Ночували у полі під дулом ворожого танку. Родина Боєвих поїхала з Маріуполя, а опинилась в окупації

Не чекали обстрілів

В родині Боєвих двоє дітей — 12-річна донька й 6-річний син. На момент початку великої війни діти були ще молодші, тому, як каже Микита Боєв, родина одразу ухвалила рішення їхати з рідного Маріуполя.

Микита БоєвАвтор: фото надане Микитою

“Від близьких, що залишались до останнього в Маріуполі, ми чули багато жахів. Тому зараз розуміємо, що рішення одразу евакуюватися було правильним. 24 лютого я прийшов з нічної зміни — я працював на заводі “Ілліча”, і ми з дружиною обговорили, що одразу треба їхати в більш безпечне місце. Вирішили їхати до тещі в село Запорізької області”, — розповідає Микита.

Втім, людей не одразу випускали з міста через безпекову ситуацію. Микита каже, що прихильники “російського світу” наполягають на тому, що українські військові спеціально утримували маріупольців. Однак це не так, бо вже після обід 24 лютого можна було їхати.

Зруйнований ворогом будинок Боєвих в МаріуполіАвтор: особистий архів

“Ми дочекалися, коли перші люди виїхали і теж спробували. Без перешкод ми виїхали з міста й відправились у Запорізьку область. Це невеличке село Ланцеве біля Комиш-Зорі на 150 хат. Ми туди їхали, тому що там ніякої інфраструктури — бомбити нічого”, — каже маріуполець.

Ми зараз живемо з родиною в Карпатах і я бачу, як місцеві люблять і цінують Карпати. Використовують можливості заради відпочинку й ведення бізнесу. Тільки зараз я усвідомлюю, як ми не цінували те, що маємо. Наше Азовське море, за яким ми зараз дуже сумуємо

Микита Боєв говорить, що в нього ще лишились знайомі в Маріуполі, які живуть в окупації. А хтось повернувся в окупацію, бо просто не знайшов себе на території вільної України.

“Частина знайомих в Маріуполі, частина друзів на підконтрольній території України. А є і ті, хто зараз за кордоном і вже не збирається повертатися в Україну. Хтось ще знаходиться за кордоном, але дуже хоче повернутися додому, бо не бачить себе на чужій землі”, — ділиться Микита.

Так виглядає зараз будинок Боєвих в МаріуполіАвтор: особистий архів

Їхали на три дні

Чоловік каже, з собою взяли лише найнеобхідніші речі, бо їхали на три дні — перечекати й повернутися у звільнений Маріуполь. З собою забрали й 90-річну майже сліпу бабусю, бо не можна було її залишати в небезпеці.

“Діти ще були маленькі, то взяли пару трусів, шкарпеток, трішки одягу. Взяли бабусю, за якою треба доглядати. Пробули в запорізькому селі рівно місяць і потрапили в окупацію. 24 лютого ввечері ми були в запорізькому селі і вже на третій день туди зайшли росіяни”, — розповідає Микита.

Тим часом зник зв'язок, бо росіяни, коли увійшли в село, відрізали його одразу. Було незрозуміло, що відбувається і хто в якому світі живе.

Люди продовжували їхати ближче до Запоріжжя з тих територій, які були окуповані раніше. Вони розповідали, що там відбувається, і вже на основі цих розповідей ми розуміли, що далі немає сенсу чекати

Село розташоване вздовж траси, однак українські військові, відходячи з села, підірвали міст. Тому окупанти зайшли в село.

“Вони побудували собі шлях через село і всі танки, вся техніка, на якій вони заходили, вона йшла через село. Зайшли перші ворожі танки. Вони роз'їхались по всьому селу, зайшли в посадки. Коли ми ходили, шукали зв'язок, то бачили, що вони там окопалися. Потім вони поїхали далі. Загалом через село був постійний рух ворожої техніки. І вдень, і вночі все гуло”, — розповідає Микита.

Чоловік каже, що російські окупанти не контактували з місцевими безпосередньо, але встигли розбити один будинок пострілом з танку: “Навіщо вони це зробили і що це було, я не знаю”, — каже Микита.

Руйнації маріупольського будинкуАвтор: особистий архів

Згодом в магазинах закінчилась їжа, а у людей гроші. Окрім загального відчуття небезпеки життя в окупації, родина почала готуватись до евакуації через небезпеку залишитись без їжі.

Ми з дружиною намагались створити таку атмосферу, щоб негативні фактори дітей не стосувались. Втім, сину зараз 6 років, а він пам'ятає Маріуполь і каже: “Тато, коли ми поїдемо в жовту хату?”. Такого кольору був наш дім

“Він пам'ятає всі іграшки й те, що вдома, наприклад, залишився динозавр, якого він не забрав. Навіть зараз діти реагують на гучні звуки, думаючи, що їдуть танки. У нас же ще й пів місяця електрики не було, то їжа, яка залишилась, не зіпсувалась, але треба було їхати у бік Запоріжжя. Ми знали, що далі будемо їхати до Карпат, бо у нас тут є родичі, які нас прийняли”, — ділиться Микита.

Ніч під дулом ворожого танку

Евакуація через ворожі блокпости — це досвід, який не хочеться повторювати, каже Микита. Це була дійсно доленосна подорож: по-перше, через небезпеку ворожих обстрілів та обшуків на блокпостах, по-друге, через обмежену кількість бензину.

“Так, наприкінці березня ми зібралися виїжджати. У нас було шість людей в автівці — ми з дружиною, діти, старенька бабуся й мати моєї дружини. І повно речей. Від села до Запоріжжя біля 150 кілометрів — це дуже небагато, але цей шлях ми долали три дні”, — розповідає Микита.

Маріупольський будинок родини всерединіАвтор: особистий архів

Ворожі блокпости до Василівки були розгорнуті через кожен кілометр й на кожному з них перевіряли телефони, речі тощо.

“Мабуть, нам більше пощастило, тому що в автівці були жінки та діти, й так випадково сталося, що в багажнику на самому верху був дитячий пластиковий горщик — його було видно крізь вікно з усіх ракурсів. І коли окупанти підходили дивитись наш багажник, то вони бачили цей горщик і пропускали нас”.

За перший день родина доїхала до Токмаку й там довелося заночувати прямо посеред дороги, бо була вже восьма година вечора, й настала комендантська година.

Я пам'ятаю, що на кожному блокпості у нас питали, куди ми їдемо й навіщо. Ми говорили, що хочемо в Україну — на підконтрольну територію. Вони говорили: “Для чого ви туди їдете? Через тиждень у Запоріжжі й Дніпрі буде те саме, що і в Маріуполі. Ви не сховаєтесь”. Сьогодні я розумію, що це була така потужна маніпуляція, бо дуже багато людей після цього обирали повернення в окупацію, наприклад, в Мелітополь

“Наша черга дійшла до подальшого переходу вже, але ми так і не встигли проїхати. Підійшов один з окупантів і сказав, щоб ми стояли, бо рух припинено. Вони розвернули танки в бік евакуаційної колони. І так ми під дулами танків ночували. З машин не можна було виходити, хіба що сходити в туалет, і то прям біля машини”, — каже Микита Боєв.

На ранок родина доїхала до головного пункту пропуску у Василівці. Втім, там довелося стояти до вечора, оскільки була велика черга й кожну автівку ретельно перевіряли.

Маріупольський будинокАвтор: особистий архів

“Там теж була така небезпечна ситуація, оскільки окупанти сказали, що люди, які не встигнуть переїхати до комендантської години, мають розвертатися і їхати назад. Я розумів, якщо ми поїдемо назад, то вже не повернемось, бо у нас було дуже мало палива. Вже на останньому блокпості вони (окупанти, — Свої) повність роздягали всіх чоловіків та шукали сліди від зброї чи броніків, видивлялись, чи є татуювання”, — пригадує маріуполець.

Лише на третій день родина дісталася Запоріжжя, а пізніше евакуювалася до родичів у Ворохту. Микита опанував нову професію — працює менеджером в громадській організації, яка допомагає громадам розвиватися.

“Наше життя увійшло в звичне русло, ми дуже раді, що опинилися тут — в наших Карпатах. Втім, ми й досі не можемо нічого серйозного планувати. Сподіваємось тільки на Перемогу, тоді, напевно, плани з'являться”.

Хореграфка Олеся Піскун з Волновахи відкрила танцювальну студію у центрі Варшави. Ось її історія

Наталія Панченко вчиться жити з протезом. Вчителька втратила ногу від удару російського “Іскандеру”

П’єси Олени Кудаєвої ставлять у театрах України і Польщі. Її перша — про окупований Донецьк і схід