Ось люди, які повернулися з полону. Розповідаємо про земляків, деякі з них були у неволі з 2017 року
Хвора на рак жінка дочекалася повернення чоловіка
Матрос Олег Нечаєв у 2020-му підписав контракт зі Збройними силами України. Був на посаді водія, служив поблизу Бердянська у військовій частині А 1965 в 501-му окремому батальйоні Морської піхоти України.
Його син Артем — постійний учасник акцій, на яких суспільству нагадують про військовополонених. Хлопчик завжди тримав у руках промовистий плакат, на якому було написано: “У моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону”.
Олег Нечаєв у полоні
Олександра, мати Артема, зараз бореться з раком. У неї карцинома лівої молочної залози, 4 стадія. Онкологію у жінки діагностували вже після звістки про полон і коли їй з дітьми вдалося виїхати з окупації.
Вийшла у полон у день свого народження
Тамара Мірошнікова родом з Донеччини, вона — військовослужбовиця 12-ї бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького Нацгвардії України. Її військова частина №3057 дислокувалася у Маріуполі.
На початку російського вторгнення у Тамари була можливість виїхати з міста, аби вивезти у безпечне місце дітей: доньці Вікторії тоді було 5 років, сину Михайлу — 7. Але військовослужбовиця на псевдо “Тамара” відмовилась, бо присягала на вірність Україні. Після 24 лютого Тамара стала командиром бойової дозорно-розвідувальної машини (БДРМ), з побратимами стояла на позиції на залізничному вокзалі. Звідти згодом з боями проривалися на “Азовсталь”. На заводі Тамара потоваришувала з колежанкою готували їжу і надавали медичну допомогу.
Тамара Мірошнікова
Тамара Мірошнікова вийшла з “Азовсталі” у день свого народження — 17 травня 2022 року їй виповнилося 27.
Легендарний медик, який врятував життя сотням захисникам Маріуполя
У ворожому полоні 29 місяців пробув військовий медик і Герой України Віктор Івчук. Він з 2014 року служив на Донбасі на посаді начмеда у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Разом із бойовими медиками надавав першу допомогу пораненим та евакуював їх.
27 липня 2014 року Івчук під час штурму Савур-Могили дістав осколкове вогнепальне поранення. Попри він організував спецоперацію, завдяки якій з поля бою вдалося евакуювати 60 поранених бійців.
За місяць до повномасштабного вторгнення РФ в Україну, Івчука перевели з Києва до Маріуполя — у військовому шпиталі №555 він був командиром.
Віктор Івчук
Завдяки злагодженій роботі медиків шпиталю від початку повномасштабної війни було врятовано сотні життів захисників Маріуполя та його мешканців. Кількість поранених збільшувалась з кожним днем, а операції проводились у підвалах у касках і бронежилетах, адже шпиталь постійно та ціленаправлено обстрілювали й бомбили.
У березні 2022 року, коли у шпиталь влучила чергова ворожа бомба, залишатися там було неможливо, тому весь медперсонал разом із пораненими розділився на дві групи. Перша долучилась до українських військових на “Азовсталі”. Друга, де був Віктор Івчук, вирушила до металургійного комбінату імені Ілліча.
11 квітня 2022 року Віктору Івчуку було присвоїли звання Герой України, а наступного дня його разом з особовим складом росіяни взяли у полон.
На “Азовсталі” був поранений російським снайпером у шию
З полону повернувся Артем Дубина, до повномасштабної війни він буву річником полку “Азов”.
Колишня пресофіцерка полку Маріанна Хомерікі на своїй сторінці в Фейсбуці написала:
“Сьогодні нарешті щасливий день. Нарешті поговорила по телефону з Артемом Дубиною. Скільки ми пройшли разом в пресслужбі «Азову» – ціле життя! Скільки ми всі чекали твого повернення? Здається, ще більше… Вітаю з поверненням свого друга, командира, приклад, перш за все. Чекаємо на інших!”
Артем родом Нікополя. В “Азові” у нього був позивний на честь рідного міста. Хлопця мобілізували до армії 14 березня 2015 року. Військові навички, які мав боєць — оформляти та малювати тактичні карти.
Артем Дубина
“За освітою я журналіст. У 2007 році закінчив Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара. Якраз застав останні роки «доживаючої» військової кафедри. Після її закінчення отримав звання молодшого лейтенанта за спеціальністю «замполіт». Можу сказати, що з усіх тих знань, які нам давали на військовій кафедрі, практично нічого не знадобилося. А перед початком війни я захоплювався страйкболом, цей досвід допоміг мені особисто та моїм підлеглим”, — Артем розповів виданню “Дніпровська порадниця” ще в серпні 2015 року.
Коли Артема направили до «Навчального центру» у Підгородньому, після прибуття у розпорядження частини його одразу призначили командиром взводу. Усі його підлеглі були із Дніпропетровської області, а в особовому складі не було людей, які мали бойовий досвід. Після трьох тижнів навчання «Нікополь» з його взводом вирушив до «Сектора М», між Комінтерновим і Широкиним.
В одному з інтерв’ю Маріанна розповіла: “Артем багато років керував інформаційним напрямком полку. Відтак звільнився. Та коли почалася підготовка до “великої” війни, повернувся з рідного Нікополя в Маріуполь. На “Азовсталі” Артем був поранений російським снайпером у шию”.
Поїхала в Крим доглядати за батьком, а попала за ґрати
"Я так схвильована, я так рада, не передати словами. Як я рада бачити український прапор", — це були перші слова Леніє після звільнення. Кримську татарку Леніє Умерову затримали в грудні 2022 року на російсько-грузинському кордоні, коли вона намагалася потрапити до Криму. Їй треба було доглядати за батьком після того, як той пройшов курс лікування від онкології.
Леніє Умерова повернулась з полону
На неї склали адмінпротокол за “порушення правил перетину держкордону” та відправили до Центру утримання іноземних громадян у Північній Осетії, призначивши штраф у 2 тисячі рублів. П’ятигорський касаційний суд виключив депортацію — Умерову мали випустити з центру. Також за рішенням суддів, вона не становить небезпеки для Росії. Проте коли дівчина вийшла із суду, невідомі одягли їй на голову мішок, вивезли до Владикавказа, де знову склали протокол, але вже про непокору поліції, і відправили до міського ізолятора тимчасового тримання.
Леніє понад три місяці перебувала в центрі для іноземних громадян. Але 13 березня рішенням суду її вдалося звідти звільнити. До початку травня 2023 року на неї постійно складали адмінпротоколи, кілька разів заарештовували, після чого співробітники ФСБ відвезли Леніє до Москви. Її звинуватили в шпигунстві, за це їй загрожувало до 20 років ув’язнення. 2 травня 2024 року російський суд вкотре продовжив їй строк тримання під вартою — до 4 серпня.
Не погоджувалася з окупацією і робила дописи у соцмережі про позиції бойовиків
За інформацією Медійної ініціативи за права людини, хіміка-технолога з Донецька Марину Юрчак затримали 9 листопада 2017 року, коли вона прямувала на роботу. Того дня жінка не зателефонувала своїм батькам, як то було зазвичай, і вони почали хвилюватися та шукати. Знайшли не одразу. Шукали у лікарнях і навіть моргах, за кілька тижнів виявилося, що Марину викрали представники так званого “міністерства держбезпеки “ДНР”.
Після арешту Юрчак відправили до “Ізоляції” — у приміщеннях колишнього заводу ізоляційних матеріалів представники незаконних збройних формувань організували таємну в’язницю, де катували людей та вибивали “зізнання”.
Марину бойовики звинуватили у шпигунстві на користь СБУ та образах перших осіб “республіки”. І все тому, що Юрчак не погоджувалась з окупацією Донецька та завжди говорила: “Я хочу бути тут, коли Донецьк буде знову українським”.
Марина Юрчак
Від початку війни писала пости у Twitter про те, що бачила навкруги: звідки відбуваються обстріли, куди прямувала військова техніка, де позиції бойовиків. Юрчак, як і всіх заручників, возили на “допити” у будівлю “мгб”. Змушували зізнатися, на кого вона працювала, хто її куратор в СБУ. Щоразу привозили побитою, одного разу вона ледь ходила — всі ноги були чорні від побоїв.
У квітні 2018 року Марину Юрчак перевели до донецького СІЗО. 26 березня 2020-го так званий суд “засудив” її до 15 років позбавлення волі. Юрчак перебувала також у жіночій колонії у Сніжному.
Відсиділа понад 6 років в колонії за “шпигунство”
Як пише Медійна ініціатива за права людини, Олена Федорук родом з Кальміуського (колишнього Комсомольського) Донецької області. Після початку збройної агресії на Донбасі це місто перетворилося на закритий населений пункт: у ньому розташовувалися російські військові, зберігали там техніку. Люди у формі зайняли приміщення адмінбудівель, зокрема місцевого коледжу та його гуртожитків. А тому Кальміуське перебувало під особливим контролем так званого міністерства держбезпеки. Жінка не хотіла виїжджати з окупованої території через стареньку матір.
Олена Федорук
У заручники Олена потрапила 25 липня 2017 року: в центрі міста її схопили люди у формі та відвезли в невідомому напрямку. Згодом бойовики звинуватили Федорук у шпигунстві. Спочатку її утримували у в’язниці–катівні “Ізоляція”, де фізично та морально принижували, примушували працювати на кухні. 16 серпня 2019 року “суд” засудив її до 11 років позбавлення волі. Після цього Олену перевели до жіночої колонії у Сніжному.
Цих жінок з “Азова” показово судили в Ростові
У червні 2022 року, коли ворожі війська взяли Маріуполь під свій повний контроль, російська влада оголосила про проведення масового судового процесу над членами полку "Азов", офіційно визнаного Росією “терористичним угрупуванням”. Однак ідея цього процесу так і не була втілена в життя. А через рік у Ростові-на-Дону відкрили кримінальну справу проти 24 з них. Серед обвинувачених — 9 жінок. В "Азові" вони здебільшого працювали кухарями або виконували господарські обов'язки.
Наприклад, 49-річна Наталія Гольфінер була завідувачкою продовольчого складу "Азова" на базі полку в Урзуфі.
Наталія Гольфінер у суді
"Я виконувала свою роботу, щоб забезпечувати родину. Чоловікові потрібна була операція з видалення хребетної грижі, а дочка була вагітна і також потребувала матеріальної допомоги", — сказала вона на допиті, як цитує одне з російських ЗМІ.
Іншими куховарками були Лілія Руденко, Олена Аврамова, Владислава Майборода, Олена Бондарчук, Лілія Павріанідіс, Ірина Могітіч, Марина Текіна і Ніна Бондаренко. Деякі з жінок готували їжу для бійців у підземеллях "Азовсталі", поки ті тримали оборону.
Кого ще звільнили з російського полону
Серед звільнених 29-річний військовий 36-ї бригади морської піхоти Сергій Гриців. Уродженець Калуського району Івано-Франківської області брав участь у боях за Маріуполь. У вересні 2023 року його засудили в Росії до 27 років позбавлення волі.
1 листопада 2023 року "суд" терористичного угруповання "ДНР" засудив до 30 років ув’язнення бійця 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Дмитра Добровольського. Гранатометника звинуватили у тому, що він, нібито, вбив цивільних жителів Маріуполя навесні 2022 року.
Юліан Пилипей — професійний військовий, із 2016 року він служив у Маріуполі. Під час повномасштабної війни як командир мінометної батареї першого окремого батальйону 36-ї бригади морської піхоти ВМС України став до оборони міста у складі групи морських піхотинців, які перебували на меткомбінаті імені Ілліча. 12 квітня 2022 року Юліан Пилипей потрапив у російський полон.
25 липня липня 2023 року окупанти почали показове судилище над 18 полоненими бійцями “Айдару”. У російському Ростові-на-Дону Серед “обвинувачених”дві жінки: медикині Марина Міщенко та Лілія Прутян, їх захопили у полон у перший місяць повномасштабної війни.
Дмитро Селютін у 2018 році почувши, що в зоні проведення АТО/ООС, не вистачає медиків, підписав контракт і потрапив до складу 36-ї окремої бригади морської піхоти. Згодом, після проведення навчань у складі цієї ж бригади на посаді військового медика надавав допомогу пораненим неподалік населеного пункту Водяне, що поблизу Маріуполя.
Дмитро Селютін
Повномасштабне вторгнення Дмитро зустрів у Широкиному. Тоді він перебував на ротації, яка розпочалась ще у листопаді 2021 року. Оскільки вже зранку 24 лютого саме на цій позиції розпочались запеклі бої та російський наступ, бригаді довелось відступити у місто Маріуполь, для того, щоб зберегти життя військовим. 12 квітня 2022 року Дмитро потрапив в полон.
Свої в Telegram 
