Я розробила власну стратегію, щоб допомагати воїнам. Як медикиня “Рись” рятує побратимів на фронті
Фельдшерка 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ Ольга на позивний “Рись” на фронті з 19 років. Щодня вона бореться за життя українських військових у найгарячіших точках Донеччини. Суспільному медикиня розповіла про свою мотивацію та досвід медичної евакуації.
Шлях до війська та позивний на честь батька
До війська Ольга долучилася, коли їй було 19 років. Пішла служити, бо її батько і чоловік — військові. Попри поширені стереотипи, у десантно-штурмових військах Ольга не відчула гендерної дискримінації.
“З перших днів учебки сказали: “Всі на рівні”. То зараз учебка — місяць, та на той час я проходила три місяці. Так як ми десантно-штурмові війська, ми ще проходили підготовку до стрибків, і все було на рівні. Хлопці з якими навчалися, хотіли там допомагати, але коли потрібно, ми стаємо всі разом, так само перекладаємо поранених, так само їх приймаємо на себе в машині”.
Після навчання Ольга отримала позивний “Рись”, але зараз її всі називають “Олександрівна”.
“Чомусь так почалося — і в керівного складу батальйону, і в колективі звертаються до мене по батькові”.
Бойове хрещення
Початок великої війни Ольга зі своїм підрозділом зустріла на Луганщині.
“Ми спочатку висунулись 22 числа у зону бойових дій. Ми мали інший бойовий підрозділ міняти. Ніхто не говорив про те, що буде повномасштабна. Перші хвилини, я пам'ятаю, дуже було холодно. Ми саме заснули — і перші "прильоти", перша думка була: невже ми так близько до зони бойових дій, невже це можливо? Спочатку думки були не про себе, а про рідних, тому що чоловік так само був там, де я, а батько на той момент також вже поновився на військовій службі”.
Медикиня 81 бригади ДШВ Ольга
Перший бойовий досвід Ольги був пов'язаний з надзвичайно складним випадком. Тоді вона рятувала бійця ТрО, який отримав відкриті переломи обох ніг.
“Це був населений пункт Кремінна. Ми жили в машині та грітись не було де, тому що йшли наступальні дії, дуже багато було поранених. Жили постійно в "Корсарі" (бронежилеті — Свої), не знімаючи його, щоб було тепло. Це в мої 19 років це було — дуже важко”.
Порятунок на лінії життя й смерті
За роки повномасштабної війни характер бойових дій суттєво змінився, і разом з ним — специфіка роботи медиків.
“Те, що було на початку перших днів війни, як ми їздили безпосередньо в зону бойових дій, забирали, в машинах надавали першу медичну допомогу, тому що не було такого поняття як стабпункт... На початку війни були контактні бої, тобто сам на сам ішли хлопці. Та зараз це дрони, це ракети, від яких ніхто не застрахований, і наразі від них ушкоджень набагато більше”, — пояснює Ольга.
Одним з найскладніших аспектів порятунку поранених є їхній психологічний стан.
“Виникає складність, тому що військовослужбовці, які у зоні бойових дій, вони там знаходяться досить довго. Вони багато чого знають і на момент евакуації вони вже не вірять, що вони евакуйовані. Вони думають, що вони досі там, вже їхній психічний стан і психоморальний стан — знаходитись там”.
Тому Ольга розробила власну стратегію допомоги пораненим бійцям.
“У кожного, хто знаходиться на евакуації поранених, має свій підхід. Я здебільшого намагаюся підтримувати розмову, щоб не дати їм заснути, тому що це дуже критично. Ми спілкуємося з ними. Бувало таке, що хлопці просили подзвонити до рідних, сказати, що з ними все добре. Наприклад, до дружин дзвонила, тому що вони попросили, кажуть: “Скажіть, що зі мною все добре”.
Та найскладнішим в такі моменти, ділиться Ольга, є усвідомлення, що пораненому військовослужбовцю вже неможливо допомогти.
Попри всі труднощі, вона з гордістю відзначає високу ефективність роботи медичної служби їхньої бригади. За її словами, в їхньому батальйоні не так багато загиблих — 200-х.
“Всі тяжкі, вони у супроводі лікарів-анестезіологів, всі доїжджають у лікарні. І здебільшого, навіть більше 85 відсотків — всі виживають. Дуже багато втрат тих, кого я знала особисто, є й офіцери, які загинули, тому що були безпосередньо на фронті”.
Розрада у книгах та Валері
Звільнятися зі служби чи списуватися Ольга не планує. Каже, після років служби не бачить себе у цивільному житті.
“Напевно, останніх півтора року як я взагалі не планую нічого на майбутнє, просто живу, щоб працювати, щоб допомагати хлопцям”.
У вільні хвилини від служби Ольга знаходить розраду в літературі.
“Для мене книги стали маяком, що дозволяє погрузитися в трошки інший світ, антистрес... Я просто відволікаюся книгами, хтось щось інше робить”.
А ще відволіктися від суворої реальності допомагає кіт Валера. Він народився на чергуванні Ольги на одному зі стабілізаційних пунктів.
Кіт Валера
“Він не один тут, але такий любимчик, антистрес. Ми жартома його називаємо заступником начмеда. У нього такий характер, як у начмеда. До нього зайвий раз не полізеш, але любить, щоб його годували смаколиками”.
Свої в Telegram 
