«Життя йде навіть у війну. Так думати правильно». Психологиня Олеся Чепенко про зміни і їх прийняття
Страх є в кожного
У нас не стало менше страху, ми так і боїмось вибухів і, можливо, більше, ніж ті, хто живуть у більш безпечних регіонах. У нас стало більше втоми. Це стосується мешканців всіх прифронтових регіонів і не тільки їх. Страх є в кожного. Адаптація до умов життя у всіх різна. Хтось не витримав і поїхав одразу. Хтось пожив в умовах війни і теж виїхав, бо вже не може більше жити в режимі очікування. Ті, хто залишився, вірять, що все буде добре і вони продовжать жити тут і після війни. Вони розуміють, що перспектива може бути не райдужна, але вони готові якийсь час триматися і жити в прифронті, бо мають надію. Тут у кожного своя межа цього «до останнього».
Олеся Чепенко
Життя в прифронтовому місті — це життя на межі своїх можливостей, життя в ресурсі. Це такий, з точку зору логіки, дивний вибір. З кожним днем стає все небезпечніше, але тримає щось більше, ніж бажання позбутися цього.
Тут у більшості з’явилась додаткова внутрішня сила, якої не було, можливо, раніше. Може бути і так: у мирному житті людина боялась всього, чого тільки можна. Але вона продовжує жити тут. І це тому, що для неї в рідному місті життя зрозуміліше, більш доступне, ніж у невідомості. Така людина, переїхавши, сумуватиме за домом, плакатиме і такій людині буде дуже складно боротися за життя на новому місці.
Потрібно втомитися «ходити по битому склу»
У наших містах після обстрілів багато битого скла. Потрібно захотіти не чути цей звук. Час пік — у кожного свій. Зрозуміло, що коли немає будинку, немає роботи, потрібно їхати. Набагато складніше прийняти рішення про переїзд, коли твоє житло ціле, є робота, а твоє місто ще тримається за напівмирне життя. Тут є світло, газ, вода, зв’язок. Але фронт рухається і тоді ми відкладаємо той час пік на потім, тому що «ще можна жити».
На Донеччині, де не точаться бойові дії, всі міста виглядають так - пошкоджені будівлі та доглянуті клумби
Вимушений переїзд — це процес прийняття горя. Наприклад, хтось дізнається, що у близької людини онкологія. Це удар, це горе. Можливо, буде гарний результат лікування, а можливо й ні. Важливо розуміти, що в такій ситуації на появу хвороби ми не впливаємо. Ми можемо боротися, можемо намагатися її подолати. Але вона вже є. Так і з війною. Ми можемо донатити, ми можемо піти служити, але ми не можемо прибрати війну зі свого життя. Вона для всіх українців є.
Виїзд з рідного будинку через війну — горе, втрата. А процес проживання цієї біди завжди не простий. І він може стати легшим через рік або два. А може знадобиться і більше часу. Ті, хто сьогодні розуміють, що повертатися їм нікуди, вже в новому житті. А тим, хто ще живе вдома, може й доведеться пройти цей шлях будування на новому місці.
Ті, хто виїжджав, а потім повернувся, як майже вся Донеччина, бо з’ясувалась що тут у 2022 та 2023 році було не більш небезпечно, ніж в інших містах України, вже пережив прощання з будинком, спроби адаптації на новому місті. І ці люди розуміють — буде складно, але це можна пережити. І з собою потрібно буде взяти певні речі. Ті, хто не пережили ще такого, не розуміють, як це — помістити минуле в одну валізу. Для них цей переїзд буде емоційно надскладним.
При переїзді спочатку ми відчуваємо біль втрати, сльози, злість, депресію. Потрібно переключатися на нові дії, робити приємні речі. Навмисно вигадувати для себе заняття. І відслідковувати, як почуваєшся до виконання якихось справ і після. Зараз люди, що виїжджають, рятують себе багато гуляючи. Вони через рух потрохи адаптуються до нового життя.
Дітям не місце на війні
Кожен дорослий за великим рахунком має право самостійно будувати своє життя. Але дітям не місце на війні та поруч з нею. Дитина має стати для батьків вагомим фактором для виїзду. Головні аргументи поїхати подалі — зберегти життя і здоров'я дитини, її емоційний стан.
Зараз дітям важко і вдома, і може бути ще важче на новому місці. Там, де в дитячих колективах присутній булінг до новеньких, дитині важко протидіяти насиллю, бо вона знає, що агресія легалізована. І дітям, тим, хто ображає, і тим, кого ображають, потрібно роз’яснювати, що є причинами загальної агресії. На нас напали. І ми вимушені відповідати. Але агресія — це не те, чого ми всі прагнемо.
У дітей ще формуються почуття. Вони розуміють, що таке страх, а ось що таке тривога, пригніченість, апатія, агресія ще не можуть зрозуміти. При нестабільних батьках діти будуть в постійному страху.
І це буде проявлятися, наприклад, у їхніх симптомах страху. Тривога від батьків передається дітям і їм потрібно знати її причину. Не скажуть батьки, діти вигадають її самі. І вихід для тривоги самі знайдуть — той же булінг. Батькам потрібно бути стійкими поруч з дітьми.
Сьогодні дітям важливо пояснювати, що відбувається: йде війна, Росія напала на Україну. Неправильно казати: ми просто поїхали з нашого міста назавжди, дітям потрібно знати, що поїхали через війну. Тоді, коли війна закінчиться, дитині буде простіше розуміти, що біда вже позаду.
Настрій гойдалки для всіх нас зараз — це нормально. Це краще, ніж повна відсутність емоцій. Треба відчувати життя на смак і проживати його якісно. Не втрачати відчуття страху і мати розуміння, коли його буде забагато і з ним вже не можна буде жити.
Важливо вміти сканувати реальність
Але не треба думати, що варто все перетерпіти і буде, як було раніше. Вірогідність того, що терпіли цілком даремно, є. І всім нам може доведеться тікати, і тікати швидко, навіть без речей. Нам всім, хто живе всі роки тут, важливо вміти сканувати реальність.
Разом з тим у нас притупляється інстинкт самозбереження. І треба розуміти, поки ти психологічно стійкий, можна тут жити.
Події навколо нас не нормальні, а ми реагуємо на них нормальним спектром доступних нам емоцій. Нам всім потрібно розуміти, що дбати про себе, берегти себе ми маємо самі.
- Турбота про себе.
- Повноцінне харчування та сон.
- Займатися тим, над чим маєш контроль.
Як психолог можу сказати, що бачу, як тут, у містах прифронтових громад, люди потягнулись до землі. Майже немає не доглянутих клумб. Мешканці постійно щось вирощують, рухаються, спілкуються. Тобто тут всі, що в ресурсі, планують, але не на довгу перспективу. Життя йде навіть у війну. І так думати правильно.
Біля кожного працюючої установи доглянуті клумби. Люди намагаються проживати своє життя якісно
Але тіло кожної людини, яка живе у хронічному стресі, постійно нагадує про свою втому. І дуже часто люди кажуть про те, що прокидаються вранці вже втомленими. Такі люди роблять все із зусиллями або не роблять взагалі нічого. Це і є депресія. Не можна залишатися один на один. Потрібне спілкування.
Всім, що тримали життя в прифронтових містах, все ж таки при виїзді з дому, доведеться вчитися жити іншим життям. І зробивши вибір «жити вдома до останнього» треба знати, що значить для кожного це «до останнього» і не пропустити його, бо без фізичного життя психологічна витривалість втратить сенс.
Свої в Telegram 
