася додому. Ми відновили балкон, продовжили ремонт, який почали ще у 2014, розробили план, як утеплити квартиру тощо. Навіть грант виграли на відновлення майстерні — гроші пішли на закупівлю обладнання для обробки деревини та ще декілька крутих девайсів. Хотіли продовжувати робити руками те, що вміємо. Я переїхала до Старобільська в табір “Енергетик” до чоловіка — там жили з 2015 всі евакуйовані з його підприємства. З часом батьки вирушили на заробітки до Естонії. А ми хотіли зробити у квартирі нормальний ремонт, плани були грандіозні. В Старобільську ми жили добре: у чоловіка хороша зарплата, я стала продавати дитячий одяг в Інтернеті.
Все у нас було добре, а 17 лютого 2024 снаряд влучив у садок у Кондрашівці. Тоді мені подзвонили волонтери з Чернівців і сказали потихеньку збиратися та їхати. Я тоді запевнила їх, що все добре.
22 лютого путін оголосив про прийняття "лнр" і "днр" до складу росії, і ми з ще однією сім'єю почали вночі пакувати речі. 23 лютого продовжували збирати все необхідне, а наступного дня мали відправити їх в Чернівці на випадок, якщо оборону все-таки прорвуть. Ввечері 23 лютого до мене підійшов сусід і сказав, що йому подзвонив друг, він військовий, і попередив. Але ми не встигли відправити речі. Трохи почекали поки люди розвідають дорогу і коли вже Щастя прорвали, ми виїхали, бо розуміли — ще трохи й будемо в окупації.
Дорога була важка, не без пригод. Але ми прямували до Чернівців, і знали, що там є прихисток, який знайти на той час було вже нереально.
Оксана: "Ще у 2014 казала, що війна на десятиліття"
— Час дуже помічаєш на дітях. Коли виїздила, дочка була тримісячною дитиною. Зараз їй 10 років. Я їхала 1 червня на два тижні до подруги в Київ, потім у вересні на пару днів повернулась за речами, і це був жахливий контраст. Більше в Донецьку з того часу не була.
Як зараз пам’ятаю: після 26 травня київська подруга “обірвала” мені телефон, щоб ми до неї їхали у гості. Ми вирішили з'їздити до неї, прогулятися. Доньці тоді було 3,5 місяці. Просиділи у неї під Києвом півтора місяця, думали ж — ось-ось і повернемось. Ну, а далі, коли Гіркін зайшов в Донецьк, стало зрозуміло — буде тільки гірше.
Оксана з донькою 10 років тому
В гостях пожили, але треба і честь знати. Нас покликали родичі в Голу Пристань, це на Херсонщині. Ми ще три тижні в них побули, чомусь чекали, що до Дня Незалежності все звільнять... Ну, далі всі знаємо, що було.
Нам пощастило — у друзів моєї бабусі була квартира в Бучі, вони нас покликали там пожити. Сплачували тільки за комунальні послуги. У вересні я вирішила, що треба щось вирішувати, речі забирати. У мене ще дві машини в Донецьку були. Я поїхала, позбирала речі, забрала машину. То ще окрема історія була, бо вона стояла в Ясинуватій, на подвір'ї у знайомих. Нас тоді на блокпосту чоловіки, які російську не розуміли, послали в комендатуру, бо у нас мав бути пропуск на виїзд від коменданта. Тоді за ці декілька днів у мене взагалі від всього був шок. Минуло три місяці, а ніби інший вимір.
У Києві орендували квартиру, до речі, в ній жили поки у 2021 році не купили власну. Чоловік у 2018 їздив провідати своїх батьків, а я відтоді як поїхала ніколи не була у Донецьку. Згадала, як восени 2014 року з друзями обговорювала, коли ж все закінчиться. Всі тоді прогнозували, що до Нового року. А я пам’ятаю сказала, що війна затягнеться років на десять.
Олексій: "На згадку тільки фото з ключами і квитком"
— 17 липня я “розміняв десятку”. Не залишилось ні того квитка на потяг “Донецьк — Київ”, ні ключів від дому. Лише фото.
Вікторія: "Рану, яка майже загоїлась, можна розворушити і зробити ще гірше"
— 18 липня було 10 років, як ми поїхали з Луганська. Виїжджали тоді у Бердянськ. Потім ще декілька років не могли і не хотіли туди їхати на відпочинок, бо він асоціювався саме з літом 2014. Усюди автівки з номерами АН та ВВ, і звідусіль розмови про одне.
А по телевізору в новинах лише одна фраза: “На сході триває АТО”. Наче прогноз погоди. В той день в Луганську загинуло майже 20 людей на східних кварталах.
Активісти руху опору "Жовта стрічка" періодично нагадують про те, що Луганськ - це Україна
Якби не було повномасштабної війни, то, можливо б, ця дата просто пройшла повз, а може й ні. Але як виявилось, рану, яка майже загоїлась, можна розворушити і зробити ще гірше.
Неможливо вирвати дім просто фразою: “Забудьте вже, живіть далі”. Особливо, коли руйнуються всі опори, всі твої спогади з дитинства та юності, всі твої місця сили.
Ніколи не пробачимо. Ніколи. Як бачимо, вірити росії не можна за жодних обставин, бо можна втратити ще більше. Тепер і улюблений Бердянськ, і наш Сєвєродонецьк окуповані. Але я вірю, що ще зустрінемо світанок на рідній Луганщині і в рідних серцю містах.
Володимир: "Збирався на канікули, а поїхав назавжди"
— Виїхали у червні 2014 року разом з дружиною, одразу після закінчення сесії. Забрали з собою нову донеччанку — таксу по кличці Бімба. Думали, що просто на канікули і у вересні повернемося. Збори були сплановані, бо готувалися їхати до батьків, тому більшість речей залишили. І хоча в Донецьку вже було неспокійно, але ми все одно думали, що все швидко минеться.
Бімба в гуманітарному штабі в Добропіллі
Оселилися в Добропіллі, де у вересні почали приймати переселенців, таких як і ми, і створили перший гуманітарний штаб. Першочергово стали допомагати матерям з малими дітьми — надавали їм підгузки та дитяче харчування. А вже у жовтні решту речей забрали обхідними шляхами разом з друзями. З початком повномасштабного вторгнення з сім’єю поїхав з Добропілля, тепер живемо в Одесі, де теж, на жаль, небезпечно.
Ганна: "Їхали в село максимум на п’ять днів, бо в понеділок на роботу"
— 22 липня 2014 — ми планували цей день задовго до дати. Бо це був мій перший дорослий ювілей — 30 років. Хотіли посидіти з друзями в піцерії недалеко від дому. Але через військові дії всі заклади закривалися в нашому мікрорайоні. Ми тоді жили в Донецьку на “Текстильщику”. Чоловік взяв тижневу відпустку, і ми зайнялися ремонтом на кухні в орендній квартирі, як і обіцяли господарям. Фарбували стелю, коли почали по черзі дзвонити родичі і вмовляти поїхати, бо стає все небезпечніше.
Це фото було зроблене 5 липня 2014 року, в день, коли Гіркін увійшов у Донецьк
Ми вагалися, але ввечері зібрали валізу з шортами та майками, взяли всі документи з грошима. Зранку на трамвайній зупинці ми слухали стурбовані розмови людей, які говорили про нічний обстріл на сусідній Петрівці. Ми планували поїхати в село до батьків на три дні. Максимум на п'ять, бо в понеділок на роботу. Думали, що все затихне. Страшенна спека, на руках плаче донька, їй лише п'ять місяців. З собою валіза і дитячий візочок. Додому ми більше не повернемося…
У вересні поїхали до Києва, тому що лінія фронту наближалася до села. Зараз це село окуповане.
Діана: "Передостаннім потягом поїхала з однією валізою"
— Я вже перетнула межу в довгих 10 років, ще 25 червня. Коли побачила все, що коїться в Луганську, то після іспитів, подання звіту за ІІ семестр і за 2013/14 навчальний рік, у 20-х числах червня 2014 пішла до директора коледжу, де працювала, попросила видати мені на руки трудову. Написала заяву, сказала, що поїду вступати до аспірантури. А 25 червня сіла в один з передостанніх потягів “Луганськ-Київ”, наш фірмовий, і поїхала з однією валізою до столиці.
Діана в Києві після переїзду з Луганська
Все. З того часу я більше ніколи не їла домашніх, пахучих абрикосів з ледь помітним чорним пилом і не дихала забрудненим повітрям з присмаком “чорного золота”. В “маладой рєспублікє” мене розшукували, а потім взагалі внесли до списку “прєдатєлєй родіни”.
На початку повномасштабної війни я була на останніх місяцях вагітності і в у цей час була у Бучі на Київщині. Ледве вдалося врятуватися — зараз із сином мешкаємо в Німеччині.
Свої в Telegram 
