Щоб я не танцювала, мене треба вбити. Історія Софія Кончицької, яку не зупиняє навіть війна
19-річна Софія Кончицька родом з Харкова. Там вона із самого дитинства займалася справою свого життя — спортивними бальними танцями, а у 17 років стала майстром спорту міжнародного класу. Вона розповіла про обстріл свого будинку, евакуацію до Тернополя, роботу тренером і те, чому вона ніколи не перестане танцювати.
"Смерч" вбив моїх сусідів
Великої війни я боялася ще з кінця 2021-го. Постійно думала: “а що я буду робити, коли все станеться?” Але що я могла? Зібрала тривожну валізу. Я заспокоювалася лише тоді, коли говорила про це з моїми друзями. Взагалі, я дуже їм вдячна, адже значною мірою вони допомогли мені не втратити мотивацію і зберігати спокій. Спільний шлях зробив нас згуртованими і більш терплячими один до одного, але тоді, в лютому вони помилялися, коли не вірили в можливість початку повномасштабного вторгнення.
24 лютого я прокинулася від вибухів. А вже за чотири дні мій будинок обстріляли зі “Смерчу”, тож ми перейшли до бомбосховища. Там я з родиною провела 9 днів, а вже на початку березня евакуювалася разом з хлопцем до Тернополя.
Ми прийняли рішення їхати через пряму небезпеку нашим життям. Коли виходиш з дому і бачиш своїх загиблих сусідів, ти розумієш, що треба щось з цим робити. Неможливо допомогти мертвій людині, але собі ще можна. Мої близькі зараз у Харкові, бо не могли залишити бабусю, а 18-годинну дорогу вона б не витримала. Найчастіше батьки кажуть мені, що “все добре”, хоча постійно чують звуки вибухів. Хоча б так, бо раніше ми їх не тільки чули.
Спочатку танцювала на кухні
Коли я приїхала до Тернополя, найбільше мені хотілося поспати і поїсти. Адже в небезпеці з незакритими базовими потребами не дуже виходить думати про змагання. Після відпочинку я вирішила знайти залу, де зможу займатися. Хоча одразу як моя мама надіслала мені танцювальне взуття і одяг, я почала тренуватися просто на нашій кухні. З переїздом в мене з’явилося багато вільного часу, і я вирішила приділити його розвитку моїх сторінок в соціальних мережах: танцювала, знімала на відео і викладала в TikTok та Instagram.
Одна жінка написала в коментарі під моїм відео, що дуже хоче допомогти, але не знає як. Я відповіла: “У мене все добре, дякую. Хіба що нема де тренуватись”. За ніч вона знайшла декілька студій, а наступного дня я вже зустрічалася з директоркою однієї з них. Вона не тільки дозволила мені займатися в їхньому залі, а і запропонувала роботу тренерки з бальних танців. Це дуже щирий жест, адже в більшості місць треба платити великі гроші, просто щоб провести заняття. Директорка допомогла мені набрати групи — зараз я займаюся як з дорослими, так і з дітьми.
Не хочу залишати Україну
Я дуже хочу повернутися до Харкова. У мене там все, я його дуже люблю і вважаю найкращим містом України. Але невідомо, як складатиметься моє життя далі й чи там взагалі буде безпечно. Зараз багато людей з-за кордону хочуть танцювати зі мною в парі, але мені важко залишати Україну, мою сім’ю, друзів, хлопця і партнера, який зараз в Харкові. На мою думку, зараз не час для мандрівок та кар’єри. Хоча багато моїх знайомих все одно виїхали — танцями вони там не займаються.
Водночас я не можу залишатися там, де немає можливостей для розвитку в моїй справі. Наприклад, у Харкові я не змогла б зробити того, що роблю зараз. Тож важливо бути в безпечному місці й допомагати звідти.
Я можу все
Людям потрібне відчуття безпеки, а танці й інші види мистецтва допомагають нам його отримати. Допомагають згадати часи, коли все було добре. Дорослі згадують, як займалися танцями в дитинстві — їм приємно прожити це знову і порухатись.
Також танцювальна терапія може допомогти травмованим людям, але такі заняття будуть відрізнятись. Наприклад, занадто голосна і агресивна музика може викликати неприємні емоції, тому варто її уникати. Але танцювальне мистецтво точно має лікувальний ефект.
Особисто я танцюю, аби відчути, що я можу все. Щоб я перестала танцювати, мене потрібно вбити. Звичайно, що турнірів в Україні зараз не буде, бо в них просто не буде сенсу. Але я продовжую тренуватись — мені здається, що я навіть почала краще танцювати, бо тепер більше ціную мій час в залі.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
