Втік на війну, бо не міг. Історик з Луцька служить на Донеччині і фотографує розбиті школи сходу
Як вчитель історії став її частиною
Мабуть, найскладніше питання, яке може почути педагог, — це «А де ви були, коли творилася історія?». Саме воно й змусило Миколу покинути Луцьк і вступити до лав Збройних сил України, попри те, що як освітянин мав бронювання.
«Я просто втік на війну, тому що вчителів не беруть — заброньовані. Навіть дружину обманував: казав, що їжджу допомагати як волонтер. Маю двох синів, вони теж служать, і якось залишатися вдома було… Як вчитель історії — як потім дітям розказувати? «А де ви були, коли була війна?», — пояснює свій вибір Микола.
Цей внутрішній конфлікт між особистою безпекою та професійним обов'язком перед майбутніми поколіннями став визначальним у житті педагога. Адже як можна навчати дітей патріотизму та громадянської відповідальності, якщо сам залишився осторонь у найскладніший момент для країни?
Від санінструктора до заступника комбата
Військовий шлях Миколи почався з посади санітарного інструктора, але його педагогічний досвід швидко знайшов застосування в армії. Сьогодні він обіймає посаду заступника командира батальйону з морально-психологічної підтримки у 100-й окремій механізованій бригаді.
Микола "Директор"
«У мене у дипломі написано: вчитель історії, методист виховної роботи. Тобто якраз виховна робота — це основне в службі морально-психологічного забезпечення. Це й дало можливість знайти легший шлях до спілкування з солдатами», — розповідає «Директор».
Але найважча частина його служби — це не бойові дії, а розмови з родинами загиблих побратимів.
«Кожен раз боюся, що запитають: «Чому він загинув, а ви живі?» На щастя, жодного разу такого питання не прозвучало», — зізнається військовий.
Фотографує зруйновані школи на сході
На своєму телефоні Микола зберігає особливу колекцію фотографій — знімки зруйнованих шкіл Донбасу. Кожна така світлина — це біль педагога, який розуміє, що за цими стінами мали б навчатися діти.
«Чесно, перше — такий жаль, бо у мене школа в гіршому стані, відверто, ніж ті школи, які зараз тут зруйновані. А тут — якби спеціально, цілеспрямовано зруйнувати, не просто десь попасти, а чимось важким, щоб цілий під'їзд, цілий проліт, декілька поверхів було зруйновано», — описує побачене Микола.
Одна із розбитих шкіл на Донеччині
Ці фотографії він планує показувати своїм учням після повернення з війни — як свідчення того, що цілі школи є цінністю, яку треба берегти та захищати.
Зв'язок з мирним життям: раз на рік — обов'язково до школи
Хоч нині «Директор» служить, та він не розірвав зв'язок зі своїм ліцеєм. Щороку — на свято першого чи останнього дзвоника — Микола обов'язково приїжджає до навчального закладу, який очолював до війни.
«Один випускник досі служить у підрозділі БпЛА. Два випускники служили у ліцею. Один офіцер зараз вже — командир роти. Приємно, що є такі учні, які стали поряд. Мабуть, я не найгірший був вчитель. Ну, і сумно: росте кількість дошок на вході. Два випускники мого ліцею отримали Героя України — посмертно…», — каже «Директор».
Мрія про повернення
Найзаповітніша мрія Миколи — повернутися до свого кабінету не у військовій формі, а в звичайному вчительському костюмі.
Каже, тоді він зможе підібрати потрібні слова, щоб розповісти учням про війну, яка нарешті стане історією.
Свої в Telegram 
