Залишив рідне місто, але не покинув місцевих. Як Олександр Ляхов допомагає маріупольцям та війську
Олександр Ляхов місяць прожив у блокадному Маріуполі. Попри обстріли, намагався підтримувати місцевих. Натомість за це та за свою проукраїнську позицію поплатився зрадою тих, з ким пліч-о-пліч виживав у лютому-березні 2022-го. Та все ж він продовжує підтримувати маріупольців і військових вже в евакуації. Олександр вірить, що завдяки спільним зусиллям цивільних та тих, хто на полі бою, зможе знову повернутися до рідного Маріуполя. Про життя у колись мирному місті, виживання під час бойових дій та волонтерство Олександр розповів для Свої.
Вивчав історію заводу та Маріуполя
Олександр — корінний маріуполець. Понад двадцять років він пропрацював на місцевому металургійному комбінаті ім. Ілліча. Спочатку у відомчій охороні, а коли підприємство перейшло до групи Метінвест, перевівся до кисневого цеху. Паралельно очолював споживчий кооператив.
«Коли комбінатом керував Володимир Семенович Бойко, було дуже важливо й навіть престижно знати історію своїх цехів. Тоді навіть так звані соцзмагання проводилися між колективами. Так я став вивчати, як працював комбінат з моменту його відкриття».
Олександр біля комбінату
Тоді, згадує Олександр, ще не було інтернету. Тому доводилося багато часу проводити у бібліотеках у пошуках цікавинок та історичних фактів.
«Особливо мене цікавила історія про охорону. Інформацію я збирав протягом декількох років. І врешті-решт всі свої знахідки опублікував у книзі. А згодом став вивчати історію й самого Маріуполя. Обстежував різні куточки, стару частину міста, зібрав власний фотоархів зі світлинами різних часів. Деякими здобутками ділився з музеями, особливо з музеєм підприємства».
Згодом чоловік познайомився з маріупольцем Валерієм Крупенею, який знався на історії Маріуполя та місцевих підземних тунелях. Вони планували навесні 2022 року відвідати їх разом, зібрати інформацію та фотографії. Та втілити задум не вдалося через початок великої війни.
«Нас просто хотіли «зливати»
Про те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, Олександр здогадувався. Каже, відчувалося якесь загострення. Та й новини, які транслювалися напередодні, ще більше підсилювали припущення.
«Одна з таких новин була про те, що начебто ЗСУ обстріляли якийсь прикордонний населений пункт Ростовської області. При чому тоді показували лише фото якогось хліва й чомусь зробили таку новину. І тоді я одразу згадав радянську-фінську війну. Ті події з нинішніми були дуже схожими: російська армія сама обстріляла свою територію й звинуватила у цьому фінів, хоча на той час в них не було такої зброї. Й наративи були такі самі про те, що «не ми почали цю війну, але ми її завершимо».
Попри те, що закордонна розвідка казала, що росія готує наступ, в це мало хто вірив.
Олександр згадує, 24 лютого він прибирався у квартирі. На фоні працював телевізор, який дивилася дружина. Вона й повідомила, що почалася війна.
«Фактично ми живемо у війні з 2014 року. Й тоді мені здавалося, що не буде таких масштабних бойових дій. Допускав, що можуть бути обстріли, але точно не у місті. Була віра в те, що ми дамо гідну відсіч. Коли ще до 2 березня в Маріуполі ловив зв’язок та пробивався інтернет, я відстежував ситуацію. Бачив, що наші гонять русню з-під Києва. І це вселяло надію в те, що так само станеться й з Маріуполем».
Про виживання у блокаді, мародерство та допомогу
Але, на жаль, не сталося. Російська армія продовжувала наступати на Маріуполь, знищуючи все не своєму шляху. Олександр жив на Західному мікрорайоні. Його будинок виходив на поля, через які рухалися окупанти.
«Спочатку від обстрілів ми ховалися у коридорі, намагаючись дотримуватися правила двох стін. Та коли обстріли стали частішими, я почав облаштовувати підвал. З кооперативу поприносив матраци, ковдри».
На першому поверсі облаштували імпровізовану кухню. Олександр став комендантом під’їзду й слідкував за порядком.
Олександр зберігає знімки про жахи війни
«Разом збирали дрова, розпалювали вогнище. На облаштованому мангалі по черзі готували. У нас все стало спільним. У підвалі ловив старенький радіоприймач. Хоч і з перебоями, але можна було зловити українську хвилю. У нас була відповідальна людина, яка слухала ці новини й потім проводила для нас так звану політінформацію. Й аби підбадьорити сусідів, я сам вигадував якісь позитивні новини».
Окрім обстрілів, ділиться Олександр, дуже страшно було спостерігати за місцевими.
«Коли ходив містом у пошуках води, бачив людей, які поводилися, наче якісь тварини. Вони страшенно мародерили, крали все, що бачили. І мені було так неприємно та соромно за них. Я не розумів, як можна бути такими. Намагався їх гальмувати, щось пояснювати. Але оця їхня жага до «халяви» брала верх. В мене рука не підіймалася взяти навіть батарейки, які валялися на підлозі. А вони мені були дуже потрібні. І я їх взяв, але спочатку хотів залишити за них гроші, та швидко зрозумів, що вони точно не перейдуть у руки власнику. Тому просто залишив розписку про те, що обов’язково відшкодую кошти».
Пересуваючись містом, навіть попри небезпеку, Олександр намагався допомагати місцевим.
«Один з них — Михайло Петрович, батько мого знайомого. Не знаю, що трапилося у них в родині, але Петрович залишився сам. 7 березня я був у нього, приніс продукти та воду, дав знеболювальне. А потім через обстріли не міг його провідати. Дістатися до його будинку зміг лише після того, як до нашого району зайшли окупанти».
Будинок, де жив Михайло Петрович, був фактично зруйнований. Зайти до під’їзду було досить важко, бо обвалився козирок. Проте пробратися Олександру все-таки вдалося.
Руйнації в Маріуполі внаслідок обстрілів
«Вікон у квартирі вже не було. Але я побачив Петровича, який лежав на боці на своєму ліжку. Видихнув, подумав, що він цілий та неушкоджений. Але він вже був закам’янілий, скоріш за все, він помер від холоду. Продукти, які приносив понад тиждень тому лежали на місці фактично заморожені. І в мене була така істерика. Я розумів, що нічого не міг зробити, але не покидало відчуття провини».
В той час у Маріуполі були морози, земля була закам’яніла. Тому поховати Михайла Петровича Олександр не зміг.
«У нього був дерев'яний хрестик, який я почепив йому на вухо. Згодом, коли вдалося знайти брата Петровича, саме завдяки цьому хрестику його вдалося ідентифікувати та поховати. При чому не у братській могилі під дерев’яною табличкою з номером. У нього є могила, де він зміг віднайти вічний спокій».
Сам же Олександр залишався в Маріуполі до 20-х чисел березня.
«Дружина наполягала на евакуації. Пощастило, що наша автівка вціліла. Вигнав її з кооперативу й ми рушили. Було дуже холодно тоді, тому я дав дружині теплі камуфляжні штанці. І саме через них до нас чіплялися окупанти. Думали, що вона військовослужбовиця. В моменти цих допитів я дуже переживав, думав, що її просто висадять з машини й кудись заберуть. Але нам пощастило, ми змогли вибратися».
Олександр тримає у руці своє фото з блокади
Згодом, коли Олександр з дружиною дісталися до підконтрольної українському уряду території, дізналися, що їхню квартиру у Маріуполі пограбували сусіди. Каже, сталося це, скоріш за все, через його проукраїнську позицію.
«Люди показали своє істинне обличчя. Вже за два дні, як ми поїхали, вони все разморадерили. Повиносили все й з нашого складу та імпровізованої кухні й заховали все у себе».
Допомога маріупольцям та війську
Після виїзду з Маріуполя Олександр оселився у Дніпрі. Не встигнувши навіть оговтатись від пережитого, він став допомагати маріупольцям.
Допомога дл переселенців
«Почалося все з того, що знайомим треба було переправити дещо у Маріуполь. Мені дали контакти маріупольки, яка вже давно живе у Дніпрі. Вона сконтактувала мене з тими, хто їздив до окупованого міста. Так ми стали налагоджувати роботу й передавати речі, ліки місцевим жителям. Переважно я робив це за власний кошт, бо розумів, що люди потребують підтримки».
Допоки проїзд був можливий через Запоріжжя, передавали й гуманітарну допомогу. Її розвантажували в окремому місці, яке з міркувань безпеки не називаємо. А потім розвозили адресно.
«А на початку 2023 року ми з однодумцями заснували Благодійну організацію «Міжнародний благодійний фонд «Маріуполь. Відродження». Відгукнулися й маріупольці, які нині живуть за кордоном. Вони надсилають допомогу до Дніпра, а я вже передаю її тим, хто цього потребує. Складом стала квартира, де я зараз живу. А що поробиш, такий час, що треба шукати якісь варіанти».
Допомагає організація й військовим.
За можливості підтримують й наших оборонців
«Передавали нашим підрозділам, які зараз на Покровському напрямку, медицину. Завдяки підтримці італійського мецената Луїджі Леночі, який вболіває за нашу країну й, що цікаво, вивчив українську, закупили зарядні станції для наших хлопців».
Луіджі Леночі з Італії
А ще кошти на допомогу Олександр та його друзі-волонтери заробляють на продажі сувенірної продукції про Маріуполь.
«Продукцію я зробив за власний кошт. З продажу собі я не забираю нічого, всі гроші йдуть на волонтерство. Так потрох, спільними зусиллями й підтримуємо і тих, хто в тилу, і тих, хто боронить нашу країну».
Мрія Олександра - повернутися до українського Маріуполя
Сам же Олександр не втрачає надії повернутися до рідного українського Маріуполя. Каже, там, в першу чергу, навідається до зрадників та мародерів.
«Бо таке не забувається та не пробачається. Вони мають відповісти за все, що робили. І деякі вже почали отримувати по заслугах».
Свої в Telegram 
