Вікторія Жигалова з Торецька відновила мовну школу в Ірпені. Тут навчає місцевих і переселенців
Для Вікторії Жигалової війна стала важким випробуванням, але не зупинила її на шляху до розвитку й допомоги іншим. Вікторія виїхала з рідного Торецька до Ірпеня, де продовжує розвивати свою мовну школу, навчаючи дітей і дорослих іноземним мовам. Попри труднощі, вона продовжує працювати і надихається успіхами своїх учнів. Навіть втративши дім і бабусину оселю через обстріли, Вікторія вірить, що повернеться до Торецька. Свою історію вона розповіла для Торецьк.City.
Війна змінила все, але не зупинила
У Ірпені Вікторія готується відкриття офлайн-класів для навчання іноземним мовам. Нове приміщення вже готове, а попит на навчання постійно зростає.
Однак головною перешкодою для відкриття залишається відсутність генератора. Він потрібен через регулярні відключення електроенергії. Нещодавно героїня виграла державний грант на придбання генератора та інтерактивної дошки.
«Але ці кошти мені довелося повернути, бо не змогла знайти викладачів для створення обов'язкових двох робочих місць», — пояснила Вікторія.
Водночас вона продовжує розвивати онлайн-навчання.
«У мене учні різного віку — і діти, і дорослі. Особливо тішить, що наші випускники, які зараз у різних країнах Європи, успішно вступають там до навчальних закладів. Не знаючи мови країни, вони використовують англійську як місток для адаптації та навчання».
Вікторія каже, її тішить, що дорослі, які колись приводили до неї своїх дітей, тепер самі стають її учнями. І кажуть, жалкують, що не прийшли на заняття раніше.
Як усе починалося: шлях від мрії до школи Viva Vox
Педагогічний шлях Вікторії почався 10 січня 2005 року у школі-ліцеї №6 міста Торецька. І розповідає, що її власне бачення, яким має бути викладання сформувалося у неї завдяки досвідченим колегам, з якими вона працювала. Вікторія розуміла, яким педагогом хоче стати. Пізніше, здобувши другу вищу освіту, вона почала працювати у виші в Донецьку, одночасно займаючись репетиторством у Торецьку.
«Поєднувати ці напрямки було надзвичайно складно, тому у 2010 році я вирішила відкрити власну школу англійської мови. Назвала її Viva Vox».
Каже, цю назву обрала не випадково. Зі студентських років захоплювалася латинською мовою. Цей вислів перекладається «живе мовлення», і повністю відповідав її концепції викладання.
«З одного кабінету ми поступово виросли до трьох повноцінних аудиторій, де працювали четверо викладачів англійської та один викладач німецької мови. Ми навіть започаткували унікальний для міста формат — вивчення німецької на базі англійської для тих учнів, які вже мали достатній рівень першої іноземної мови. Це була моя давня мрія, яку вдалося втілити».
Роки праці принесли свої результати — її учні займали призові місця на міських та обласних олімпіадах, успішно складали ЗНО, а зараз НМТ. Також багато хто з них обирав професію філолога або вступав на спеціальність «Міжнародні відносини».
«Я безмежно пишаюся тим, що змогла прищепити їм справжню любов до мови — завдяки глибоким знанням вони навчаються на бюджеті у престижних вишах».
Робота під час війни та нові виклики
До початку повномасштабної війни Вікторія мріяла масштабувати школу у Торецьку, додати французьку мову, розширити підготовку до школи з базовими знаннями англійської. Каже, тоді розвивала школу, враховуючи запит людей.
«Працювали не як репетитори, а як повноцінні мовні курси, віддаючи перевагу груповим заняттям — це рекомендований підхід у британських методиках викладання. Ні події 2014 року, ні пандемія не завадили нашій роботі».
Проте 24 лютого 2022 року став для Вікторії переломним моментом.
Того ж дня Вікторія зателефонувала всім викладачам, і школа миттєво перейшла в онлайн-формат — тож школа не припинила роботу ні на день. Та коли попередили про можливе відключення газопостачання через пошкодження інфраструктури, Вікторія вирішила виїжджати з міста разом із мамою та бабусею. Це було у травні 2022 року.
«Бабуся вийшла з під'їзду з маленьким пакетиком. Це було боляче бачити — людина, яка все життя будувала свій дім, змушена покинути його з однією сумкою».
Все ще сподіваюсь на повернення
Спочатку родина приїхала до родичів до Дніпра. Спочатку, як і багато хто з вимушених переселенців, думали, що на декілька місяців. Та за два місяці переїхали до Ірпеня.
«Місто одразу припало до душі — навіть після окупації тут було затишно, а сосни нагадували наш Святогірськ».
Вікторія з мамою та бабусею
Життя потрохи налагоджувалося — нове місто прийняло родину і вдалося відновити роботу. Та у вересні 2024 року померла бабуся Вікторії.
«Почувши про обстріли нашого будинку в Торецьку, вона перенесла інсульт. Тепер найцінніші речі, що нагадують про дім — це її фотографії та старовинний сервіз, який вона берегла як реліквію».
Попри все, Вікторія продовжує наполегливо працювати й мріє про повернення до рідного міста.
«Хоча останні фото з дрона показують, що мій дім знищено, а від бабусиної хати залишився лише каркас, якщо почнеться відбудова, я обов'язково повернуся до Торецька. Зараз ми бачимо, що місто зруйноване обстрілами, але коли розпочнеться відновлення і буде потреба в моєму викладанні, коли знову знадобиться бути ідейним натхненником для дітей — я повернуся до рідного міста».
Свої в Telegram 
