Вибори міцних господарників. Хто прийшов голосувати на сході і що саме вони хотіли цим вирішити
Репортер «Українського тижня» Станіслав Козлюк провів два тижні у передвиборчій експедиції на Донбасі. Він спілкувався із кандидатами, журналістами та виборцями у трьох містах сходу. І аналізує, чому результати розчарують навіть тих, чиї обранці стали переможцями.
Все зміниться. Але це не точно
Донбас обрав собі місцеву владу на наступні п’ять років. За цей час у Донецькій і Луганській областях завершать будувати рівні дороги, запрацюють колись зупинені заводи, а по містах і селах, можливо, вперше за кількадесят років з’явиться нормальне освітлення. Зростуть пенсії і зарплати. Впадуть ціни в магазинах. З’являться сотні нових робочих місць, а молоді сім’ї задешево отримають власне житло. Врешті, настане мир. Лінія фронту зникне і знову можна буде спокійно їздити в Донецьк і Луганськ. Як колись. Відновляться дружні відносини з Росією. А росіян по телевізору перестануть називати ворогами.
Або ні. Адже більшість із цих питань місцева влада просто не в змозі вирішити. Не її компетенція. Не її сфера обов’язків. Місцева влада – це в першу чергу про своєчасно вивезене сміття, зручний транспорт і ремонт застарілого водоводу. Це – багатостраждальні рівні дороги. Красиві і прибрані парки, в які можна вийти погуляти з дітьми у вихідні. Розвиток місцевого дрібного і середнього бізнесу, який дасть робочі місця.
Хоч би що обіцяли партії і кандидати під час передвиборчої агітації, які б чудеса вони не обіцяли з рекламних бордів, варто пам’ятати: регулюванням цін на продукти, встановленням мінімальних зарплат і пенсій опікуються інші чиновники. У зовсім інших кабінетах. В які потрапити ще складніше, ніж на прийом до місцевого депутата.
Вільні і незалежні
В українських реаліях локальні ЗМІ часто перетворюються на бойовий листок місцевої влади. Тут можна зустріти політичну агітацію і замовні матеріали без маркування. Причин може бути кілька. По-перше, таким чином редакції намагаються заробити грошей, аби проіснувати трохи довше. По-друге, якісно написана й непромаркована політична реклама має більше шансів вплинути на уподобання виборців. По-третє, гроші за таку рекламу йдуть повз бухгалтерію. А це означає, що партії і кандидати фінансують таку рекламу з «чорної готівки». Тобто про неї не звітують ані редакції, ані штаби політиків.
У таких умовах досі існують незалежні медіа. Які намагаються працювати чесно. Тобто - без замовних матеріалів. Попри те, що їм часто не вистачає ресурсу, досвіду й вільних рук. Власне, у ці вибори мені довелося попрацювати в проекті Агенції розвитку локальних медіа Або та Свои з такими редакціями у трьох містах: Сватовому, Бахмуті й Слов’янську. І досвід був дуже різний.
Разом з редакцією Сватовe.Сity підготували матеріал про кандидатів-бюджетників та низку новин про хід вборів
Редакція Сватове.City стала першою. За будь-якими мірками вона невелика: тут працює лише чотири людини, які намагаються закривати всі можливі поточні теми. Адже світ не сходиться клином на виборах: тут і пожежі у селах на Луганщині, і майбутнє ЗНО, і пандемія COVID-19.
До слова, про коронавірусну хворобу. Вона також внесла свої корективи. Наприклад, у Бахмуті з редакцією Вільного радіо вдалося познайомитися лише по відеозв’язку. Бо офіс зачинений, а журналісти - на самоізоляції: один з репортерів контактував із хворим на COVID-19. І аби зменшити ризики, люди вирішили працювати з дому.
Новий формат планування з редакцією Вільного радіо (Бахмут) в ковідні часи
У Слов’янську ж вдалося попрацювати з журналістами сайту 6262.com.ua. І якщо чесно - побільше б таких мотивованих та ідейних редакцій серед центральних медіа в Києві. Ці люди змогли зробити своє видання самоокупним. Більше того, місцеві політики їх знають і рахуються з їхньою аудиторією. Серйозно, де ви ще бачили, як у 100-тисячному місті невелика редакція влаштовує дебати серед кандидатів у мери, під час яких люди обговорюють проблеми місцевої громади і пропонують шляхи їх вирішення? Не традиційне «безкоштовно багато масла всім і кожному», а реальні пропозиції про залучення грошей для розбудови міст?
ПІсля дебатів між кандидатами. З редакцією Сайта міста Слов'янська 6262.com.ua
День «В»
Цьогорічні місцеві вибори ввійдуть в історію не лише тому, що відбувалися за пандемії небезпечної коронавірусної хвороби. 25 жовтня на виборчі дільниці прийшло дуже мало людей. Загалом по Україні явка виборців склала 36,9%. У Донецькій області – 31,6%, в Луганській – 38,1%. Фактично, майбутнє розвитку громад визначила третина місцевого населення, а то й менше. Наприклад те, як розвиватиметься Слов’янськ, вирішили 27,6 тисячі людей. Хоча при цьому голосувати мали понад 80 тисяч. У сусідньому Бахмуті проголосували 24,3 тисяч жителів із 61,8 тисяч, які мають право голосу. У більшості випадків на дільниці дійшли люди середнього або пенсійного віку. Молодь волевиявлення переважно проігнорувала.
Агітаційні борди у Слов'янську
Власне, Донбас у цій проблемі не унікальний. За десяток років роботи у професії мені довелося об’їхати майже всю Україну: від Ужгорода до Маріуполя, від Чернігова до Ізмаїла. Сотні, тисячі співрозмовників за цей час розповідали про своє бачення політики й виборів. І висновки тут не надто втішні: більшість сприймає день голосування як свято. Але не як щось урочисте, ні. У світосприйнятті більшості людей, з якими доводилося говорити, це щось типу Різдва чи Нового року. Такий собі День «В» (виборів), який за мінімуму витрачених зусиль кардинально все змінить у твоєму житті.
Умовно кажучи, день голосування – це час, в який всі хороші однозначно мають перемогти всіх поганців (от тільки єдиного бачення, хто хороший а хто поганий – немає). А наступного дня ми прокинемося в абсолютно іншій країні. Де молочні ріки й киселеві береги. Де на роботі всі отримують однаково високу зарплату у кілька тисяч доларів. А в магазині є мінімум 50 видів ковбаси. І коштує вона однаково: по рубьдвадцять. І аби опинитися у цьому ідеальному світі, достатньо лише раз на п’ять років прийти і обрати президента. А потім парламент. Є ще, правда, місцеві вибори. Але важко сказати, чим вони відрізняються від усіх інших.
Агітація для наївних
І це не перебільшення. За два тижні роботи на Донбасі під час висвітлення цієї виборчої кампанії нам із колегами довелося спілкуватися з дуже різними людьми у різних містах і селах. Більшість із них не розрізняє повноваження місцевої й центральної влади. Частина людей свято вірить у те, що президент і парламент мають врегулювати ціни на продукти в магазинах. А новообраний мер має запустити державні й приватні заводи, які гниють десятками років під відкритим небом. Яким коштом – це вже питання другорядне. Подумаєш, однією дірою в місцевому бюджеті більше, однією менше. Так само частина людей свято вірить у те, що домовлятися про мир на Донбасі зобов’язані місцеві депутати.
Відповідно, і до проросійських партій ставляться дуже поблажливо. Так само, як значна частина місцевих не вбачає нічого поганого в тому, що вони 2014-го ходили на псевдореферендум проросійських терористів, який став важливим елементом у розв’язанні війни.
Власне, таким дещо наївним підходом громадян до виборів користуються політики. Байдуже: місцеві чи загальнонаціональні. Замість чітких і зрозумілих програм розвитку громад вони обіцяють… та не важливо, що саме. Наприклад, мир з Росією. Скасування обов’язкового військового призову. Запуск усіх заводів, які простоюють у місті роками. А ще будівництво нових фабрик. І житло для молодих сімей. Скільки це буде коштувати, звідки на це брати гроші, чи не розірве від такого навантаження місцевий бюджет, який дотаційний і якого ледь вистачає на видатки – то все дуже складно й не цікаво. Головне, аби кандидат дав обіцянку. Байдуже, що він уже неодноразово обирався у місцеві депутати. Або мери. Це ж не його провина, що у дворах розбиті дороги, а з настанням вечора місто чи село провалюється у непроглядну темінь. Презентувати команду, з якою будуть реалізовувати обіцянки? Так всі міцні господарники. І мужчини серйозні. Що іще потрібно?
За результатами виборів на Донбасі підтримку знову отримали проросійські партії
З іншого боку, люди, які виїжджали бодай зі своєї області, мають ширше уявлення про навколишній світ. «Знаєш, коли виїжджаєш за межі Донбасу, ніби в іншу країну попадаєш: тут і дороги є, і зарплати людям платять», - розповідав мені один чоловік на Луганщині. Його син працює у Львові. В звичайному магазині. Чоловікові вистачило кількох поїздок, аби побачити, що можна жити інакше. І світ не зійшовся виключно на підвищенні пенсій і відновленні застарілих заводів, продукцію яких нема кому купувати. Можливо, проблема в тому, що люди не подорожують? Що найбільша мандрівка для них - раз на півроку виїхати в обласний центр? Тому що подорожі в інші регіони дуже дорогі і на них немає грошей (насправді - ні)?
Вічні політики
Злий жарт з людьми зіграли й нові правила виборів. Наприклад, відкриті списки, за якими кандидати в місцеві депутати мали обиратися від загальнонаціональних партій, які навіть не всюди мають свої осередки. Тож деякі представники міцних господарників змушені були набирати до своїх лав «мертвих, живих і ненароджених», аби закрити необхідний мінімум кандидатів, яких треба було висунути на виборчих округах. Як у тому ж Сватовому, де на місцеві вибори масово пішли працівники бюджетної сфери: від головних юристів міської ради до охоронців на комунальних ринках. Та ж сама історія з гендерними квотами: частину місць у списках заповнили жінками, які готові були щось змінювати і навіть мали певні ідеї. Проте в окремих політсил вони опинилися десь у непрохідних частинах списків.
Передвиборний Слов'янськ
Скажімо, десь після 30-го номера. При тому, що у місті загалом близько 40 вакантних посад, за які борються три партії екс-регіоналів, які завжди мали високу підтримку серед місцевих.
І якщо подивитися на результати виборів, то можна спрогнозувати, як розвиватимуться міста у найближчі роки. Жодних заводів. Жодного вибуху робочих місць. Бо мер Бахмута переобрався всьоме. У Краматорську місцевим депутатом став син Наталії Королевської, який так і не зміг представити своє бачення розвитку міста. Колишній нардеп Владислав Лук’янов, який ніби як роками представляв інтереси Донбасу у Верховній Раді й підтримував проросійських сепаратистів, прийшов у місцеву політику. Сергій Хортів, який закликав «захистити Донбас від київської хунти», за попередніми даними, став мером Рубіжного.
Та й загалом у більшості громад перемогу отримали колишні представники Партії регіонів – міцних господарників, які після 2014-го роздробилися на кілька політичних проєктів. Чи зможуть вони виконати свої обіцянки? Навряд. І цим вони розчарують своїх виборців ще більше. Однак не факт, що на наступного разу за них знову не проголосують. Достатньо буде дати кілька гучних обіцянок. І в такій ситуації лишається сподіватися хіба що на активне громадянське суспільство, яке зможе змусити владу працювати.
Читайте матеріали нашої виборчої експедиції на схід:
Свої в Telegram 
