Все у наших руках. Як Марина Устенко з Попасної відновила Школу Олімпійської освіти у Полтаві
Нове життя у Полтаві
Вперше у Полтаві Марина побувала ще у 2016 році, коли возила своїх школярів для участі у патріотичному проєкті. А після початку великої війни полтавська колега запросила її до свого міста. І вже третій рік Марина живе у Полтаві.
«На новому місці довелося вдруге починати все з початку. Знову чужі квадратні метри, витрати на елементарні побутові речі. Після моєї затишної квартири у Попасній мені було дуже важко тут».
Марина Устенко
Попри це, тепер Полтаву Марина вважає своїм містом.
«Тут є багато красивих місць, парки, алеї. Аби відпочити та зарядитися, набратися сил, я йду до театру — на виставу. Люблю прогулятися міськими вулицями разом зі своїми чотирилапими улюбленцями. Мальтійська болонка і йорк — Тоша і Річік — мої головні депресанти».
Відновлення школи в евакуації
У Полтаві Марина знайшла не лише новий дім, а й відновила свій навчальний заклад. У 2023 році Попаснянський ліцей № 21 офіційно зареєстрували як Школу Олімпійської освіти. Нині школа працює дистанційно, вчителі і учні адаптувалися до безпечних онлайн-уроків у воєнний час.
«Протягом майже трьох років школа не зупиняється на досягнутому, здобули чотири золоті медалі у міжнародних освітніх конкурсах, гідно представляємо Луганщину і Попаснянщину на всеукраїнських спортивних змаганнях офлайн. Використовуємо будь-яку можливість оздоровити дітей як в Україні, так і за кордоном».
Пані Марина активно співпрацює з Національним олімпійським комітетом (НОК) України та залучає дітей до спортивного життя, організовуючи зустрічі з видатними спортсменами. Її роль у розвитку олімпійської освіти також визнана на регіональному рівні: Марина Устенко є головою Луганського обласного відділення Олімпійської академії України.
Ідея Школи Олімпійської освіти зародилася ще у Попасній
Марина народилася та виросла в Попасній. Ще в дитинстві вона мріяла стати педагогом. Але за порадою батьків вступила до Бахмутського державного музичного училища ім. І. Карабиця. Здобувши освіту за спеціальністю «Викладач фортепіано. Концертмейстер. Артист ансамблю», дівчина повернулася у рідне місто і працювала викладачкою у місцевій музичній школі.
«Чесно скажу, що вступити до педагогічного інституту була моя мрія. Я завжди цього хотіла», — пригадує вона.
Мрія здійснилася, коли Марина вступила до Слов’янського педагогічного університету. А після закінчення навчання молода вчителька працевлаштувалася до Попаснянської школи №21. Там Марина пройшла всі етапи педагогічного шляху: від керівниці гуртка до заступниці директора. А у 2013 році вона очолила заклад.
«Здається мені, я поцілована Богом. У мене найкращий педколектив у світі, найкращі діти і їхні батьки. Я кажу про це кожного дня. Вони підтримували мене від самого початку і тепер допомагають втілювати всі мої задуми. На нарадах і виступах я завжди використовую слово: «ми». Бо ми все робимо разом, ми — єдина родина».
Педколектив школи №21 у Попасній
Марина ділиться, вона — «непосидюча керівниця», яка завжди намагається інтегрувати новий досвід у школі. І навіть коли у 2014 році війна вперше торкнулася Попасної, вона вирішила залишатися у місті, аби зберегти заклад.
«Я не пишаюся тим, що залишилася. Але у мене було бажання захистити школу. Мені здавалося, що коли прилетить снаряд, то я буду вогнегасником рятувати школу від вогню».
Згодом так і сталося. Коли російська армія обстрілювала місто, декілька ворожих снарядів влучили по присадибній території закладу, тож разом з колегами довелося усувати наслідки обстрілів.
В цей час зародилася ідея створення Школи Олімпійської освіти. Спорт, за словами Марини, завжди допомагав дітям формувати патріотизм, чесність, підтримку одне одного.
У 2021 році у школі збудували сучасний спортивний майданчик — один із найкращих у Луганській області.
Спортивний майданчик Попаснянської школи №21
Але через повномасштабну війну росії проти України відкрити його так і не встигли.
Велика війна: евакуація під обстрілами
Ранок 24 лютого 2022 року в Попасній розпочався тихо. Але новини про вторгнення змусили всіх насторожитися. За тиждень після початку повномасштабної війни Марина вирішила роздати педколективу трудові книжки. Заяви писали, що «на руки» їх заберуть лише на два тижні, а за цей час загострення мине. Проте щодня ситуація ставала дедалі складнішою. З третього березня через щільні ворожі обстріли місцеві практично не виходили на вулиці.
«У нашому будинку бомбосховища не було. Під час обстрілів спускалася зі своєї квартири на перший поверх і стояла між стінами у коридорі. Одного дня вибухом вибило вікна у квартирі та знесло балкон. Світла, води, газу в місті вже не було. Перед під’їздом разом із сусідами готували їжу. Неподалік був колодязь — бігали туди по воду. З борошна пекли коржі на вогнищі та ставили самовар на дрова».
В таких умовах Марина прожила близько двох тижнів. Коли обстріли стали нестерпними, вирішила виїжджати з Попасної. Але зробити це вдалося не одразу. Спочатку підвело авто — розрядився акумулятор, бо від вибухів постійно спрацьовувала сигналізація. Вибратися вдалося з другої спроби.
«Їхали містом, і це було дуже страшно. Навкруги все вибухало і палало. Я була за кермом і весь час голосно благала: «Отче наш!» З молитвою про допомогу доїхали до Бахмутської траси, не отримавши жодної подряпини. Коли зупинилися біля Бахмута, я не могла відчепити руки від керма — вони наче впаялися в нього».
Спочатку Марина з родиною вирішили зупинитися у Бахмуті. Там на допомогу прийшов педколектив Бахмутського фахового коледжу культури і мистецтв ім. І. Карабиця, де колись вчилась Марина та 23 роки викладав вокальне мистецтво її батько.
Але жінка знайшла в собі сили взяти себе в руки. Майже одразу вона стала зв’язуватися зі своїми колегами з Попасної, з учнями та їхніми батьками. Паралельно відновлювали документи, що залишилися у місті, аби запустити дистанційне навчання. Проте довго працювати у Бахмуті не вийшло — до міста швидко наближалася лінія фронту. Через це Марина й переїхала до Полтави, де живе і зараз.
Мрії про повернення додому
Минулого року Марина дізналася, що їхньої школи у Попасній вже нема — замість будівлі тепер чисте поле.
Зруйновані приміщення школи №21 у Попасній, 2023 рік
Та навіть попри це, вона вона не втрачає надії повернутися до рідної Попасної. Але за умови, що місто буде в складі України.
«Я розумію, що нині воно спалене вщент і там нічого немає, але все в наших руках. Я готова будувати, готова до брудної роботи, готова тяжко працювати, коли повернемося».
Дещо з побаченого у Полтаві пані Марина хотіла би бачити у рідній Попасній.
«Я реалістка і розумію, що театр в Попасній ніхто не будуватиме. А ось облаштувати красиву алею з брущатки цілком можливо. А ще у Полтаві дуже багато квітів, тож і в нашому місті залізничників клумби не будуть зайвими».
Свої в Telegram 
