Ми зрозуміли: загинемо або від голоду, або від куль чи уламків. Марина Лугіна про блокаду Маріуполя
Марина Лугіна залишалася в Маріуполі до 27 березня — весь цей час їм із сином та домашніми улюбленцями доводилось виживати в міському бомбосховищі. Вона розповіла у Facebook про те, як вони шукали і готували їжу, як стояли в чергах до магазину під обстрілами і як зрозуміли, що треба виїжджати.
Дні перші
У нас в Маріуполі, як і по всій країні, війна почалася 24 лютого о 5:20. Ми прокинулися від гучних вибухів, а потім все стихло. Десь о 7 годині ранку я взяла телефон, щоб почитати новини і була шокована. Через два дні мій коханий записався у військо, бо по-іншому не міг: "Хлопці воюють і я не можу сидіти".
Тоді в нас ще були вода, електрика, газ, зв'язок. Все це зникало поступово до 2 березня. Останнім зник газ, а першим - опалення. Після цього всі сусіди стали до роботи: збирали дрова, розпалювали багаття, а жінки готували їжу з того, що було. Для мене тепер запах диму і багаття — жах.
В ніч на 15 березня до нас прилетіло. Виявляється, 4-8 секунд вистачає, щоб добігти до ванни і впасти на підлогу. Тоді прилетіло 6 мін. На наступний день міни прилітали трохи далі мого будинку. Це вже була перестрілка з мінометів. Під час нічного обстрілу одна з мін могла влучити в наш під'їзд, але дерева стали на заваді. Остання приземлилася біля приватного будинку в 15 метрах від нашого. Після цього ми вже ночували у бомбосховищі, а вдень виходили на двір і були вдома.
Їжа, яка допомогла вижити
З кожним днем їжі ставало все менше і менше. Малий просив їсти, просив оладків і пишок. Але ці 33 дні ми протягнули на 4 кг рису, гречки, пшона і пшенички, 4 хеках і двох маленьких з кулачок пакетиках реберець, які мій батько купував ще 2-3 роки тому. Всі овочі і фрукти, які були заморожені довелось швидко утилізувати. Ягоди перетворилися на жменьку вареннячка, а овочі довелося викинути, бо вони не пережили розморожування.
Синок їв його з чаєм і водою, з коржиками з води, борошна і соди. Такі коржики були стратегічним продуктом. Я пекла по 6 штук і ми їх розтягували на 2-3 дні. Чай з таким коржиком з медом — це вже сніданок чи вечеря. Варили суп і навіть 1 раз вдалося зварити щось накшталт борща. Рідка, але гаряча перша страва — ще один порятунок і можливість зберегти крупи. Святом були макарони і каша з тими самими реберцями. Малий сказав, що нічого смачнішого не їв.
Їсти хотілося постійно. Все, що варили і готували, ділили не тільки між собою, але і з нашими хвостатими. Річ і Амура пройшли все з нами. Тому зараз для них всі корми і ковбаски, хлібчик і інші смаколики.
Черги під обстрілами
Всі ці дні ми сиділи вдома і в бомбосховищі. Про жахи і розтрощені будинки чули тільки від сусідів. Ближче до 23 числа пішли чутки, що неподалік працює магазин. Там можна було купити сир, ковбасу, консерви (овочі, горошок, кукурудза і таке інше), але там були обстріли і бої біля заводу, треба було стояти в черзі, а перед цим записуватись до неї.
Пізніше пішли чутки, що є ще один магазин у селищі Комунасо. З нашого бомбосховища зібралися кілька сусідів і вирушили туди. Ми пішли з ними. Там змогли купити сир, цукор, сіль, 3 шоколадки і ведерце квашеної капусти. В той же день стало відомо про гуманітарку з раші. Наступного дня великим натовпом ми вирушили за нею і не отримали. Рашисти привозили тільки по 2500 наборів, а в черзі стояли 5-7 тисяч людей. Щоб отримати гуманітарку треба було пройти під 20 км туди і назад, а ще там в черзі стояти кілька годин.
Похід на Метро став вирішальним для мене. Я побачила те, чого не бачила ніколи в житті. Випалені вщент будинки, в які потрапило до 10-15 снарядів, трупи на вулицях, в розтрощених будинках (вони смерділи), залишки людей, загиблих на вулиці, в машинах, розірваних мінами. В моїй голові билася думка "треба виходити", але був страх потрапити під обстріл.
А потім просто прийшло розуміння, що ми або загинемо від голоду, або від куль чи уламків. 26 березня до нас прийшли динирійци шукати "натівську форму" і лазили по шафах, а ввечері влаштували автоматну перестрілку з кимось далі по вулиці. Витягали з тентованої газельки міномети, але не стріляли з них. Пізніше вони поїхали, а ми залишилися ночувати вдома.
Вранці 27 березня я принесла всі ковдри з бомбосховища, кинула їх на брудну підлогу у спальні, закрила всі вікна і балкон, віддала всі продукти сусіду, запхала останню сумку чим тільки можна було і ми вийшли у 9-денну подорож.
Свої в Telegram 
