Боялася, що визнають непридатною. Тетяна Теплюк після полону повернулася лікувати українських бійців
72-річна медсестра Тетяна Теплюк на позивний “Хрещена” пройшла через бої за Маріуполь та героїчну оборону “Азовсталі”. Потрапивши в полон, вона пережила нелюдські умови в Оленівці та Таганрозі, де втратила 30 кілограмів ваги та зазнала постійних знущань. Після повернення в Україну в рамках обміну полоненими наприкінці 2022 року, Тетяна не вагаючись знову повернулася до військової служби. Попри обмежену придатність та вік, “Хрещена” продовжує лікувати бійців у тилових підрозділах. Свою історію вона розповіла Українській правді.
Попри все — продовжує лікувати бійців
31 грудня 2022 року в рамках обміну Тетяна повернулася в Україну. Згадує, згодом один раз бачилася з командиром Денисом Прокопенком. Він сказав, що “Хрещена” їм потрібна. Тож жінка без жодних сумнівів вирішила повернутися до війська.
“Коли проходила реабілітацію після полону, мене відправили на ВЛК для визначення придатності до служби. Дуже боялася, що визнають непридатною. Була щаслива, коли лікарі написали: “Обмежено придатна”.
Зараз “Хрещена” лікує бійців тилових підрозділів: водіїв, службу забезпечення.
“Хотіла працювати на стабпункті, але командування проти того, щоб брати мене ближче до фронту. А в тилу теж треба комусь працювати”.
Шлях до війська
У 80-их роках 28-річна медсестра Тетяна Теплюк, втомлена від рутини й розчарована своїм життям, підписала контракт зі Збройними силами СРСР і вирушила до Афганістану.
Незважаючи на відсутність військового досвіду, вона вірила у “високу місію” солдата.
“В мене були досить ідеалістичні уявлення про армію. В Афганістані мої думки кардинально змінилися”.
Півтора року вона працювала операційною сестрою у військовій поліклініці, де стикалася з жорстокістю системи.
“Я розчарувалася в офіцерах. Як правило, це були питущі люди.
Дратувала дідівщина між солдатами. Дуже швидко я усвідомила, яку шкоду ми несемо місцевому населенню: танки їздили по селах, все спотворювали”.
Повернувшись додому, Тетяна вирішила: більше ніколи не зв’язуватиметься з армією.
“Я вас вітаю, Хрещена, ви тепер солдат”
Проте доля мала інші плани. Після Революції Гідності, під час якої Тетяна волонтерила в медпунктах, та початку російської агресії 62-річна Тетяна знову відчула поклик.
Долучилася до “Азову” її запросив похресник. Тож саме тому Тетяна отримала позивний “Хрещена”.
Сім років вона лікувала бійців у Маріуполі.
“Офіційно я була вільнонайманою цивільною в нашій військовій частині. Мене мобілізували всередині березня 2022-го. Командир Єрмолай підійшов і каже: "Я вас вітаю, Хрещена, ви тепер солдат”.
Початок великої війни та бої за Маріуполь
Перший тиждень великої війни Тетяна провела в гарнізоні “Школа”. Але російський удар спалив його вщент. Далі вони перемістилися до металургійного технікуму біля “Азовсталі”.
"Хрещена" в Маріуполі
“Я займалася бійцями з легкими пораненнями, незначними опіками. Важких поранених парамедики забирали з поля бою, надавали допомогу і везли на "Азовсталь", де був госпіталь “Залізяка”. Найбільше мені запам'яталося, як змінювався ландшафт навкруги — як вигорали будинки навколо наших гарнізонів, як земля вкривалася глибокими вирвами від бомб, снарядів і ракет. Росіяни обстрілювали нас з усього: з літаків, з танків, з артилерії, навіть із корабельної артилерії з Азовського моря”.
В умовах постійних обстрілів жінка бачила смерть і страждання. Вражала нестача їжі та води.
“Мене вражали голодні очі молодих людей, особливо хлопців. Їм потрібно було відновлювати сили після завдань або патрулювання, але їжі майже не було – по маленькому пластиковому стаканчику каші і все”.
В середині квітня гарнізон перебрався на “Азовсталь”. Це була остання надія на оборону.
“Нас перевезли вночі, в абсолютній темряві, коли була невелика пауза в обстрілах. Але дрони, оце гадство, все одно весь час "висіли" над нами. Нам вдалося забрати на “Азовсталь” майже всі свої ліки. Ми передавали на “Залізяку” перев'язувальний матеріал, антибіотики, але це був такий мізер, крапля в морі”.
На "Азовсталі" всі бункери були зв'язані підземними переходами.
“Ми весь час перебували під землею. В нас була електрика, можна було підігріти воду в чайнику. Їсти готували на імпровізованих “пальниках” — наливали антисептики в баночку, підпалювали, так і варили каші, хлібці випікали. В основному готували пшеничку, вівсянку, ячку. Мали ще невеликі запаси сиру, якогось сала”.
Попри весь жах війни, Тетяна вірила у диво.
“Відключилася від усього і виконувала свою роботу. Знайшла кактус на заводі, поливала його трошечки. Дуже журилася, що ми звідси підемо, а він залишиться і помре. Хоч було очевидно, що виходу в нас уже немає, я вірила, що вихід знайдуть. До мене підходили бійці, дивилися в очі і запитували: “Хрещена, що буде далі?”. Я брала за руку і запевняла, що все буде добре”.
В Оленівці схудла на 30 кілограмів
Проте дива не сталося. 16 травня командири оголосили, що всі виїходят у так званий “почесний полон”. Обіцяли, що там оборонці пробудуть 4-5 місяців.
“16 травня вивезли тяжких поранених. Наступного дня виходила я. На вулиці — сонечко, зелена травичка. Настрій був непоганий, сподівалася, що хтось із нас таки виживе, можливо, усі виживемо”.
Після виходи з “Азовсталі” Тетяна чотири місяці провела в колонії Оленівці.
“Умови в оленівській колонії були жахливі. Я була в камері № 6 площею десь 3 на 3 метри, яку росіяни називають “одиночкою”. Третина камери вигороджена під санвузол. За чотири місяці нас там перебувало від 6 до 11 жінок одночасно. Спали на шконках (ліжко у в'язниці — Свої), на підлозі, на маленькому столику. Миші по головах бігали. Із санвузла був страшенний сморід, каналізація забивалася за цілий день, все текло по коридору”.
Годували полонених дуже погано: на сніданок — невеличка порція водянистої каші, в обід — суп і якась кашка в обід, а ввечері — каша з рибою.
“Вечірню” кашу я не могла їсти, бо вона була з тухлою, смердючою рибою. Один раз спробувала і більше не могла. В Оленівці схудла на 30 кілограмів”.
Попри те, що жінок в Оленівці не катували, їм постійно водили на допити, намагалися туснути психологічно та змушували обмовити побратимів.
“Ставили такі запитання, що просто на голову не налазили. Наприклад: “Чи бачили, як азовці закладали вибухівку в Драмтеатр?”, “Чи бачили, як азовці обстріляли пологовий будинок з танка?”, "Чи бачили або чули, що азовці зґвалтували вагітну жінку, вбили її і вирізали на животі свастику?”, “Чи бачили, як азовці розстрілювали мирних мешканців на вулицях Маріуполя, як розстрілювали або катували полонених?”. Звісно, ми відповідали — ні. В моєму випадку росіяни так і записували”.
“Які жалюгідні ці жінки”
Ще одне випробування — табір у Таганрозі, куди Тетяну перевели 27 вересня 2022 року. Якщо побутові умови були трохи кращими, то моральний тиск виявився нестерпним.
Щодня — принизливі перевірки. Постійна музика про "русскій мір". Примус співати гімн окупаційної держави. А ще — знучання та постійні побиття.
“Двічі на день ми мали вибігти в коридор, стати під стіну, широко розставити ноги. Нам вивертали руки, оглядали, шукали якісь предмети. Завжди кричали, що ноги треба ставити ще ширше. Підходила дурнувата наглядачка і била з усієї сили по нозі. Я падала. Розуміла, що краще впасти, аніж вона мені порве зв'язки. Декілька разів так завалилася, вони перестали мене “футболити”. А дівчата плакали. Вони намагалися встояти. В них були сині щиколотки і гомілки, бо на кожній перевірці лупцювали по одній із ніг”.
Повернення додому
Напередодні обміну приблизно о 5-ій ранку, перед підйомом, наглядачка голосно сказала: “Теплюк, с вещами на выход”.
“Зібрала свої речі, вдягнула черевики, бушлат, вийшла в коридор. Бачу, що з сусідніх камер виходять іще троє дівчаток, у тому числі моя посестра — Ірочка “Валькірія”.
Жінки одягнули свій одяг. Їх зачинили в одній з камер на більше ніж пів дня.
“Дівчата раділи, бо були впевнені: це обмін. А в мене чомусь не було того піднесення”.
Проте їхня надія швидко згасла. По одній їх знову викликали, змушували переодягнутися в тюремну робу і повертали у камери.
“Тоді я відчула: це повториться завтра вранці. Але вже без повернення назад… І так і сталося”.
І ось довгоочікуваний момент — кордон.
"Хрещена" у день обміну
“Ми його перейшли, і це було абсолютне, невимовне щастя! А ще більше воно посилилося, коли “Валькірії” повернули її собаку Адольфа”.
У полоні пса забрали і подарували Кадирову. Вона дуже журилася. Але після повернення їй його повернули. Правда, за одну умову: записати відео з подякою Кадирову, Росії та російському уряду.
“Коли я побачила Ірочку з Адольфом на кордоні, не могла повірити! Це було справжнє новорічне диво. А пес мене впізнав! Кинувся до мене, почав облизувати. Я і плакала, і сміялася водночас…”.
"Валькірія" із песиком Адольфом після полону
Після реабілітації Тетяна Теплюк знову у війську, бо знає: її руки, її досвід, її серце ще потрібні.
“Я можу звільнитися в будь-який момент, але не робитиму цього”.
Свої в Telegram 
