Старший син загинув у Маріуполі, ми були пів року у полоні в Бердянську. Історія родини Марченків
Хотіли кращого майбутнього дітям і переїхали до Маріуполя
Олена і Андрій з маленького шахтарського міста Сніжне, що на Донеччині. Одружилися, в сім’ї народилися двоє синів. Кирило був старший за Миколу на рік і чотири місяці, тому, як каже сама Олена, різниця між ними майже не відчувалася.
“Шахта, на якій працював чоловік, закрилася. Ми отримали компенсацію. Мої батьки тоді сказали, що нам треба їхати звідти заради майбутнього дітей, щоб у них була можливість для розвитку та навчання”.
Так родина опинилася в Маріуполі. Якби не повномасштабна війна, то в серпні 2022 було б 20 років, як Марченки зі Сніжного переїхали до міста на березі Азовського моря.
Збирала всі малюнки синів — найбільше шкодую за цією втратою
Сім’я жила в мікрорайоні “Східний” на Лівому березі. Андрій працював охоронцем на “Азовсталі”, Олена — на продуктовій базі комплектувальницею в авто.
“Я не одразу звикла до Маріуполя, дуже тягло додому. А ось діти швидко адаптувалися, хоча не все було гладко. Кирило у нас був дитиною, яка ніколи не створювала проблем — спокійний, самостійний, серйозний. Ніколи не треба було з ним сидіти за уроками, все робив сам. Микола навпаки — непосидючим, з бойовим характером.
Брати у дитинстві
Тому у школі молодшому сину вдалося швидше адаптуватися, ніж старшому, бо Кирило не брав участі у жодних бійках чи розбірках. Він вважав, що все можна вирішувати діалогом, і тому йому було важкувато в школі. Але це було недовго. Кирило дуже захоплювався футболом. Скільки його пам’ятаю школярем — він був постійно з м’ячем, у гетрах і воротарських рукавицях, бо любив стояти на воротах”.
Коли брати навчалися у молодшій школі, кожне свято хлопці батькам дарували малюнки та аплікації. І своїм ще недосконалим почерком підписували побажання.
“І це було так тепло, я навіть не знаю, які слова підібрати. Я дуже тішилася цими поробками та малюнками, ретельно їх збирала. Казала, що коли у них будуть свої діти, я буду показувати їм. Але все залишилося в Маріуполі. І найбільше я шкодую за втраченими дитячими малюнками, за фотоальбомами, за нагородами Кирила, які зберігалися у нас вдома. Бо він завжди казав, що нагороди — то для нас, для батьків”.
Кирило об’їздив майже всю країну з хлопцями з ультрас, тепер ми ходимо на футбол в пам’ять про нього
Кирило і Микола були дружні, коли подорослішали, у кожного з'явилася своя компанія і різне коло спілкування. У 2008 році Кирило потрапив у фанатський сектор на гру маріупольського “Металурга”. Йому дуже сподобалося, тож захопився, а згодом підтягнув туди і Миколу.
Кирило на трибуні підтримує маріупольський клуб
“Сини активно підтримували команду в Маріуполі, а також об'їздили майже всю країну. Вони були представниками фанатського руху ультрас. І саме в цьому колі друзів, де вони стояли пліч-о-пліч з іншими хлопцями під час нових навколофутбольних акцій, почав проявлятися характер. Кирило мав на все власну думку, ідеї. Він був співзасновником молодого навколофутбольного колективу “Юність”. Хлопці малювали банери в під'їзді, були на всіх матчах збірної України. Ми з чоловіком іноді теж відвідували ігри нашої команди, але не розуміли всього цього драйву і адреналіну. Ми відчули його вже після смерті Кирила на футбольних матчах, куди нас запросив фонд “Трибуна героїв”, який вшановує пам’ять про загиблих фанатів.
Олена і Андрій на виїзній грі збірної України
Ми були на матчах збірної України у Словаччині, Польщі, Чехії. Фонд зробив футболки з портретом сина, брали з собою прапори “Азову”. І саме тоді ми наповну відчули, що відчував наш син у фанатському секторі. Який це був адреналін — ми кричали, вболівали. Нам здавалося, що саме цієї миті Кирило поруч з нами і дивиться на все це нашими очима”.
Кирило захоплювався географією, історією. Дивився багато документальних фільмів про Другу світову війну. Після школи вступив до Донецького інституту туристичного бізнесу. Після вишу працював в одній із туристичних агенцій у Маріуполі: возив групи в Карпати, по різних містах України.
Поки триває війна — буду служити!
Життя змінилося, коли на територію України зайшли російські війська. У вересні 2014 року брати Марченки та хлопці з колективу “Юність” майже у повному складі вступили до лав “Азову”. Брати все вирішили, і батьків тільки поставили перед фактом. За словами матері, у Кирила не було військового досвіду, а Микола служив на строковій службі в Одеській області, був оператором-навідником. Молодший син пішов зі служби у 2017 році, коли у нього мала народитися донька Мія. Старший не полишав службу до самої смерті.
Кирило з братом Миколою і його донькою Мією
“Вони не питали дозволу, бо це був їхній свідомий вибір. Хлопці вже були достатньо дорослі. Я коли почула про їхнє рішення, то для мене світ перевернувся. Але вони казали: “Мамо, в країні війна, і якщо всі будуть відсиджуватися, то нікому буде захищати. Ми не йдемо на чужу територію, ми не будемо ні на кого нападати, ми будемо захищати вас і будемо захищати своє місто”. І мені з чоловіком нічого не залишалося, як стати для синів надійним тилом. Бо це наші діти, і вони зробили такий вибір. Кирило завжди казав, що не хоче робити кар'єру військового і як тільки війна закінчиться, звільниться. Але поки йде війна, він продовжуватиме служити”.
Залишилися у Маріуполі через маму — у неї була онкологія
Коли почалася повномасштабна війна, Кирило був на “азовській” базі в Маріуполі, Олена з Андрієм — у квартирі на “Східному”. Микола — жив і працював у Києві, але 24 лютого приєднався до підрозділу сил спецоперацій “Азов”, який тоді складався з ветеранів славетного полку, а згодом трансформувався у Третю окрему штурмову бригаду.
“Сини ще за кілька днів до вторгнення казали нам, щоб виїжджали, і якщо все буде добре, то потім повернемося. Але з нами жила моя мама. Після окупації Сніжного вона з батьком переїхала до нас. Тато після кількох інсультів помер ще у 2020 році, а у мами була онкологія. І коли ми почали розмову про від’їзд, мама сказала, щоб ми їхали, а вона залишиться на господарстві. Так ми всі і залишилися”.
Родина Марченків в Маріуполі
Олена згадує, 24 лютого вона не одразу зрозуміла, що почалася велика війна. Каже, на їхньому мікрорайоні з 2014 року періодично з боку Широкиного та Новоазовська були чутні вибухи. Вони вже до цього звикли, тому на перші вибухи в той день навіть не звернули уваги.
“Кирило зателефонував, сказав, буде потяг до Львова і щоб ми обов’язково поїхали. Ми почали викликати таксі, але всі відмовлялися їхати до залізничного вокзалу. Тоді Кирило домовився з другом, він перевіз нас з Лівого берега в центр, бо у нас одразу ж не стало світла й води. Я стала дякувати тому хлопцю, а він каже: “Для Кирила і Миколи я зробив би все, бо вони справжні і надійні. І те, що вони роблять, цим треба пишатися”.
Я тоді ще думаю, як не хвалити, бо для кожної матері її дитина найкраща. Але ось коли про твоїх синів хтось каже інший, це дійсно багато значить. І такі випадки ще були, наприклад, влітку 2024 року — була хода від парку Шевченка до Софійської площі в Києві, я сиділа на лавці, чекала початку заходу, а в руках тримала прапор зі світлиною сина, де був написаний його позивний. І підійшла дівчина, каже, що знала Кирила, вони в Маріуполі в одній компанії гуляли. Її хлопець, теж “азовець”, знайомий Кирила, і зараз у полоні. Ця дівчина, як і я з Андрієм, ходить на акції. Та випадкова зустріч була такою теплою, бо сповнена світлими спогадами про сина”.
Наш будинок палав, а ми ховалися у підвалі
2 березня десь о 16:00 зателефонував молодший син, після — старший. Потім хлопці зв’язалися з батьками ще 4 березня, а далі в Маріуполі зник зв'язок.
“У ніч на п’яте мамі було зле, але я не одразу зрозуміла що сталося. Бо світла не було, а свічку запалювали тільки коли вона йшла в туалет. Я ще при денному світлі побачила, що ліву частину її обличчя паралізувало, і не знала що робити. Десь по обіді приїхав Кирило, привіз продукти. Сказав, що були справи в центрі, тому видалася хвилинка і до нас заскочити. Я через маму тоді така розгублена була, зі мною сталася істерика. Зараз себе за це сварю, бо сину і так було важко, а ще я з криками та сльозами. Потім він поїхав, але повернувся ще десь о 18-й, вже темно було. Привіз свічку, деякі ліки і ще продуктів. Я ще спитала, синку, навіщо так багато? Він каже, все згодиться. Наче вже попрощалися, але він повернувся ще втретє, бо забув дати нам павербанк. І це був останній раз, коли ми бачили і чули свого сина”.
"Прайд"
Температура у квартирі була +6 градусів, Марченки замерзали. Лягали повністю одягнуті й взуті, накривалися всім, чим тільки можна.
“Будинки навкруги вже вигоріли, стояли самі коробки. Лиш наш ще був цілий. Я з жахом думала про те, що скоро і його може чекати те саме. І 22 березня був прильот, але у сусідній під’їзд. Андрій намагався загасити полум’я, аби воно не перекинулося далі. Та коли я вийшла на балкон, то побачила, що полум’я вже з другого поверху перекинулося на наш. І тоді нам довелося спуститися в підвал. Ноги у мами вже відмовили, тому несли її під руки. В підвалі було кілька десятків людей, в тому числі жінка з трьома дітьми, молодший — ще зовсім немовля. Поки горів будинок, у підвалі час від часу було задимлення. Плавилися пластикові труби і дихати не було чим. Поки не було обстрілів, ми всі виходили нагору, аби подихати. Мама не могла йти, то я її на стільчику саджала біля входу, щоб вона дихала”.
У мами все було підготовлено для смерті, але поховали її без труни за нашим будинком
У підвалі вони пробули тиждень. 27 березня туди зайшли російські солдати, і їхнім першим питанням було — чи є тут українські військові?
“Деякі люди почали вішатися їм на шиї, кричати, як ми довго вас чекали. Ми з Андрієм були в шоці, бо ці люди розповідали, що у всіх згоріли будинки, і в цих будинках у однієї згорів чоловік, бо він був лежачий, у іншої згоріла мама, бо вона її не встигла винести. А у третьої згоріли всі тварини — коти та собаки, теж вона їх не встигла забрати, бо дуже швидко розповсюджувався вогонь. І вони вішаються на шию тим, хто вбив їхніх рідних”.
Наступного дня Марченки піднялися у свою квартиру, на щастя, вона вціліла.
"Весь стояк не згорів, ми так здивувалися. Андрій позабивав вікна. Переночували, а вранці 29 березня мама померла. Нам треба було поховати її. Бо росіяни, коли зайшли у підвал, сказали, що всіх вбитих та померлих треба виносити на подвір'я. Звідти вони будуть збирати і ховати у братських могилах.
Андрій попросив сусідів, щоб допомогли вирити могилу. Сподіваємося, що в майбутньому зможемо її перепоховати поруч з чоловіком, як це вона собі бачила, озвучувала, планувала. Вийти на вулицю я в собі знайшла сили тільки після смерті мами. Коли вийшла, ніби потрапила у іншу реальність. Андрій ходив за водою, дровами, він все це бачив. У мене волосся ставало дибки, я повірити не могла, що це наш Маріуполь, що з ним зробили “асвабадітелі”, які “асвабаділі” нас повністю від усього”.
Росіяни відновили все у моєму телефоні і побачили фото з синами у військовій формі
16 квітня Марченки вирішили їхати з Маріуполя. Дізналися, що від гіпермаркету "Метро", що на виїзді з міста, можна виїхати до Мангуша. Але у самому Мангуші треба було обов'язково пройти фільтрацію. Молодший син сказав їм, щоб ні за що не проходили фільтрацію.
“Коля домовився з якимось хлопцем про ночівлю, а з перевізником про те, що він відвезе нас до Бердянська. Звідти ми планували їхати до Запоріжжя. Але склалося все не так, як запланували: перевізнику не видали пропуск на його машину. І Коля знайшов іншого, незнайомого, а нам наказав мовчати і нічого йому не розповідати”.
18 квітня перевізник майже без перепон полями довіз подружжя до Запорізької області, до тієї частини, яка вже була окупована. Марченки з полегшенням видихнули, але, як виявилося, зарано.
“Чоловік сказав, що зараз заїдемо до нього додому, це вже було село Осипенко Бердянського району, завезе хліб і поїдемо далі. До Бердянська залишалося два блокпости. Перевізник зайшов додому, Андрій вийшов у магазин, купив нам по морозиву, і ми поїхали далі. Не встигли ми доїсти морозиво, вже наступний блокпост. Ми думали, проїдемо, як і всі інші блокпости. Але в Осипенко Андрію сказали, щоб вийшов, дістав речі, мені сказали, щоб залишалася в машині. Андрій забрав рюкзак і пішов до них. Я свій айфон не віддала, а віддала мамин кнопочний, і Андрій теж свій з кнопками. Але Андрій їхав з бородою і у нього є татуювання, хоча вони зовсім ніяк не пов'язані ні з “Азовом”, ні зі службою, ні з чим. Вони почали давити на те, що він на службі, що означають ті татуювання тощо”.
Через 40 хвилин росіянам вдалося дістати видалену Оленою інформацію, зокрема світлини, на яких вона з синами у військовій формі.
“Вони так зраділи, почали кричати водію, мовляв, ти віз батьків “азовців”. А в Росії “Азов” прирівнюється до терористичної організації. І що нас всіх будуть судити за російськими законами, і тюрми нам не уникнути. І якраз в цей момент зателефонував Микола, і Андрій йому сказав: “Синок, ми попали”. І все. Мене залишили в машині, а Андрія повели на допит. Приїхала машина, я так думаю, що це ФСБ, вони заламали Андрію руки назад, одягли на голову мішок. Його посадили в одну машину, мене — в іншу. Всі речі, які були в рюкзаку, залишилися на блокпосту, як нам сказали, їх потім до вас привезуть. Я забрала тільки фото нашої онучки і все, більше нічого не взяла. Навіть речі особистої гігієни, нічого нам не дали взяти”.
Якби ми до вас не прийшли, то ви прийшли б до нас!
До Олени в автівку підсіла людина. Вона не бачила, хто це, бо їй на очі опустили шапку.
“Той чоловік сказав: “Елена Николаевна, вам будет лучше, если вы позвоните своему сыну и скажете, чтобы он за вами приехал и забрал”. Я відповіла, що цього робити не буду, якщо ми злочинці — будемо сидіти, але сину я цього не скажу. Він почав розповідати, що “Азов” — то терористи, знущаються над людьми. Я ще раз повторила, що сину дзвонити не буду. І він вийшов з машини. А через деякий час він вже відкрив задню дверку, де я сиділа, і сказав: “Ми у всьому розібралися. Зараз ви поїдете в Бердянськ, там з вами поговорять люди і відпустять вас додому”. А я ще думаю, що ж такого сталося, що спочатку змушують подзвонити сину, а тепер відпускають?
Привезли нас, не знаю, мені здалося, це було десь біля моря, в якусь майстерню. Андрія в одній кімнаті посадили, мене — у іншій і прив'язали одну руку стяжкою до труби. Я запитала, скільки ми будемо тут сидіти. Сказали, поки не приїдуть люди, які з вами будуть розмовляти”.
Чекати довелося довго, кілька годин. Олену запитали, чи подобалося їй так жити?
“Я запитала, що він має на увазі. Каже, ну, маленькі зарплати, маленькі пенсії тощо. Я відповіла, що всі в родині працювали, всі все мали, і нас це влаштовувало. І що ми жили добре, поки ви не прийшли. На що сказав: “Якби ми до вас не прийшли, то ви прийшли б до нас!” Я сказала, не знаю, хто вам таке вклав у вашу голову, але Україна ніколи не збиралася на вас нападати”.
6 місяців моральних знущань
Після допиту подружжя відправили в Бердянську виправну колонію особливого режиму №77, де Андрій з Оленою пробули понад пів року.
“Було холодно, по одній стінці текла вода, інша була в чорному грибку. Після душу нам нічим було витертися і у що переодягнутися. З інших камер нам передали вологі серветки і рідке мило. Оцим ми і підтримували гігієну. Ми у полоні не страждали фізично, проте дуже сильно знищували морально. Бо нам постійно говорили, що ми виховали двох терористів. У полоні ми не бачили, але чули, як знущаються над людьми. Від їхніх криків серце розривалося, це для мене було найстрашніше там.
Микола шукав різні варіанти, аби визволити нас, двічі подавав нас на обмін, але вони казали, що нас там немає. А нам говорили, що засудять за російськими законами. Постійно казали, що ми можемо вам показати відео, що робить “Азов”. На що я відповідала, якщо це відео буде з моїми синами, то буду дивитися. Але такого в них не було”.
Микола робив все, щоб якомога швидше повернути батьків на волю. Олена та Андрій Марченки були звільнені під час обміну 26 листопада 2022 року.
“Нас зустрічав Микола з онукою, Мія закричала: “Бабусю, де ти так довго була? Ти так багато всього пропустила”. А я не могла повірити, що на волі, що знаходжуся в Україні. В колонії я уявляла, що нас засудять на великий строк і відправлять в Росію. На другий день після повернення з полону син відвіз нас до лікарні, де ми пробули майже місяць. Фізичних хвороб майже не було, а от з психологом ми займалися ще довго. Приймали антидепресанти, але потім відмовилися від них, бо ти не відчуваєш з цими пігулками себе людиною. Вирішили справлятися з усіма втратами самостійно”.
Близькі від нас відвернулися, підтримку знаходимо в “азовській” родині
Кирило загинув у той же день, коли померла його бабуся Надія Василівна. Молодший син розповів, що знав про смерть брата, що тіла немає і, можливо, його ніколи не знайдуть. Олена згадує, тоді у неї не було бажання жити, але врятували саме син і онука.
“Після лікарні ми доєдналися до всіх груп, до всіх чатів. Якраз відкривалася виставка в історичному музеї зі світлинами полеглих “азовців”. І ми потрапили туди. Там познайомилися із Вірою Литвиненко, приєдналися до громадської організації “Серце нАЗОВні”, яка займається вшануванням загиблих військових з “Азова” та Третьої штурмової.
Виставки їздять по містах, де люди можуть побачити і прочитати про наших героїв. Для нас рідними стали чужі люди з такою ж втратою, з таким же болем. Бо наші рідні — хто в засвітах вже, а ті, що залишилися на окупованій території, не розуміють нас. А з людьми з нашої “азовської” родини ми можемо говорити про все. Ми розуміємо одне одного, можемо і посміятися разом, і поплакати. З чоловіком ходимо на акції за полонених.
Батьки "Прайда" на акції " Не мовчи! Полон вбиває!" у Києві
Чому туди ходимо? Тому що ми були в полоні. І ми відчули на собі, що відчувають зараз наші хлопці і дівчата. Але ми цивільні, а для них перебування в застінках в рази гірше. І треба про це кричати на весь світ, щоб почули, що воїни, які вийшли в “почесний полон”, досі знаходяться там, їх судять і дають великі строки”.
З мінами йшли на завдання і прилетіла авіабомба — “Прайд” був першим у групі
До великої війни молодший сержант Кирило Марченко був кадровиком, та після вторгнення “Прайд” став у стрій до своїх хлопців у піхотний підрозділ. Вони тримали оборону на позиціях Лівого берега, в районі бульвару Міотиди і вулиці Азовстальської.
“Вдень вони вели вуличні бої, а вночі у складі групи “Мішки” заміновували дороги, щоб зупинити ворожу техніку. Про це я знаю від побратима сина "Онікса". Розповів мені, що син поводився гідно, робив свою справу і ніколи не відмовлявся від виконання бойових завдань. Навіть у тих умовах син завжди був охайним, поголеним і був прикладом для інших хлопців.
В той день, 29 березня 2022 року, група з шести людей із мінами в руках пішла на завдання. “Прайд” був попереду. І росіяни вдарили авіабомбою, після неї у землі залишилася воронка 8х8 метрів. Із цієї групи залишився живим один хлопець, він йшов позаду і трохи відстав, його вибуховою хвилею відкинуло до будинку. Цей хлопець зараз у полоні, і ми дуже очікуємо на його повернення. Може, він розкаже більше про події тієї жахливої ночі”.
Абонент зараз не на зв’язку…
На акціях Марченки стоять і говорять не тільки про полонених, а й про загиблих, чиї тіла ще не повернули рідним. Виходять з плакатом, на якому понад пів сотні світлин воїнів, і це, за словами Олени, лише мала частина полеглих і безвісті зниклих.
Плакат, на якому світлини загиблих бійців, чиї тіла не повернули
“Молодший зараз служить у Третій штурмовій. Каже, йому дуже не вистачає Кирила поруч, він себе звинувачує, що не був поруч з ним у Маріуполі… Я дуже пишаюсь своїми синами, своїми воїнами. Пишаюсь тим, що вони стали на захист країни, і дякую їм за це… Номер Кирила і досі діючий, набираю його, а мені у відповідь: “На жаль, ваш абонент зараз не на зв’язку…” Хочу викупити цей номер, щоб ним ніхто не користувався, щоб така була пам’ять про сина-героя”.
Куб зі світлиною Кирила на Алеї слави в Бучі
Олена та Андрій Марченки зараз живуть у Бучі. Вони звернулися до місцевої влади з проханням встановити у центрі куб зі світлиною свого сина Кирила на Алеї слави. І їм не відмовили. Тіла “Прайда” немає. Олена з Андрієм та їхній син Микола здали ДНК і живуть з надією, що зрештою буде співпадіння і вони зможуть провести сина та брата в останню путь. А поки вони приходять до куба…
Свої в Telegram 
