Двічі втратив дім, бізнес і перспективи. Юрій Давиденко про досвід переселення та допомогу українцям

Життя після переїзду з Маріуполя

Юрій був змушений кардинально змінити своє життя після переїзду з Маріуполя через повномасштабне російське вторгнення. Зараз він мешкає у Мукачеві на Закарпатті, де продовжує активно займатися громадською діяльністю.

“Ми хотіли бути якомога далі від війни, тому вибрали найвіддаленіше місто”, — розповідає Юрій.

Юрій з дружиною біля Мукачевського університетуАвтор: архів Юрія Давиденка

У Мукачеві він не лише знайшов новий дім, а й став допомагати людям. Юрій працював на волонтерському складі, організовував гуманітарну допомогу для мешканців Маріуполя та переселенців з інших регіонів.

“Ми відправляли тисячі продуктових наборів, ліків та інших необхідних речей. Це був важкий час, але ми намагалися допомагати, підтримати”.

А згодом Юрій відновив роботу маріупольської громадської організації “Заходи”. До нього звернулися донори, які запропонували актуалізувати проєкти, але трохи перекваліфікувати їх відповідно до нових умов і запитів.

“Ми запустили інформаційні та психологічні кампанії для ВПО, допомагали людям адаптуватися у нових громадах. Також взяли участь у створенні та розвитку безбар’єрного інтеграційного хабу для переселенців і місцевих, відкрили коворкінг”.

Один з головних проєктів — житло для переселенців

Одним із ключових проєктів, яким займається Юрій, є ініціатива щодо забезпечення житлом переселенців.

“За моїми підрахунками, в Маріуполі втрачено мінімум 200 000 квартир і будинків. Це як знищення двох міст”, — пояснює він, і додає, коли вони з командою стали вивчати це питання, з’ясували, що люди готові купувати житло за собівартістю, але банківські кредити за теперішніми цінами — недоступні. Тому став розглядати варіант із будівництвом житлових комплексів із соціальною складовою.

Зокрема, у планах — будувати житлові комплекси із залученням інвестицій.

Ми хочемо, щоб 10-20% квартир у цих комплексах були доступні для ВПО за собівартістю. Наше завдання — знайти землю, залучити донорів, створити прозору систему

Стати учасниками проєкту можуть українці з найбільш зруйнованих міст. Проте, оскільки фінансувати ініціативу будуть різні донори, пріоритет буде надаватися різним категоріям. Наприклад, першочергово придбати житло зможуть сім’ї з дітьми або люди похилого віку. У майбутньому будуть визначені чіткі критерії відбору, щоб житло отримували передусім ті, хто найбільше цього потребує.

На початкових етапах планується забезпечити житлом близько 5000 родин ВПО у різних регіонах України. Водночас, за словами Юрія, наразі в їхній базі вже є близько 2000 людей, які готові долучитися до програми.

Аби приєднатися до проєкту, потрібно заповнити анкету, пройти опитування та підтримувати зв'язок із командою.

Нездійснені плани

“Я сам ще не придбав житло. По теперішніх цінах це нереально. Але ми хочемо створити можливість для всіх мати власну нерухомість”, — каже Юрій, і додає, що добре розуміє, як це — залишитися без даху над головою.

Він народився у Макіївці, великому промисловому місті Донеччини, яке своєю площею поступається лише Києву та Кривому Рогу.

“У Макіївці працювали заводи та шахти, будувалися нові підприємства — люди мали роботу. Хоча в переважній більшості тут були представники робочих професій. Ось у мене в родині були шахтарі, вчителі та підприємці — батьки мали магазини”.

Після закінчення школи Юрій планував залишитися в Донецьку, де навчався у ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Під час навчання у ДонецькуАвтор: архів Юрія Давиденка

Однак через високу конкуренцію серед абітурієнтів він вступив на бюджет лише до Маріупольського державного університету. Це було у 2012 році.

“Тоді я одразу відчув контраст між Макіївкою, Донецьком та Маріуполем. Після великих міст-мільйонників я опинився у сірому місті, де було мало людей, машин, але чомусь багато автобусів. Проте в Маріуполі вже були знайомі: з ким я колись відпочивав у дитячих таборах чи навчався у ліцеї. Тому це рятувало. А ще всі недоліки компенсувало море — я його обожнював”.

Попри переїзд, Юрій продовжував підтримувати зв’язок із рідним містом і двічі на місяць навідувався до Макіївки. У нього були чіткі плани: на старших курсах повернутися до Донецька, де вже визначився з місцем роботи, а родичі обіцяли допомогти з житлом. Проте реалізувати ці задуми завадила російська агресія проти України, яка розпочалася у 2014 році.

Світлина, зроблена під час поїздки додомуАвтор: архів Юрія Давиденка

Тоді його рідна Макіївка потрапила під російську окупацію. Юрій, який планував працювати на держслужбі за фахом, розумів, що тепер дорога додому для нього закрита.

“Я просто не хотів бути зрадником. Не міг все кинути й поїхати до ворогів. Так я вперше став переселенцем”.

Молодіжні активності з власним брендом

Маріуполь швидко став для Юрія рідним містом. Там, окрім навчання, він активно займався громадською діяльністю. Спочатку керував студрадою гуртожитку, де мешкав, поступово все більше залучаючись до розвитку молодіжних ініціатив в університеті. А коли його активність вийшла за межі одного навчального закладу, він розширив співпрацю з міськими громадськими організаціями та іншими закладами освіти.

“Можливо, я хотів показати, що навіть якщо не вступив до топового університету, я можу чогось досягти”.

Активності для студентівАвтор: архів Юрія Давиденка

Згодом разом із іншими переселенцями Юрій заснував громадську організацію "Заходи".

“Ми хотіли щось організовувати, проводити фестивалі, івенти. Нашою фішкою було використовувати прийменник “за” у всьому: за молодь, за екологію. Так у нас з’явився свій молодіжний бренд”, — пояснює Юрій.

Їхня діяльність досить швидко стала впливовою у молодіжному середовищі не лише Маріуполя, а й всієї країни.

“Ми брали участь всюди, постійно навчалися та розвивалися. За роки роботи у Маріуполі особисто я об’їздив ледь не всю країну. І все це було безкоштовно. В нас інвестували, бо в нас повірили. Ми вигравали різні гранти, реалізовували багато проєктів та ініціатив”.

Вдруге втратив дім

Юрій вирішив пов’язати своє майбутнє з Маріуполем, адже бачив у цьому місті багато перспектив і можливостей. У 2017 році, з допомогою родичів, він зміг придбати власну квартиру.

“Тоді були смішні ціни порівняно з тим, що зараз. Я купив квартиру з гаражем і двором по вулиці Ковальській. Придбав машину. А за декілька років одружився”.

Згодом Юрій започаткував власну справу — кав'ярню та івент- і кейтерингову агенцію.

Біля “Центру стартапів 1991” у Маріуполі, де була кав'ярня ЮріяАвтор: архів Юрія Давиденка

“Ми з дружиною остаточно вирішили, що залишимося в Маріуполі. І навіть подумували купити землю й побудувати будинок. У нас були великі плани, втілити які не вдалося через початок великої війни”.

Юрій, який з 2019 року був депутатом Маріупольської районної ради, згадує, всі розуміли, що може початися велика війна. Проте до останнього в це не вірили. Хоча напередодні вторгнення росії в Україну з депутатами виділили всі кошти з бюджету на Тероборону. Та реальних інструкцій і плану дій не було.

Коли почалися обстріли, Юрій активно організовував гуманітарну допомогу та евакуацію.

“У мене було багато порожніх пляшок з івентів, я їх наповнював водою і роздавав людям, бо з водопостачанням було складно”.

Та Юрій до останнього вірив, що ситуація не дійде до масштабних боїв. Сподівався, що буде спротив без важкої зброї, тому на всяк випадок готував “Коктейлі Молотова”.

Але все різко змінилося, коли почалися авіаудари. Тоді стало очевидно, що основним завданням тепер є виживання. Тому громадська діяльність призупинилася. Окрім того, електроавтомобіль Юрія повністю розрядився, і він більше не міг бути мобільним.

Юрій разом з дружиною переїхали в бомбосховище у Кальміуському районі. Там вони разом з друзями намагалися вижити під постійними обстрілами. А коли з’явилася можливість, ризикуючи, вирішили евакуюватися. Спочатку Юрій опинився у Бердянську, потім у Запоріжжі та Дніпрі, а згодом переїхав до Мукачева на Закарпатті.

Вже після виїзду з Маріуполя Юрій дізнався, що його квартира, гараж і автомобіль були знищені російським танковим снарядом.

Бойові дії завдали серйозних руйнувань і його кав’ярні, яка працювала у “Центру стартапів 1991”.

Дар’я Маркович з Маріуполя з командою створила інтеграційний хаб у Мукачевому. Що з цього вийшло

В Україні працює ініціатива «ЗНОвУ». Тут навчають дітей з тимчасово окупованих територій

Ми не репетитори, а наставники. Анна Мохонько про проєкт менторства для підлітків «Східний менті»