Після загибелі сина втілили його мрію. Родина Карпцових зі Сватового всиновила чотирьох дітей

“Мама, я все одно піду”: шлях Єгора до армії

Єгор з дитинства мріяв стати військовим. Однак за станом здоров’я його не брали на службу. Тож хлопець став шукати себе в іншій сфері — закінчив Харківську залізничну академію і разом із батьком працював на залізниці в одному депо.

Але мрія про військо залишалася незмінною. Попри заборони матері, Єгор наполягав на своєму.

“Казав: “Якщо ви мене не відпустите, я все одно піду”, — згадує Оксана.

Тож у 2021 році, як тільки Єгору виповнилося 20, він добровольцем долучився до лав 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.

Єгор на службіАвтор: скрін з відео

“Взагалі він такий сміливий. Пам’ятаю, як радів, що з парашутом стрибнув”.

“Моя дитина знала, що вона загине”

Єгор служив. Оксана згадує, 23 лютого 2022 року син з командиром поїхали до Харкова за боєприпасами. А вже наступного дня почалася велика війна.

“Ми були вдома. Прокинулися о четвертій ранку від потужного вибуху. Єгор нам одразу зателефонував: “Мама, збирайтеся, їдьте, не сидіть”. А я йому: “Синок, так куди ж ми поїдемо?”.

13 березня 2022 року під Авдіївкою підрозділ Єгора потрапив під ворожий обстріл, коли допомагав евакуювати цивільних.

“Хлопці викликали вогонь на себе, щоб люди змогли виїхати. Моя дитина знала, що вона загине. Йому було лише 21”,— зі сльозами розповідає мати.

Єгор загинув під Авдіївкою 13 березня 2022 рокуАвтор: скрін з відео

Родина не змогла бути на похованні, оскільки залишалася у Сватовому, яке на той час вже було окуповане.

“Нам подзвонили і спитали: де хочете, щоб його поховали? Можна було поховати у селі на Дніпропетровщині, де була його частина, або в Авдіївці. Додому привезти не могли через окупацію”, — згадує Олексій.

Батьки обрали місце біля військової частини.

Жахи окупації

Виїхати з окупованого Сватового було неможливо — заправки були закриті, а колони цивільних піддавалися обстрілам. Родина залишилася в місті.

“У нас у Сватове зайшли буряти. Вони ні слова не розуміли, на своїй мові все розмовляли. Всі двері відкривали ногами — поводилися, наче господарі”.

Окупанти проводили допити, вимагаючи інформації про “нациків” та знайомих у силових структурах.

“Розказуй про нациків. Розказуй, я все одно все дізнаюся”, — говорили вони.

Оксана та Олексій розповідають свою історіюАвтор: скрін з відео

Оксана згадує, як її тримали в кімнаті з зеленими панелями, де лампочка світила прямо в обличчя. Вона плакала, не знаючи, що відповісти. На той час Єгора вже не було. Проте аби врятувати молодшого сина, довелося повидаляти фото загиблого захисника. На щастя, тоді Оксану відпустили, але родина продовжувала жити в страху.

Та згодом вони наважилася на переїзд. Проте виїхати з міста було вкрай важко. На кордоні їх допитували, перевіряли телефони, фотографували та брали відбитки пальців.

“Ми ж вас звільняємо, все буде добре. Чого ви плачете?”, — питали окупанти у горем вбитої Оксани.

Здійснили задум загиблого сина

Після загибелі Єгора Оксана важко переживала втрату. Вона згадує, як напередодні загибелі, 12 березня, син зателефонував їй і розповів, що під час евакуації цивільних він бачив дуже багато дітей без батьків.

“Єгор казав: “Прийду у відпустку, давай візьмемо дівчинку”. Кажу: "Синок, ти тільки повернись до мене, будь ласка. Обов'язково візьмемо”. Я дуже хворіла після його загибелі. У нас велика квартира, але там було так пусто, так тихо. Там одні сльози в мене були”.

Та вже за рік Оксана пригадала розмову із сином про дівчинку. Поговорила із чоловіком, той дружину підтримав.

Оксана та ОлексійАвтор: скрін з відео

Планувати вдочерити одну дитину. Та коли вони побачили дівчинку Кірочку — серце матері здригнулося.

“У неї були очі мого Єгора. Я такого не бачила кольору, вони зелено-карі”.

Виявилося, що у дівчинки є брат і дві сестри. Родина не змогла їх розділити.

“Коли ми приїхали в дитячий будинок, вони всі четверо вибігли: “Мама, ти моя? Ти за мною?”, — згадує Оксана.

Це стало моментом, коли вони зрозуміли — назад шляху немає.

“Я всю ніч плакала й питала чоловіка: “Олексію, що ми наробили? Нам вже 45, як ми впораємося?”. А він узяв мене за руки: “Оксано, ми не можемо їх обманути. Їх вже раз зрадили і покинули”. Ці слова, підтримка мене підбадьорили".

Нове життя великої родини

Тепер родина виховує чотирьох прийомних дітей та сина-підлітка.

Велика родина КарпцовихАвтор: скрін з відео

“Чоловік покинув роботу, бо Настя має ДЦП, я часто з нею в лікарнях. Ми компенсуємо дітям те, чого не змогли дати старшим”.

Оксана зізнається, що в молодості багато працювала і не була в декреті.

“Зараз я вперше в декреті, і я насолоджуюся цим. Я заплітаю донькам коси”, — каже вона.

“А наш Богдан робить зачіски краще за дівчат!”, — додає Олексій.

Кожна дитина має заняття до душі: хтось займається греко-римською боротьбою, хтось акторською майстерністю, танцями, малюванням. Вихідними разом відвідують майстер-класи, театри та різні заходи

“Хочеться, щоб ці діти стали людьми і справжніми патріотами”.

“Де був твій Бог?”

Оксана ділиться, після загибелі сина вона довго відчувала лють і розчарування.

“Всіх винуватила навколо. Та навіть Бога я винуватила, що він забрав мого Єгоречку. Мені навіть кум наш сказав: “Де був твій Бог, коли вбивали Єгора?”. Я перестала ходити до церкви”.

Та з появою дітей, ділиться Оксана, щось змінилося. Родина навіть охрестила двох малюків, а хрещеними стали найкращі друзі Єгора.

Всиновлені діти Оксани та Олексія Автор: скрін з відео

“А зараз ми плануємо на честь нашого сина назвати центральну вулицю у місті Сватове. Там залишились батьки чоловіка — дідусь та бабуся діток наших. Ми їм розповідаємо про них. І вони дуже хочуть познайомитися. Тож в планах є колись повернутися в рідне місто. Але жити ми там не будемо. Залишимось тут, де похований наш син”.

Як усиновити дитину в Україні. Інструкція для майбутніх батьків

Родина Сербіних зі Святогірська мріє про новий дім у селі. Вони виховують 17 дітей і 24 онуків

Мати трьох синів з Нью-Йорка пішла служити. У армію її не пускав брат — він загинув на фронті