"Ніде я не розмовляю українською так впевнено, як на Донбасі". Схід фотографа Олеся Кромпляса
Олесь Кромпляс – фотограф з Києва, який працює на стику документального і художнього фото. Він знімав на Євромайдані, навесні 2014-го у Криму кілька днів пробув у полоні "самооборони", з початку війни їздить на схід.
У складі тоді ще батальйону "Азов" Олесь Кромпляс звільняв Маріуполь у червні 2014-го, пробув тиждень у донецькому аеропорту – і воював не лише зі зброєю, але і з фотоапаратом. Більшість його робіт – чорно-білі плівкові світлини.
Фотосерія Кромпляса "Промка", зроблена у промзоні Авдіївки, побувала в Італії, Франції, Великобританії, Німеччині, Португалії, США та інших країнах, показуючи західному світу реалії війни в Україні.
Зараз Олесь створює проєкт про життя цивільних у прифронтовій зоні. Такі сюжети він робив з 2015-го, в листопаді у Києві пройшла його виставка "Відновлення" – про людей, які отримують гуманітарну допомогу від Червоного Хреста. Готується книга на цю тему.
Олесь опрацьовує архів за чотири роки. Він показав Свои.City ще не опубліковані фото і розповів, чим Бахмут нагадує в’єтнамський Сайгон часів американського вторгнення, а схід загалом – Зону зі "Сталкера" Тарковського.
"У Щасті я зрозумів, що на Донбасі багато проукраїнських людей"
Олесю, ти їздиш на схід з 2014 року. В основному, показуєш фото з військовими. Як і коли оформилась ідея проєкту про "цивільний" Донбас?
Перший рік війни я їздив на Донбас виключно на передову. А от у вересні 2015-го трапилась оказія відвезти друзів по роботі в Щастя та Курахове. Кілька днів вони були зайняті робочими питаннями, а я безцільно лазив цими невеликими містечками.
Було спекотно, безвітряно. У повітрі стояла димка, яка надавала жовтому від вигорілого листя і трави краєвиду особливої привабливості.
Я люблю такі нагоди, коли маєш можливість фотографувати без поспіху та настанов привезти чіткий результат. У цьому і полягає творчість.
Мій досвід від поїздки та фото були опубліковані в "Фокусі". У наступні роки знімав ситуативно. Армія у нас все більше стає "паперовою", тож з кожним роком все частіше траплятися перепони для роботи на передовій. Ці негаразди я перечікував, знімаючи у прифронтових містах: Костянтинівка, Слов’янськ, Маріуполь, Мар’інка, Попасна, Авдіївка, Бахмут.
Найбільше вражень принесла перша поїздка в Щастя – я зрозумів, що на Донбасі багато проукраїнськи налаштованих людей, багато з яких радо спілкувалися зі мною українською. І ми маємо їх захищати, маємо повернути їм їхні домівки та землю.
Наступним кроком проєкту була співпраця з Товариством Червоного Хреста України минулого року. Я висвітлював діяльність організації на сході України. Ми об’їхали кілька міст на півночі прифронтової зони. Всюди я зустрічав людей, яким ТЧХУ допомагає протягом багатьох років.
З поїздок разом із Червоним Хрестом
З місяць тому в приміщенні "Укрінформу" в Києві ми відкрили виставку, присвячену цій гуманітарній діяльності. Інтерес глядачів підштовхнув мене розвивати проект.
Тож наразі разом з ТЧХУ ми збираємось видати книгу за фотопроєктом.
"Донбас – як Зона у "Сталкері" Тарковського"
За яким принципом добираєш фото для книги? Що їх буде поєднувати? Яким буде ключовий образ, навколо якого будується решта історій?
В книзі не буде багато історій. Я намагався фіксувати збірні образи. Хай кожен придумає власну історію до фотографій. Хай кожен їх осмислить та усвідомить ситуацію на сході загалом. Мені важко навіть придумати назву для книги і проєкту. От щойно проскочила ідея "Люди Сходу". Хай поки буде так.
Варто це прийняти і розуміти, а не закриватися межами ділових кварталів чи шмаркато-рожевого хіпстерського анклаву "Поділ-Воздвиженка" (тусовочний район у Києві. – Свои).
За статистикою, у нас 85% населення не виїздило за межі свого району! Навіть не області. Тож я хочу, щоб завдяки цим фото з Донбасу люди зрозуміли, як живе вся Україна. Вважайте, я замахуюся на українську версію The Americans Роберта Франка (американо-швейцарський класик документальної фотографії. Після подорожі провінційними Штатами створив культову книгу "Американці". – Свои).
Гадаю, це буде наступним кроком даного проєкту і моєї творчості загалом на багато років вперед.
Донбас для мене – незвідана, загадкова земля, що постійно манить. Вона як Зона у "Сталкері" Тарковського. Надзвичайно дивний край, який постійно вражає.
Тут я постійно зустрічаю безліч речей, які мене дивують до стану роззявленого рота. Наприклад, стара вулиця Торгова в Маріуполі, де збеглися купецькі будинки, село Троїцьке, зліплене за совєтів з хуторів – 11 кілометрів у довжину, сім цвинтарів), кам’яні тини поселень поблизу Світлодарська, залишки цілих вулиць, жителі яких вимерли під час Голодомору, содовий завод у Лисичанську, що виглядає як замок Діснея, суто англійського стилю будинки на виїзді з Попасної. Таких споруд чимало.
"Донбас – український регіон, де, за моїми спостереженнями, більшість україномовна"
Тема Донбасу – певний тренд, регулярно з’являються більш чи менш професійні видання про війну, зокрема й альбоми. Що важливе про схід, на твою думку, залишається поза увагою?
На жаль чи на щастя, небагато таких видань тримав у руках. Не знаю, якось не відчуваю інтересу. Більше уваги звертаю на іноземні видання, зокрема неангломовні.
Мені здається, загалом я чіпаю той пласт, на який мало хто звертав увагу. Зокрема на те, що це – український регіон, де, за моїми спостереженнями, більшість україномовна. Ті, хто живе в приватних будинках – точно.
Забуваємо, що люди – самі творці свого життя і світу, що їх оточує. Люди мають відкинути совковий інфантилізм, взяти на себе відповідальність – хоча б як виборці – і почати робити своє життя і свій край кращими.
Ти їздив на схід як військовий, потім нерідко – з військовими. Як цивільні сприймають людину у формі, яка їх фотографує?
Один дідусь у Щасті сказав: "Я бачу, що ви неозброєний, отже, з вами можна посперечатися". Сприймають по-різному. Інколи я намагаюся знімати непомітно, щоб не порушити справжність, натуральність картинки.
Багато "совку". У людей нема уявлення, що якщо людина знімає щось, то знімає виключно з естетичних чи будь-яких інших позитивних поривів. Якщо знімає – або шпигун, або мєнт, який всіх фотореєструє.
Кращий спосіб подолати таку упередженість – бути повністю відкритим, показувати повагу та живий інтерес до того, що знімаєш. Я перший починаю розмову у відповідь на підозрілий погляд у свій бік. Запитую, як живеться, розказую, як люблю архітектуру, розумію умови життя та проблеми місцевих. А відтак можу підтримати розмову про відсутність води, обстріли, завезення продовольства тощо. Так я знаходжу контакт.
Хоча буває і не вдається. У Костянтинівці одна жіночка волала, що "на сйомку далжно бить разрєшеніє соотвєтствующіх органав".
"Центр Бахмута, на мій погляд, нагадує Сайгон часів вторгнення американців"
Якщо прибрати звуки обстрілів, у чому відчувається присутність війни в прифронтових містах і селах?
А ніяк не відчувається. Навпаки, дивно і незвично, коли, наприклад в Авдіївці, десь на промці бахкає, а в самому містечку люди спокійно гуляють у парку, вечеряють у піцерії.
Коли хтось з цивільних гине, ця логіка ламається, виникає ступор і нерозуміння: "От як же так, усе тихо було, уже ж якось жили, людина працювала на подвір’ї, ворожа куля, нема людини..." А на ранок знову – діти в школу, дорослі на роботу, ввечері магазини, піцерія.
Днями в Мар’їнці загинув чоловік. Щиро співчуваю.
Хіба, от що вирізняє ці міста – так це інфраструктура для військових: пошта, шаурма, магазини, кіоски, сувеніри. Цікаво спостерігати, як певні регіони розвивають військові з їх досить непоганими як для периферії зарплатами. Відповідно, в цих містах концентруються найбільш лояльні до української влади люди.
Центр Бахмута, на мій погляд, нагадує Сайгон часів вторгнення американців. Багато військових, які "таряться" провіантом. Навколо них ціла індустрія прохачів милостині, якихось малих, якихось "разводіл". Неприємні враження, хоча це теж своєрідна атмосфера.
Сумно спостерігати, як з Маріуполя, найпатріотичнішого міста 2015 року, плавно ліплять другий Донецьк у сенсі вотчини тих самих князьків – крєпкіх собствєнніков. Останні знову сиплять подачками та обіцянками все порішать, чим затягують жителів назад, у болото совково-інфантильної ментальності.
Як змінювалось твоє ставлення до людей у прифронтовій зоні протягом п’яти років, що ти фотографуєш схід?
Моє ставлення до них не змінювалося. Донбас – це Україна. Я для себе просто відкрив багато незнаного. Про сиріт, яких після ПТУ масово відправляли на Донбас працювати. Зараз це бабці, які у розмові зі мною переходили на "західну" українську та плакали, бо згадували дитинство в краях, звідки родом мої предки (батько Олеся родом із Тернопільської області. – Свои). Про заробітчан з Черкаської та Полтавської області, які їхали на шахти заробляти, та тут і лишалися. Я був здивований кількістю людей, які розмовляють українською.
Ніде я не розмовляю українською так впевнено, як на Донбасі.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
