Хочу закарбувати памʼять про нього назавжди. Поліціянт Владислав Жданов загинув у ДТП в Краматорську
Трагедія, що розділила життя на “до” та “після”
Ольга Жданова родом з Костянтинівки Донецької області. Вона — психологиня, фахівчиня з профорієнтації, мама двох чарівних доньок.
“Моє життя було прекрасним, сповненим щасливих моментів. Я була коханою дружиною... А тепер — вдова”.
Ольга втратила коханого чоловіка
Життя Ольги кардинально змінилося 21 травня 2024 року о 14:44 в Краматорську. Того дня її коханий чоловік Владислав Жданов під час виконання бойового наказу повертався до місця дислокації. Колега, який був за кермом, не впорався з керуванням авто та влетів у військовий КРАЗ. Обидва загинули на місці.
“Я була на місці трагедії через години півтори. Я бачила все на власні очі. Я так намагалась витягти його з тої клятої машини… я досі памʼятаю ту страшну картину і тепло його руки яку я тягнула що було сили”.
Біль, що не минає
Минуло десять місяців, як загинув Владислав, але біль Ольги не вщухає.
“Я досі чекаю, що він повернеться додому. Я не хочу вірити в те, що його більше немає. Не хочу, не можу, не буду”.
Щоночі старша донька прокидається від кошмарів, плаче та кличе тата. Вона знає, що він загинув, але вірить, що тепер він її ангел-охоронець.
“Він не був її біологічним татом, але виховував її з 1,5 року. Для неї він єдиний “татуся-лапуся”. Так вона його називала змалечку”.
На момент загибелі батька молодшій донечці було всього три місяці.
Хрестини молодшої доньки
“Ми тільки відмітили її хрестини. Він так чекав її народження. Він мріяв про неї. І на 10 день після хрестин його не стало. І мені боляче від думки, що вона ніколи не дізнається як це, коли тебе обіймає тато. Не відчує його любові, його ніжних слів…..вона навіть не буде памʼятати його….”.
Дитинство без батьків та життя заради інших
Владислав Жданов народився у місті Хрестівка Донецької області.
“Він залишився зі стареньким дідусем, у старенькому будиночку із пічним опаленням. Всі рідні тоді просто відвернулись. Їм не було справи до хлопчика який втратив батьків. Лише старенький хворий дідусь. З 2013 року його рідне місто в окупації. Він не був на похороні дідуся через це, не бачив рідного дома, ту пічку на якій вони спали взимку щоб зігрітися. Але мріяв що одного дня коли настане перемога він обовʼязково поїде до рідного міста і покаже донькам свій будинок. Сходить на кладовище до своїх рідних”.
Попри всі труднощі, Владислав не зламався. Вступив на бюджет у МВС та став ювенальним поліцейським.
“Він завжди мені казав що діти для нього це найважливіше у світі. Не важливо які вони, з яких родин та обставин. Але кожна дитина повинна бути захищена та щаслива”.
Владислав ніс службу у відділу поліції № 2 Краматорського районного управління поліції ГУНП в Донецькій області.
“Завжди йшов на допомогу дітям Костянтинівської та Іллінівської ТГ. Розшукував загубившихся дітей, ловив насильників, проводив дійсно ефективну та працюючу превентивну роботу, за що також був нагороджений почесними грамотами від керівників різноманітних організацій та навчальних закладів Костянтинівської та Іллінівської ТГ. Також за час проходження служби був нагороджений нагрудним знаком «Учасника бойових дій» у 2017 році, за оборону м. Костянтинівка”.
З початком повномасштабного вторгнення Владислав вивозив дітей із зони бойових дій. Він евакуював дітей з Бахмута, Авдіївки та інших небезпечних місць.
Владислав Жданов
“Під взривами авіабомб, арт обстрілами, ствольною артилерією, під прицілом окупантів на звичайному службовому автомобілі марки Ланос рятував дитячи життя. Закривав собою дітей коли поряд розривались ракети та снаряди. Не хвилини не роздумуючи він відправлявся у пекло задля порятунку дитячих життів. І саме завдяки його героїзму наразі ці діти і їх родини знаходяться у безпеці”.
Владислав Жданов чесно та гідно виконував усі бойові накази, допомагав розбирати завали, рятував людей після обстрілів, надавав першу медичну та психологічну допомогу. Після його загибелі родина отримала сотні дзвінків від людей, яких він врятував.
“Для них він став прикладом того, яким має бути поліцейський. Його героїчні вчинки задля них залишились прикладом мужнього, чесного, справедливого та відданого своїй справі поліцейського — героя. Такий він був… таким і навіки залишився у памʼяті”.
“Кожного місяця ще одне коло пекла”
Ольга втратила найдорожче — чоловіка, який був для неї всесвітом.
“21 листопада 2019 року ми познайомилися з коханим. 21 лютого 2020 року почали жити разом. 21 травня 2020 року він зробив мені пропозицію, коли я готувала йому та нашій доньці піцу. 21 травня 2024 року… Я ненавиджу цей день. Я ненавиджу 21 число. Кожного місяця ще одне коло пекла”.
Її біль не стихає, і навіть час не приносить полегшення. Вона створила петицію про присвоєння Владиславу Жданову звання “Герой України” посмертно, і цю ініціативу підтримали 25 531 особа. Наразі документ перебуває на розгляді у президента.
Але для неї це не просто офіційне визнання. Це спроба зберегти пам'ять про чоловіка, про його подвиг, про його людяність.
“Я просто хочу щоб історію такої чудовою людини, як мій Влад, знали люди. Я хочу щоб вони знали, що був такий поліцейський Жданов, який працював не заради відзнак та медалей. Він хотів допомагати людям. І в першу чергу дітям. Він був людиною свого слова. Гідним та справедливим. Я хочу щоб люди вірили ( і сама вірю) що ще є на світі такі як він. Щирі та справжні! Я хочу закарбувати памʼять про нього назавжди. Зарази нього, заради наших доньок”.
Доньки Владислава
Війна забрала в неї все — дім, звичне життя, а головне — її коханого. Разом із доньками вона була змушена виїхати з міста у вересні 2024 року через важку ситуацію. Але найболючіше те, що вона навіть не може відвідати могилу чоловіка. Владислава поховали у селі Іванопілля, неподалік Костянтинівки, але ця територія постійно обстрілюється.
“Я кожного дня молю Бога, щоб його могила вціліла. Мені здається, що якщо щось трапиться на кладовищі, розіб’ють його могилу, я просто зійду з розуму остаточно”.
Вона пам’ятає кожен день після похорону. До 12 вересня щоранку приїжджала на кладовище, привозила каву, розмовляла з чоловіком. Тепер же — 500 кілометрів відстані. Ольга просто змусила себе уявити, що чоловік на роботі, що він повернеться, що це був якийсь жахливий жарт. Але реальність повертає її назад.
Та разом із болем прийшла й боротьба. Боротьба за справедливість, за належні виплати, які має отримати родина загиблого поліцейського.
“Зараз я борюсь з несправедливістю від управління поліції донецької області щодо виплат за загиблого чоловіка. Вони постійно переробляють документи, міняють обставини справи й ще багато чого. Хоча всі підтвердження щодо його загибелі, постанови та накази є в мене на руках. Але це дуже важка тема й несправедливість щодо виборювання виплат за загиблих. Так не має бути”.
Свої в Telegram 
