Истории

«У душі – порожнеча». Як живе родина Напрягло у Слов’янську після загибелі 20-річного сина-воїна

Наталья ПОКОЛЕНКО, журналист
07.05.2019 11:53
Роман Напрягло – 20-річний воїн зі Слов’янська. Він трагічно загинув у лютому 2017 року під Маріуполем від кулі снайпера. Кинувся на допомогу пораненому у живіт товаришу, але дістав смертельного поранення у шию і помер у «швидкій» дорогою до лікарні. Він був членом військово-спортивної організації Сокіл, волонтером і добровольцем пішов до української армії. Тепер позивний «Ріо» викарбуваний на його могилі. Ми поспілкувалися із матір’ю героя Оленою Напрягло і дізналися, як сім’я переживає втрату сина.

«Ми закладали у серце Романа любов і свободу»

Олена Напрягло зустрічає мене біля воріт. Родина живе на околиці Слов’янська, у приватному секторі. Цей маленький провулок Бориса Грінченка (до того був Єременка та Резервний) ми шукали півгодини.

Будинок, де зараз живе Олена з 12-річною донькою Оксаною, заштукатурили ззовні. Сусідній – увесь у дірках. Дах постріляний, кут знесло від вибуху, на горищі – сліди від «градів». Коли почалися обстріли навесні 2014 року, у ньому жила її старенька бабуся, згодом її звідти вивезли.

Поки йдемо подвір’ям, господиня показує наслідки обстрілів 2014 року.

 

Олена пригадує той день, коли був обстріл.

- Кажуть, на війні страшно. Це неправда, страх приходить потім. Спочатку просто не розумієш, що відбувається. Коли почалися обстріли, нас попереджала кішка Рижик – за дві хвилини до цього вона тікала і ховалася під ліжком.

Жінка показує на сусідній, частково зруйнований будинок. Там, за її словами, сидів снайпер бойовиків, якого пустив сусід до своєї хати. Після липня 2014 року сусіди виїхали.

Спілкуємося українською. Олена говорить, що свідомо перейшла на мову з 2014 року, хоча більшість людей у її оточенні говорять російською.

- Українською говорю з 2014 року, інколи переходжу на російську, але потім знову повертаюся. Мені подобається.

Коли прошу розповісти про сина Романа і про те, що закладалося у родині, які цінності сповідували, її голос починає дрижати. Олена ледве стримує емоції.

- Я вважаю, що все йде з родини, з підков – що батьки закладають у душу і серце своєї дитини, те потім і отримують. Ми закладали любов і свободу. Роман схожий на батька не лише на фото, а і за характером.

Увесь рід чоловіка – з кубанських козаків, вони звідти. Кубань же була частиною України. З того коріння він має свободолюбивий дух. Вони не знали, як це - комусь підкорятися. Це передалося і Роману, він був вільних поглядів і за Україну.

Навесні 2014 року 17-річний Роман почав допомагати українським військовослужбовцям. Мати згадує момент, коли його позиція проявилася у родині.

- Ми їхали додому від свекрухи. На блокпосту бойовиків хлопець з автоматом нас не пустив, завернув, сказав, що там небезпечно. У нас увесь будинок ходив «хородом». Тоді вже знайшли загиблого Володимира Рибака з Горлівки і ще одного хлопця з ним (київського студента Юрія Поправки - Ред.). Стали пропадати молоді хлопці – їх бойовики забирали траншеї копати. Чоловік дуже переживав за сина. А Рома почав вимагати повернутися додому. Казав, що це його дім і ніхто не має права його туди не пускати. У родині стався скандал. Я впала на коліна і просила лишитися у безпечному місці, лише тоді він послухав.

«Він наче мої думки читав, а я - його»

З того часу Роман з батьком Дмитром почали більше вести «чоловічі розмови», стали говорити про бажання іти до війська. На той момент хлопець навчався у Слов’янському коледжі національного авіаційного університету. Батьки просили закінчити навчання, а потім вирішувати свою долю.

- Це був третій курс, лишилося ще рік закінчити його. Усі розмови були, як хлопці одягаються самі, купують собі усе, навіть до автомата. Біля коледжу відкрився магазин «Мілітарі». Він пішов туди, щоб собі заробляти. Купив на той час собі форму, батько тоді вже служив. Роман пішов до армії у 2016 році, якраз закінчив навчання, захистив диплом і одразу пішов.

Відмовити сина іти до війська Олена не намагалася. Розуміла, що то його рішення і він його не змінить.

- У нас взагалі з сином було так: він наче мої думки читав, а я - його. Не треба було нічого казати, ми один одного розуміли з одного погляду.

Служив Роман Напрягло під Маріуполем у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти. Хоча був зв’язківцем, контракт уклав як гранатометник. Олена каже, що часто дзвонив їй і мовчав у трубку.

- Дзвонив мені. Я виходила з телефоном на вулицю, молилася і балакала. Що може мати зробити? Тільки молитися. Як мені сестра казала: «Ось бачиш небо, ось там він тебе почує». Так воно і було, - каже мати.

Олена показує дитячі світлини свого сина

Олена згадує день гибелі сина. Це була Прощена неділя, у місцевому парку - гуляння, але у неї не було настрою. У цей день чоловік повідомив, що Романа більше немає.

- Дзвонить мені чоловік, якраз він був тут у Слов’янську в наряді, і каже: «Приходь до мене». Він мене зустрічає на сходах зі словами: «Роми більше нема». Я сказала, що не вірю такому. Він плаче, я плачу, кажу, що не вірю, що не може бути. І я почала кола навертати по військомату і весь час казати: «Не вірю, не вірю».

«Ті хлопці, які мають дітей няньчити і країну будувати, – гинуть»

Зараз Дмитро Напрягло перевівся до 36-ї бригади, де служив його син Роман. Олена живе з донькою Оксаною. Дівчинка «переїхала» до кімнати свого брата. На стіні – прапор України, над її робочим столом – теж. Каже, що мріє стати військовою психологинею, щоб у важкі хвилини допомогти воїнам впоратися з  навантаженням.

У залі над диваном висить прапор тієї частини, де служив Роман, передали його побратими. У куточку – його вишитий портрет, державні нагороди, горить лампадка.

 

Олена Напрягло каже, що поки не готова прибрати їх, їй так легше. Обережно питаю, про що вона мріє.

- Навіть не знаю. Хоч і минуло вже два роки, у душі порожнеча. Слава Богу, у мене є донька. Коли щось стається, то ніби немає частини тебе, воно не перестає боліти. Ця порожнеча не зникає. Але час від часу відключаєшся, воно нудить і болить. Хочеться вже миру. За кожним плачеш, за цими двадцятирічними хлопцями. Хочеться, щоб була українська нація. Ті хлопці, які мають дітей няньчити, країну будувати, – гинуть.

Дивіться також:

5 лет семья Героя Украины Владимира Рыбака не была на его могиле в Горловке. Интервью с Еленой Рыбак