Не чекайте, починайте жити просто зараз! Це поради переселенців з 2014-го тим, хто тікає від війни
Вісім років тому жителі Донецької та Луганської областей, які не хотіли жити в окупації, почали вимушене переселення. Люди залишали свої будинки, квартири та інше нерухоме майно. Все їхнє життя вмістилося в декілька сумок та валіз з речима першої необхідності. Зараз в такому ж стані опинилася чи не половина країни. Що робити?
З чого починати нове життя? На кого розраховувати? На ці всі питання переселенки так званої «першої хвилі» відповідають і дають поради за власним досвідом для читачів Свои.
Відпустіть тих, хто відвернувся від вас у скрутний момент
Юлія Божко, переселенка з Донецька
Головну помилку, яку не треба допускати, - це зневірюватися в своїх силах. Важко, але потрібно прийняти ситуацію, як вона є. Можливо ви незабаром зможете повернутися. Але поки треба дивитися на речі реально. Я знаю чимало історій успіху, коли переселенці з Донбасу почали новий бізнес, змінили професії, знайшли справу до душі. Якщо є можливість, то навчайтесь чомусь новому, нехай це буде геть інше, ніж ви робили до цього. Вивчайте мови. Хто сказав, що пізно? Так, це складний час, але це час і для нових можливостей. Подумайте, а чим би ви хотіли далі займатися.
Щоб уникнути психологічного навантаження, я би радила більше ходити, займатися спортом, читати, малювати. Словом робити те, що до души. Якщо є потреба звернутися до психолога, не зволікайте. В цьому немає нічого осудливого. Ніколи не порівнюйте себе з іншими.
Допомагайте іншим, добрі справи, слова вдячності допоможуть вам йти далі. І побачите як вас оточать однодумці. Відпустить тих, хто відвернувся від вас у скрутний момент. У них власний шлях. Заводьте нові знайомства, друзів. Живіть в цю мить. Не ставте життя на відкладений режим. Не тримайтеся за спогади та речі. Сил вам пережити ці скрутні часи.
Вчить мову, щоб почуватися себе комфортно за кордоном
Євгенія Іорданова, переселенка з Донецька
Я вважаю, що не треба чекати. Треба їхати та починати нове життя відразу. Коли починаються бойові дії в твоєму місті, краще не буде. Скажу з досвіду - буде тільки гірше. Хапайте дітей та рятуйтесь, використайте усі можливості для цього.
Я кажу із свого досвіду після 2014-го, але як вчинити – це звичайно, справа кожної людини. То ваше життя та відповідальність. Хочу порадити, щоб люди почали вивчати мови. Це дасть вам можливість почувати себе комфортно в будь-якій локації світу, куди б вас не занесло. Я почала це як раз після переселення, знаю англійську та італійську мови.
Розраховуйте на себе. А ще на друзів і оточуючих
Юлія Баєва, переселенка з Ясинуватої
Куди їхати людям, я не підкажу. Бо зараз, мабуть, немає такого місця в нашій країні, де можна бути в повній безпеці. А ось на кого розраховувати в новому житті, можу дати чітку відповідь – в першу чергу на себе! А ще на своїх друзів та тих, хто оточує! Повірте мені, добрих людей навкруги набагато більше, ніж нам здається.
Обов’язково з собою треба взяти документи та ліки. А ще світлині та якісь важливі дрібнички. Ми їхали з Донбасу в 2014-му році на два тижні. Як всі… В наплічниках були мильно-рильні приладдя, бусікі-трусікі. Нове життя починали навіть не з нуля. З глибокого мінуса ми його починали.
Найголовніше було - вписатися в місцеву громаду, стати своїми. Сподіваюсь, нам це вдалося. Зараз допомагаю вписатися трьом моїм переселенським родинам, які розміщені у мене. Двом харківським, одній донецько-слов’янській. Сподіваюсь, нам не доведеться знов зриватися в нікуди… Вірю в Україну! Вірю в ЗСУ!
Обратитесь за помощью к психологу, а лучше к психотерапевту
Елена Маленкова, переселенка из Донецка
Первое, что хочу посоветовать ка переселенцам, – начать жить и перестать ждать. Когда ты оказываешься на новом месте, долгое время ты можешь адаптироваться. У всех у вас может быть посттравматический синдром, если не можете справиться самостоятельно, то обязательно обращайтесь к профессиональному психологу, а лучше еще к психотерапевту.
Когда мы в 2014 году общались с миссией ООН, то нам сказали: нужно как минимум два года на разминирование. Нужно понимать, что два года на разминирование, а дальше строительство, то есть все эти годы вам нужно где-то жить.
Жить и ожидать - это дорога в никуда. Поэтому начинать нужно жить сразу. Нужно устраиваться на работу или начинать делать здесь то, что вы умеете лучше всего, то, чем занимались в своем городе в мирное время. Что поможет вам психологически, то и делайте. Старайтесь поменьше оборачиваться назад и думайте, что будет сегодня и что будет завтра. Стройте планы и начинайте жить.
Я тоже сначала ждала. Но потом поняла: день за днем проходит, и нужно радоваться тому, что ты жив и твои близкие тоже. Нужно писать план и начинать мелкими шагами продвигаться к его реализации.
Ти мусиш рухатися далі!
Ірина Гамбарян, переселенка з Донецька
Зараз в тебе немає помилок – є здобуття нового досвіду. Намагайся запам’ятовувати (а ще краще записуй!) те, що не вдалося з першого разу. До речі, про «записуй»: вируби десь блокнот і ручку. Занотовуй все!
Контакти людей – обов’язково з іменами і примітками! Бо потім точно не згадаєш, хто та Лєна (Свєта, Іванна, Надія, Людмила), де вас зіштовхнуло і для чого ви одна одній. Контакти організацій – знову ж таки, з примітками: контактна особа, чим конкретно займаються зараз (саме зараз багато громадських об’єднань та благодійних фондів переформатувалися під нові виклики), де працюють географічно.
Свої подвиги дня, що минув. Так, все, що ти робитимеш в цей день (і у всі наступні!) – подвиг. Навіть те, що в «звичайному» житті сприймалося, як дрібниця, зараз вимагає титанічних зусиль і наснаги. Тому – це подвиг. Просто прийми це, хвали себе, живи далі.
Свої плани на найближче майбутнє! Ти мусиш рухатись далі. Тому що:
- Благодійність має «термін придатності». І зовсім скоро тебе попросять звільнити місце для наступних вцілілих – якщо вже не попросили. Це – нормально. Просто прийми це і сплануй свої найближчі кроки: куди ти рухатимешся, що тобі для цього потрібно, де це взяти і хто тебе підтримає в цьому.
- Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Тому, якщо вирішила, що зупинишся саме тут, одразу знайди своє гніздечко, свою нірку і негайно починай облаштовуватись надовго. Роби собі затишок. Поміркуй, як тобі тут буде взимку. Запиши.
- Люди різні. І хоч хороших людей більше, поганих теж вистачає. Запиши в нотатник місцеві лайки – чим більше і різноманітніше, тим краще. Вивчи. Не соромся користуватися! А ще обов’язково спитай і вивчи місцеві «паролі – відгуки». Ну, правда, на «Слава Ісусу Христу!» тре відповідати «Навіки Слава!», а не оте, що тобі перше спало на думку. Ти мусиш посміхатися і дякувати, дякувати і посміхатися. Усмішка і подяка – це твої щит і меч на зараз.
Ти вижила (вижив). Ти вціліла (вцілів). Ти живеш далі. І допомогли тобі в цьому люди.
Не звикайте до квартир і міст
Олена Поволяєва, переселенка з Донецька
Як починати життя наново переселенцям? Я розповім свої висновки. А ви просто майте на увазі. Це наш алгоритм. Він для нашої родини підходить. Для вас може бути щось абсолютно інше.
Не сподіватися ані на державу, ані на роботодавця. А лише на себе, свою родину. Коли почалася війна, Донецьк українська держава, на жаль, не втримала, не захистила. Чи було мені боляче? Так. Чи перестала я бути українкою? Ні. Це просто об‘єктивна реальність у воєнний час, і її треба приймати, бо сили, на жаль, не рівні.
Тож захистив мене тоді мій чоловік. Він вивіз мене з двомісячним сином. І вже жодної секунди у нашому з ним житті не було, щоби ми почувалися цілковито у безпеці. Ми завжди бігли. Бігли від війни, від агресії.
Саме тому ми не залишилися в Одесі, а поїхали жити до Болгарії ще у вересні 2021-го, пів року тому. І ще тоді усім казали про велику війну путіна. Але ніхто не дослухався, бо люди наші хочуть вірити в краще. Ми не вірили й мали рацію, на жаль. Тож треба сподіватися на себе і дослухатися до себе. Якщо інстинкт самозахисту та материнський інстинкт кажуть бігти — біжіть далі. Не зупиняйтеся. Бо жити всупереч своїм інстинктам неприродно і шкідливо для здоров‘я. Перш за все, ментального.
Не робіть з вашого нового міста дім штучно, моментально цього не станеться. Колись ви таки відчуєте щось на кшталт щему: типу, ой, здається, я забула свою донецьку зупинку біля будинку. Бо тепер для мене актуальна та рідніша інша. І своя жінка на ринку зі свіжими помідорами вже геть інша. А та, що на моєму донецькому базарчику на Бакінах, з намальованими бровами, була білявкою. Чи, може, рудою? Це насправді все несуттєве. Як не важливо й те, який там у вас нині садок коло хати, які всередині шпалери та телевізор. Що справді важливо — це ваша родина. Ваші друзі, які тепер розкидані по світу. Мої вже 8 років у Чехії, Німеччині, Туреччині та й у інших країнах. Але це не значить, що ми не разом, що ми не підтримуємо один одного.
Тож не втрачайте зв‘язок. А у майбутньому їдьте у гості один до одного. Хоч і зрідка. Але це потрібно. Бо після 30 нам нових друзів знайти важко, і ми навіть і не пробуємо, мабуть, не особливо й хочемо. Проте технології нині нам дозволяють бути з близькими на зв‘язку. І літати в гості.
Якщо ви відчуваєте, що не витримуєте емоційного навантаження, що ви у депресії, що ви на межі, сил нема ні на що, то зверніться по професійну допомогу до психолога. Це не соромно. І у кожного своя межа. Тож тут основне, знову ж таки, почути себе. І йти туди, де вам краще.
Краще повернути собі горизонт планування на звичні 1-5 років? Влаштовуйтеся за кордоном, може, навіть, в іншій півкулі, плануйте. Краще сподіватися на повернення? Тоді нічого не плануйте на перспективу, знайдіть дохід на зараз і чекайте. Але не вірте у різні аналітики з якимись прогнозами та датами. Бо насправді ніхто не знає, як воно буде. Марна надія вбиває жагу до життя.
Коли ми жили в Одесі, через майже три роки після нашого від‘їзду з дому назавжди, мене наздогнало відчуття, що я вже ніколи не побуваю у Донецьку. Що я ніколи не побачу живою бабусю. Що ніколи не покажу сину парк, у якому я гуляла в дитинстві. Так, ми самі прийняли це рішення. Бо у нас тоді був син, а зараз два сини. І навіть за умови повного розв'язання всіх проблем регіону, навіть за умови, що там буде Україна, а бойовики «ДНР» будуть знищені, і мені та чоловіку не загрожуватимуть підвал та тортури (бо ми там у розстрільних списках), я розумію, що це територія багаторічної війни. І я не готова наражати дітей на небезпеку мін, снарядів, що не розірвалися, і так далі. Коли приймаєш рішення, остаточне, що вороття немає, стає легше. Ти починаєш будувати нове життя.
Знайдіть у своєму житті зірки, на сяйво яких ви зможете орієнтуватися. І на них спирайтеся у важку годину. По них будуйте мапу своєї подорожі життям. Вплітайте їх у сьогодення і майбутнє. Візуалізуйте щось, про що мрієте. Це подорожі. Це діти та родичі. Але це не речі. Не щось матеріальне та нерухоме. Бо, як ми знаємо, квартиру чи місто за собою не увезеш. Якщо подумати про смерть, то стає зрозуміло, що стіни, у яких ми живемо, цінні тим, що дають нам прихисток від негоди та небезпеки. І коли ми помремо, ці стіни ми не заберемо із собою. Тобто стіни, речі, усе це важливе рівно настільки, наскільки воно виконує свої функції. Якщо стіни більше не захищають, то варто їх лишити. Бо найголовніше те, щоби близькі були поруч. Живі та неушкоджені.
Остерігайтеся шахраїв
Валерія Шипуля, переселенка зі Сніжного
Вже бачила в деяких пабліках назви «біженці першої хвилі» та «біженці другої хвилі» - про вимушених переселенців 2014 та 2022 років відповідно. До слова, деякі з нас у лютому цього року залишилися з нічим вдруге, бо встигли купити житло в тому ж Маріуполі, Ірпені, Бучі, Вишгороді та інших містах вільної України. На часі поради від нас, біженців першої хвили – біженцям другої. Які помилки, на мій погляд, робити в жодному разі не треба.
Бажання «пересидіти» і швиденько повернутися до звичного життя. Дуже жорстока правда з мого боку. Ми у 2014-го наївно сподівалися, що це ненадовго і можна десь пересидіти, а потім – додому. Брали із собою заощадження, знаходили оселі в оренду (до речі, тоді переселенцям також виставляли захмарні рахунки за житло) і жили в чужих людей, мріючи повернутись. Як бачите, вже 8 років минуло, і нічого не змінилось. Ті, хто сподівався пересидіти, витрачав кошт і вимушено повертався у зону окупації.
Сподіватися на когось, окрім себе. Страшна помилка. Мене тішить, як зараз вся країна допомагає переселенцям та людям в окупації. Навіть держава (чого майже не було у 2014-му та пізніше) дає чималий кошт тим, хто постраждав від загарбників. Але це минається. Ви маєте сподіватись лише на себе, тому – не бійтесь, шукайте внутрішні ресурси, кажіть «дякую» за допомогу, але шукайте власний шлях.
Довіряти абсолютно всім. Застерігаю, що наразі активізувалася купа шахраїв. Це люди – без серця і моралі, вони знають, як заробляти на горі. Якщо, наприклад, ви побачили аж занадто дешеве житло – ні в якому разі не платіть наперед або не збагачуйте шахрая іншими способами. Я знаю стан розпачу, у якому хочеться повірити у казку. Але ще раз: пам’ятайте про шахраїв і завжди перевіряйте тих, кому віддаєте кошти.
Панікувати, занурюватися у новини, вірити словам невідомих людей у невідомих чатах і соцмережах. Задля цієї поради я вимушена зануритися у болісні спогади. Пам’ятаю, як зараз: ми дивилися новини 24/7, сприймали, як правду повідомлення, що кум троюрідного брата чиєїсь сестри нібито точно знав, що «будут бомбить и пойдут зачистки уже сегодня». Але це руйнівна стратегія. Це дуже важко, але паніка зараз – не найкращий ваш друг. Спробуйте знайти час на фільми, музику, розмову з друзями.
Гніватись на тих, кому пощастило. Нарешті, порада остання, але не менш важлива. Ми маємо бути об’єднані, щоби ворог нас не роз’єднав. Бачу зараз, як ті, хто лишився з нічим, гніваються на тих, хто виїхав чи живе в умовно безпечній частині країні. Я розумію, чому так відбувається, але знаю, що це руйнує відносини між українцями. Ми все відбудуємо, все повернемо, але тільки разом, тому мусимо заспокоїтися та вірити в свого сусіда, країну і ЗСУ. На відміну від 2014, 2022 має стати роком возз’єднання та перемоги. Інакше і бути не може.
Не отказывайте себе в маленьких удовольствиях
Елена Мельничук, переселенка из Донецка
Чем быстрее примете реальность, тем лучше. Вы не вернетесь домой завтра-послезавтра, ни через неделю, ни через месяц.
Стройте планы, исходя из текущей ситуации, без вариантов «пока тут, а потом вернусь». Делайте сразу хорошо, основательно. Остаться тут или уехать за рубеж - ваше личное решение, во время войны нет правильных или неправильных решений.
Соберите документы. Все что нужно - восстановите, подтвердите, оформите. Сделайте копии, отсканируйте и сохраните на своем гугл диске.
Отправьте детей в садик и школы по месту проживания, пусть не сидят с вами, а будут среди друзей и одногодок. Не лишайте их общения и детства.
Регистрируйтесь как ВПЛ, не стесняйтесь слов «переселенец» и «беженец». Это не клеймо, зато это поможет местной громаде строит свои планы с учетом нового количества людей.
Не отказывайтесь от помощи и просите ее в случае необходимости. «Вот соседке 3 раза давали, а мне ни разу» - значит заявите о себе, сообщите о своих потребностях, вам помогут, чем смогут.
Если организовывают курсы, тренинги, семинары - выберите, что интересно вам, и ходите на них. Там встретите единомышленников, там найдете поддержку, новую информацию, полезные идеи.
Учитесь жить с тем, что есть - два кастрюли, а не десять, тарелки вразнобой, а не сервизом - значит так. Нет молотка и дрели - ничего, попросите у соседа на время.
Не плачьте и не жалейте о прошлой жизни, как там было хорошо. Да, все потеряли, его не вернуть. Да, у вас не будет шикарной мебели, как дома, и современного холодильника, у вас будет то, что сможете арендовать, и то, что вам дадут добрые люди. Живите с этим и находите позитив в любой ситуации.
Не отказывайте себе в маленьких (и больших, если есть возможность) удовольствиях. Купите дорогое мороженое, если того просит душа, сходите всей семьей на фильм, даже если это кажется транжирством в текущих обстоятельствах.
Уделяйте внимание детям и не экономьте на них. Они вырастут быстро, так пусть у них в памяти будет не только то, что остались без дома, а и светлые воспоминания о новом месте.
Не потрібно намагатися взяти під контроль майбутнє
Ірина Ліщинська, переселенка з Донецька
Коли у 2014-му році росія розпочала війну з Україною, нам одного дня, у зв'язку з особистою загрозою життю нашої сім'ї, довелося терміново за 30 хвилин покинути будинок і місто Донецьк. Найскладніше – це ухвалити рішення. Але коли йдеться про життя чи смерть, рішення приймається миттєво. Тут включається інстинкт самозбереження, адже ми розуміли, що життя та здоров'я сім'ї/дітей – найцінніше і найголовніше.
Ми тільки збудували і обжили свій новий приватний будинок, але коли у складний момент доводиться розставляти пріоритети, то все матеріальне не мало значення. Будинок із собою не віднесеш і собою не закриєш. Майже минуле життя вміщається в невелику валізку. Просто доводиться покидати дім в тому, в чому був одягнений. Найцінніше і найважливіше - сім'я/близькі/друзі, вихованці, документи. Це з собою і береш.
Зі свого досвіду краще постаратися вивезти жінок, дітей, людей з інвалідністю в безпечне місце. Війна, вибухи, сигнали тривоги – це велика травма для дорослих, а для дітей ще більша. Дитині потрібен психологічно стійкий дорослий, через кого він може спертися і контейнувати свої емоції, почуття та відчуття. Вони від нас залежать, і наш обов'язок подбати про них. І з іншого боку, наше першочергове завдання відповідати за себе та свій стан. Не потрібно намагатися взяти під контроль майбутнє, краще спробувати керувати своїм фокусом уваги та концентруватися на маленьких завданнях сьогодні.
Не загадуйте наперед, а просто дрібними щоденними кроками продовжувати виконувати рутинні справи. Щодня. Це підтримуватиме і формуватиме хоч якесь почуття контролю над життям. Бути поряд з дитиною, готувати їжу та дбати - це теж дуже важлива та складна робота в тилу. У кожного свій фронт і кожен може бути корисним своєю діяльністю, яка допоможе наблизити перемогу України.
Стає дуже складно, коли розумієш, що війна – це надовго, а мозок та серце все чіпляється за минуле. Ми всі в душі чекаємо, що скоро все закінчиться, і ми повернемось до минулого життя, все стане, як раніше. Але вже не буде, як раніше. Ми житимемо вже інакше, в нашій новій реальності. Ми вже інші, ми змінилися. Ми можемо втратити житло, машину, речі, але найстрашніше - втратити життя. І нам доводиться знаходити нові сенси, відповіді на життєві запитання. Тяжко відпускати минуле, але без цього складно рухатися далі. Насамперед сфокусуватися на забезпеченні базових потреб тих людей, які від нас залежать. А якщо є ресурс, то й допомагатиме іншим.
Ще на що хочу звернути увагу - це збереження ментального здоров'я. Ми стикаємося з шоковими ситуаціями і намагаємось завжди бути сильними, не показувати своїх емоцій. Але нам потрібно вижити в новій реальності і пройти по кривій прийняття: шок, заперечення, гнів, торг, депресія, ПРИЙНЯТТЯ, аналіз, планування, досвід, дії. Наші страхи, тривога, безпорадність, розгубленість абсолютно нормальна відповідь психіки на те, що відбувається. Не звинувачувати себе, не знецінювати, дозволяти собі злитися, частіше обіймати коханих. Дуже правильно і важливо кожному з нас скористатися послугами психологічної підтримки, щоб допомогти собі впоратися і розібратися із собою, щоб не застрягти у негативних емоціях.
Коли життя перевертається з ніг на голову, ми можемо втратити вдома, роботи і багато чого, то найціннішим капіталом стає наш інтелект, навички та вміння. Це те, що завжди з нами, і що ми можемо розвивати. Ми можемо вчитися новому, освоювати нову професію, нові знання, вміння, а можливо реалізувати захоплення, яке ви любите, але яке не наважувалися перетворити на основне заняття. У житті немає жодних гарантій і іноді нам доводиться все починати не лише з нуля, а з мінусу. Але я знаю, що ми впораємося і знайдемо вихід із будь-якої ситуації. І знайте, що ви не самі. є багато людей, які підтримають і будуть поряд. Як і ви можете бути тією, людиною, яка вислухає, спонукає поруч і допоможе. Наше майбутнє за колаборацією, взаємодією та комунікаціями. Ми обов'язково переможемо зовнішнього ворога росію та впораємося з нашими внутрішніми патернами.
Свої в Telegram 
