Ми 13 днів вибиралися з Маріуполя до Львова. Марія Кутнякова про евакуацію з блокадного міста
Дівчина з Маріуполя Марія Кутнякова провела в Маріуполі 21 день перед тим, як їй нарешті вдалося залишити місто. Вона діставалася Львова 13 днів.
Коли стало зрозуміло, що ми більше не маємо змоги купувати продукти, ми зрозуміли, що їжі в нас на 2 тижні. А потім вимкнули газ. А це дрова, вогонь, кастрюлі, сковородки. У дворах багатоповерхівок. Вода це окреме питання.
10-го березня до нас в квартиру прилетіла бомба і рознесла кухню з 80% їжі. Щось ми тримали в кімнаті. Ми перебралися до сусідів, в яких теж закінчувалися продукти. Нас 6. Нас врятував військовий, який у двір привіз ящики печива Марія, і моя мама взяла 1 ящик. Ми їли 6 штук в день на людину, пили 2 склянки води, 1/6 яблука, трішки ізюму, був ще паштет, розмазаний на дні.
6 днів 6 людей сиділи в коридорі 2×1,5 м під перехресним вогнем. Увечері п'ятого дня ми зловили зв'язок і дізналися, що начебто скоро у місто прийде гумконвой та відбудеться евакуація з Драмтеатру. Їжа та вода в нас майже скінчилася, у дворі стояли танки, сусідня багатоповерхівка горіла, а поруч було чутно кулеметні постріли. Тож ми вирішили йти. Уранці 16 березня не без пригод ми дійшли до театру, який через 1,5 години знищила авіабомба. Треба бути у потрібному місці в потрібний час. Чули таке? Я не вірила. Ми попили чаю у театрі, а його розбомбили. Ми перебіжали у філармонію, де нам дали суп з м'ясом і пряники. На якийсь час суп і пряники стали важливіщі за те, що ми врятувалися з театру. З рештою, філармонію почали бомбити з градів. Комендант філармонії знайшла можливість наступного дня вивезти частину людей до блокпосту на виїзді з міста.
17 березня ми пішки дійшли до с. Мелекіно, де поселилися на дачі наших знайомих. 4 дні в Мелекіно ми пили багато чаю і кави, а їли раз на день - або суп, або макарони з тушонкою. Там ми змогли купити хліб і мало не вмерли від щастя. Через 4 дні знайшли водія, який за 500 грн довіз нас до Ялти. Там нас пустили переночувати у пансіонаті незнайомці-добродії.22 березня ми знайшли водія: за 1000 грн з людини нас вивезли на Бердянськ, де ми 3 дні жили в спорткомплексі в очікуванні евакуації. В Бердянську ситуація з їжею покращилася, бо в них можна купити ковбасу, хліб, фрукти. Але на повноцінний раціон не вистачало. 1,5 доби в гумконвої ми їли печиво і хліб.Евакуація не йшла до нас, тому ми пішли до неї і таки потрапили в автобуси до Запоріжжя 25 березня.Рашисти перетворили шлях у 100 км з Бердянська до Запоріжжя на 1,5 доби знущань. Але ввечері 26 березня ми опинилися в Запоріжжі якраз під час комендантської години. 1,5 доби ми сиділи в квартирі втрьох і їли те, що нам дали волонтери.
Марії вдалося залишити блокадний МаріупольФото: Facebook, Maria Kutnyakova
28 березня ми дивом опинилися у бусіку на Франківськ, переночували в Умані, вийшли в Тернополі, а там сіли в електричку на Львів. Майже 13 днів з Маріуполя до Львова. Той поїзд у 28 годин згадую з теплом у серці. Я писали і дзвонила у цей час купі людей і багато хто шукав можливості нам допомогти. Але в нас не було авто, не було мільйона грошей, на тих територіях були перебої з паливом, а знайти водія майже нереально. Знаю багатьох, хто пішки проходив і більше. І тих, хто мій шлях долав швидше. Але збіги обставин, комунікація майже з сотнею людей допомогла мені опинитися там, де я зараз.
Марія Кутнякова діставалася Львова 13 днівФото: Facebook, Maria Kutnyakova
Але в багатьох таких можливостей нема. Я теж планувала багато чого, але важко щось робити, коли тебе щогодинно бомблять, у дворі трупи сусідів, ти починаєш хворіти через холод та майже непритомніти від голоду. Я планую з цього дня відновити триразове харчування. Але сама собі не вірю. І моя ситуація це ще нормально. Є люди, які з початку майже нічого не мали і не могли займатися дровами, вогнищами, діставати воду. А дні йдуть. А їжа не з'являється. Це голод. Це навіть не 6 печеньок на день. Знаю людей, які мають їжу на місяці. Це якщо хата не згоріла. І мародерів знаю. Сусіди інші вкрали ящики ковбаси і бухла. Пили, їли і раділи: працювати не треба, а все для щастя є.
Не забувайте про Маріуполь. Багато хто говорить, що міста немає. Але воно є. І там сотні тисяч. І хоробрі захисники не здаються. Тепер маю нову мрію — деблокада. Вона ж здійсненна?
Свої в Telegram 
