Оксана Діденко з Гірського тепер живе у Трускавці. Тут продовжує швацьку справу і допомагає війську
Оксана Діденко — переселенка з шахтарського містечка Гірське, розпочала нове життя у Трускавці. Після евакуації разом із дітьми вона не лише знайшла прихисток, але й зуміла повернутися до своєї улюбленої справи — шиття. Попри мовний бар’єр і труднощі облаштування, жінка працює на фабриці, підтримує переселенців і долучається до волонтерських ініціатив для допомоги фронту. Свою історію Оксана розповіла для Попасна.City.
Нове життя в новому місті
Після переїзду з рідного Гірського Оксана разом із дітьми спочатку декілька днів прожили у Павлограді, потім два тижні у одній із шкіл Підгородного. А згодом, завдяки підтримці фонду «Голоси дітей», у проєкті якого до цього брала участь донька Оксани, переїхали до Трускавця.
Оксана з донькою
Зараз вони живуть у санаторії разом із ще 700 переселенцями. Оксана каже, вони не дуже розраховували на підтримку місцевих, оскільки ті ставляться до російськомовних не дуже прихильно. Тому по допомогу звернулися до благодійників. Ті допомогли з облаштуванням тимчасового прихистку — хтось замінив частину старих вікон, інші привезли матраци, постільну білизну, подушки, ковдри. Продуктові набори надали з Польщі і від Міжнародної організації з міграції.
Попри мовний бар’єр, Оксані вдалося знайти роботу.
«Наразі мене взяли на роботу на Бельгійську меблеву фабрику у Трускавці — шию чохли. Із зарплатні та «переселенських» грошей назбирала необхідну суму для купівлі швейної машинки».
Після роботи Оксана продовжує шити на замовлення для земляків, які проживають у санаторії.
«Комусь ушити, іншому — перешити. Треба допомагати один одному».
Окрім цього, пані Оксана долучилася до волонтерських ініціатив. Разом із місцевими та іншими переселенцями вона плете маскувальні сітки, виготовляє окопні свічки та передає допомогу українським військовим.
«У деяких сім’ях переселенців чоловіки на фронті. Ми домовилися потроху заощаджувати продукти і передавати їх на передову. Інші — дають гроші, щоб докупили те, що потрібно хлопцям. Крім харчів, відправляємо українським оборонцям шкарпетки, турнікети та ліки».
Донька Оксани — Поліна, цьогоріч вступила у Самбірський педагогічний коледж. Аби адаптуватися у новому середовищі, вона переїхала до гуртожитка.
Оксана з сином
А ось син Максим продовжує навчатися онлайн у своїй школі. Нині він у сьомому класі.
Шлях від швейної фабрики до власної справи
Втім, шлях до цієї відносної стабільності був дуже складним. Оксана народилася у шахтарському містечку Гірське. Після повноліття переїхала до Лисичанська, де працювала на швейній фабриці. Там шила одяг понад три роки. Робота приносила задоволення, а колеги цінували її майстерність. Навіть місцева газета написала статтю про талановиту швачку, та з розпадом Радянського Союзу фабрика занепала, працівникам не виплачували зарплату.
«Мама тоді працювала на взуттєвій фабриці, а тато — на шахті. Батькам теж коштів не платили. Крім мене, у родині було ще двоє менших синів. Треба було якось виживати. Я поїхала до Москви, аби підзаробити. Працювала на тамтешніх ринках, одягнулася сама і всю свою сім'ю».
Переселенка з Гірського - Оксана Діденко
Повернувшись до Гірського, Оксана купила будинок і швейні машинки. І стала швачкою на дому.
«Досвід з пошиття у мене був чималий. Дуже виручав журнал «Бурда». Звідти брала форми і перероблювала їх так, як хотіли люди. «Циганська пошта» рознесла новину, що я вдягаю людей, отак і почала працювати на себе».
Згодом Оксана вийшла заміж. У подружжя народилися двоє дітей —Поліна та Максим.
Війна та перші втрати
Початок збройного конфлікту у 2014 році змусив Оксану вдатися до крайніх заходів. Якось під час прогулянки почався обстріл, і п’ятирічна Поліна сильно злякалася.
«Дитина понад дві години голосно кричала, її не могли заспокоїти. Переляк позначився на її здоров’ї, тому довелося везти доньку до Києва на лікування».
Проте переляк час від часу давався взнаки. Згодом дівчина знайшла розраду у творчості — малювала і відвідувала заняття з танців.
«Син пішов у перший клас. Він маленький був, я йому приділяла більше уваги. А доня найчастіше проводила час з татом. У них були свої таємниці, любили побешкетувати. У нас вдома була гарна атмосфера».
Однак у родині сталося горе — чоловік Оксани помер від коронавірусу.
Взяти себе в руки допомогли знайомі та родичі. Тож оговтавшись від втрати, Оксана, якій тепер самотужки треба було піднімати дітей, пішла працювати на шахту. А після роботи продовжувала шити на дому.
Початок повномасштабного вторгнення та евакуація
Оксана хотіла забезпечити гідне майбутнє своїм дітям, тому багато працювала. Навіть 24 лютого 2022 року — у день, коли почалася велика війна, як і завжди, збиралася на роботу. Вже там дізналася, що працівників, у кого є діти, відпускали додому. Проте, залишивши сина та доньку на бабусю, Оксана продовжувала працювати до 20 березня.
«Того дня був обстріл. Мене не полишало якесь погане передчуття. Наша хата — друга з краю, як йти на шахту. Тільки вийшла з подвір’я, почався обстріл. Я повернулася додому і перечекала. Коли знову вийшла, знову почула прильоти. На серці тривога, втретє вже не пішла. Потім з’ясувалося, що гатили як раз по цій дорозі, що веде на копальню».
У тривалі бойові дії Оксана не вірила, та ситуація у Гірському погіршувалася щодня. Через сильні обстріли у місто вже фактично не завозили продукти. Аби зробити бодай якісь запаси, Оксані доводилося їздити разом з братом до Лисичанська та Сіверськодонецька.
«Проїжджаючи повз лисичанський ринок «Джаміля», побачили що туди привезли хліб. Ми купили стільки буханок, скільки влізло в багажник і салон машини. Поки ми їхали, я писала всім знайомим, щоб приходили до нас. Хліб розкупили за пів години, бо у Гірському тоді вже були великі проблеми з постачанням хлібобулочних виробів».
А під час чергового ворожого удару уламками пошкодило сусідні будинки. Домівку Оксани не зачепило, бо подвір’я «захистив» сарай. Після цього її брат наполіг на евакуації. Так родина й опинилася в іншому регіоні.
Попри всі трудності, Оксана вірить в добро і дякує усім гарним людям, які траплялися на її шляху. А ось щодо повернення у рідне місто напевно відповісти поки не може. Про те, що сталося з її будинком — точно не знає. На одному з відео у соцмережі вона побачила на кадрах своє подвір’я — паркана і сараю вже не було. Поки був зв’язок, знайома розповідала, що спочатку в їхньому будинку чужі люди жили, а потім його обікрали — від нього залишилися тільки стіни і дах.
«Після перемоги і деокупації, можливо, я повернуся у Гірське, коли місто почнуть відбудовувати. Бо навіть, якщо до того часу моя домівка буде ціла, то там нічого робити — де працювати, коли місцеві шахти знищені? Такого життя, як раніше, точно не буде».
Свої в Telegram 
