Наталія Панченко вчиться жити з протезом. Вчителька втратила ногу від удару російського “Іскандеру”

Фатальне повернення з евакуації

До війни Наталія Панченко жила звичайним життям, яке докорінно змінилося минулого року. Разом з чоловіком виховувала дітей і викладала українську мову у Зарічненській школі.

Наталія Панченко з родиною до повномасштабної війниАвтор: особистий архів

“Я народилась у Зарічному й ніколи не виїздила звідси надовго. Закінчила філологічний факультет і почала працювати у школі, де навчалася. 13 років пропрацювала вчителькою української мови у дружньому колективі. З початком повномасштабної війни ми всі продовжували працювати дистанційно. Ми з дітьми евакуювались на шість місяців за кордон. Потім скучили за домом і повернулися, бо де б ти не був, а додому тебе дуже тягне”, — розповідає Наталія.

Періодичні ворожі обстріли Комишуваської громади, до складу якої входить Зарічне, лякали, та місцеві до них звикли. Втім, 3 листопада 2023 року стало трагічним для Наталії Панченко та її родини.

“Нічого не віщувало біди. Ми пішли з сестрою до батьків, які теж живуть у Зарічному, щоб допомогти по господарству. І десь о десятій ранку, коли ми вже впоралися й збиралися йти додому, сталося щось дуже неймовірно страшне”.

Наталія Панченко з учнямиАвтор: особистий архів

Коли Наталія зі своєю сестрою Яною були на подвір'ї, посеред вулиці, поруч з будинком батьків, вибухнула ворожа ракета “Іскандер”, яка знесла щонайменше сім будинків.

В цей день я зустрілася очима зі смертю

“Враз все навкруги потемніло, в мене було враження, ніби я десь на дні океану чи моря. Якась така невагомість у тілі, наче ти провалився в безодню. Тоді я побачила у всій цій темряві дим і як падають уламки. Вони були схожі на легенькі пір'їнки, але насправді це були страшні металеві уламки. Я подивилася на свої ноги, вони практично на очах почали розриватися. Праву ногу одразу розірвало — я побачила білу кістку, калюжу крові, те саме було з лівою ногою. А далі я втратила свідомість”, — згадує той жахливий обстріл вчителька.

Зруйнований будинк батьків НаталіїАвтор: особистий архів

Було складно усвідомити, що втратила ногу

Поранену Наталію та її сестру Яну врятував сусід, який оперативно доправив їх до обласної лікарні.

“Далі вже я була без свідомості, тому не пам'ятаю нічого. Але зі слів моїх рідних я зрозуміла що, коли вже втратила багато крові й була непритомна, мені надали першу домедичну допомогу — наклали джгут. Якби цього вчасно не зробили, мене б вже не було серед живих. Оперували мене в обласній запорізькій лікарні”.

Два дні поранена була в несвідомому стані й тільки на третю добу прокинулася. Але до складних переломів додались проблеми з судинами.

Майже одразу почалися ускладнення: від тромбування до запалення. І ще одна операція

Наталії та її сестрі запропонували пройти лікування в австрійській клініці, шлях до якої теж виявився нелегким.

Наталія Панченко після ампутаціїАвтор: особистий архів

“Ми довго сумнівалися і спочатку відмовилися, бо не знали, як в такому стані кудись їхати. Але потім погодилися й не жалкуємо. Наш шлях складався з таких от, можна сказати, кроків: перший — це Львів, туди я доїхала дуже тяжко — мені стало погано, й мене забрали до львівської лікарні. З лікарні мене "швидкою" привезли до Польщі", — розповідає вчителька.

У Польщі Наталії зробили складну операцію на судинах. Рідних попередили про високий ризик для життя.

Зателефонували моїй донці й сказали: "У мами відсоток виживання тільки 4. Так що ви готуйтеся, тому що може стати будь-що"

Втім, Наталії пощастило — операція пройшла успішно, і тоді з Польщі Наталію літаком доставили в Австрію.

“Там уже мені сказали, що все ж таки нічого не зробиш, треба тільки ампутувати ногу. Професор підійшов сказав: “Або ми тобі зберігаємо ногу, два місяці ти живеш, і потім ти помираєш — від сепсису, або ми ампутуємо — ти стаєш на протез, і продовжуєш нормальне життя”, — пригадує жінка.

Звісно, Наталія обрала життя. І заради себе, і заради близьких, які постійно підтримують — чоловіка, дітей і батьків.

Наталія Панченко проходить терапіюАвтор: особистий архів

Встати на ноги й знов мріяти

Після 7 місяців лікування в Австрії Наталія Панченко повернулася до Запоріжжя. Попереду ще довгий шлях відновлення, зокрема лікування пораненої руки.

“Довелося багато чого пережити й того ранку, коли я прокинулась вже без ноги, це був черговий шок для мене. Все сприймалося дуже катастрофічно. Я взагалі не могла дивитись на четверту частину своєї ноги. І тільки пізніше почала приймати ситуацію й дивитися на свою ампутовану ногу. Пізніше ще довелося робити реампутацію ноги, щоб сформувати правильну культю під протез”, — розповідає жінка.

Дуже важливою була психологічна допомога, яку мені надали дорогою зі Львова до Польщі, а також з Польщі до Австрії. І саме в Австрії. Бо психологічний стан у мене був дуже важкий. Він у мене й досі залишається нестабільним. Я все ще не можу звикнути до того, що у мене немає ноги й дуже травмована рука

Попри всі виклики, Наталія не втрачає оптимізму і вірить, що обов’язково повернеться до повноцінного життя і своєї роботи.

Наталія Панченко. Повернення до Запоріжжя Автор: особистий архів

“Я знову взяла себе в руки, життя все ж таки продовжується. Треба якось існувати, побачила, що не одна я така, до речі, в Австрії. І спостерігаючи за тим, що нині в Україні і що доводиться кожному з нас переживати, я хочу сказати — як би там не було, ми не маємо здаватися, ми маємо боротися до кінця”, — підкреслює Наталія Панченко.

Діти побачили на ґанку мозок власного батька. Волонтер Микола Могилевський про трагедії прифронту

Полон — не опція збереження життя. Поверніть живих захисників України, щоб не повторилась Оленівка

«Життя йде навіть у війну. Так думати правильно». Психологиня Олеся Чепенко про зміни і їх прийняття