Я провела 100 днів у «ямі» Оленівської колонії. Рахувала дні в полоні на пачці з-під чаю
Наприкінці березня волонтерку Ганну Ворошеву затримали біля Мангуша під час перевезення гуманітарної допомоги. 100 днів маріупольчанка провела в полоні. Ганні загрожувало 15 років позбавлення волі. Її та інших волонтерів прирівняли до терористів, вони нібито заважали «запланованому перебігу «спецоперації» (насправді — рятували мирних жителів від вбивства Росією). Зараз Ганна Ворошева на волі, вона прямує до Нідерландів, куди евакуювалися її мати і донька.
Про своє перебування в колонії та знайомство з Юлією Паєвською (парамедиком Тайрою) в донецькому ізоляторі тимчасового утримання Анна Ворошева розповіла Свої.
Маю повернутися в Маріуполь, там люди чекають
У Маріуполі у мене був власний бізнес у сфері святкових послуг, який започаткувала ще у 1998 році. У перший день повномасштабного вторгнення відпустила співробітників додому, зачинила склад і приєдналася до волонтерського хабу «Халабуда», а до медичного складу. Саме там я вперше побачила Тайру.
15 березня зустріла знайому жінку, у якої була пошкоджена автівка не на ходу, без жодного скла. Вона не могла її завести. Я та інші волонтери відбуксували її машину в гараж на околиці Маріуполя.
Ганна до війни
З початком війни Ганна приєдналася до волонтерського хабу "Халабуда"
З'їздили на велосипедах на авторинок, він вже був зруйнований, під обстрілами знайшли лобове скло. Прикріпили його монтажною піною. Ремонт робили при свічках в тому гаражі. На світанку повернулася в «Халабуду», відпрацювала свій останній день та здала свої повноваження. А потім дізналася, що є автівка, джип з механікою, і потрібна жінка-водій.
18 березня місцевий волонтер Олексій Марченко сів за кермо машини, лобове скло якої було закріплене монтажною піною, а я повела джип. Зі мною було ще семеро жінок. Олексій через поля, об’їжджаючи блокпости, вивіз на трасу і через шість годин ми вже прибули до Запоріжжя.
Польова кухня у "Халабуді"
Але довго залишатися тут я не збиралася. Треба було їхати в Маріуполь, щоб евакуювати людей, серед яких жінки з дітьми. Також в Маріуполі залишилася моя мати.
Я взяла всі свої гроші, в тому числі і кредитні, це 130 тисяч гривень, але їх все одно не вистачало, щоб купити мікроавтобус. І тоді я звернулася до журналістів BBC, вони зробили допис в Твіттері про те, що я збираю гроші на придбання транспорту. За лічені дні вдалося зібрати необхідну суму. Допомогли небайдужі люди, серед них – українці, які вже тривалий час мешкають в Нідерландах, Америці, Канаді, Австралії.
План був такий: завантажити автівки гуманітарною допомогою, розвезти її в Маріуполі, а звідти евакуювати людей, і мою матір серед них. Пам’ятаю, коли я була у Запоріжжі, зателефонувала з Нідерландів подруга Альона, казала, що купить квиток на літак до Ейндховена. Але я відчувала, що маю допомогти людям, які чекають на мою допомогу. Якщо не повернуся в Маріуполь, то ніколи собі цього не пробачу!
Без зайвих слів затримали, а машину забрали
24 березня я дізналася, що матері вдалося виїхати з Маріуполя. Але відчувала, що маю допомогти людям, які чекають на мою допомогу. Якщо не повернуся в Маріуполь, то ніколи собі цього не пробачу!
Увечері наступного дня колона з трьох машин — джип і мікроавтобуси — з гуманітаркою виїхала у бік Маріуполя. Наступного дня на блокпосту і Нікольському нас ретельно оглядали і допитували. Але згодом пропустили далі. У церкві, що у передмісті Маріуполя, залишили продукти, там вже було понад півсотні людей. А самі попрямували далі, щоб розвезти продукти і ліки в бомбосховища, а звідти забрати і вивезти людей.
Також нам треба було дістатися у один з районів Маріуполя, куди можна було заїхати тільки через Мелекіне. І цьому курортному селищі нас і затримали. Джип був завантажений, продуктами, ліками і паливом. Нам треба було на інший кінець Маріуполя, тому ми попрямували через Мелекіне. І раптом нас затримують на блокпосту біля Мангуша. Джип без документів, у ньому продукти і бензин. Без зайвих розмов люди з автоматами почали розвантажувати джип і, щоб виправдати своє мародерство та «отжатіє» джипа, мене і водія відправили на фільтрацію у відділення поліції в Мангуші.
Це я зараз розумію, що тоді затримували всіх людей, які добровільно, попри небезпеку, хотіли вивезти із зони бойових дій мирне населення, особливо літніх людей, дітей, вагітних жінок. На блокпосту я заявила, що збираюся вивозити людей до Запоріжжя на підконтрольну Україні територію. Гадаю, це і стало основною причиною для затримання і арешту. Озброєні військові казали, що ми евакуюємо за гроші. Нам ніхто не вірив, що насправді ми допомагаємо людям безкоштовно, від щирого серця
29 березня нас перевезли в окупований Докучаєвськ, у місцевий райвідділ. Пізніше я дізнаюся, що мого водія звільнили, а для мене все тільки починалося. Після Докучаєвська привезли в Донецьк. 30 березня спочатку у "відділ боротьби з організованою злочинністю". Там я зрозуміла, що мені загрожує тривалий термін в неволі. Саме тоді я злякалася по-справжньому. Але все ж мені вдалося додзвонитися доньці і розповісти, що зі мною трапилося.
Наступного дня мене з іншими затриманими вивели з будівлі і посадили у мікроавтобус без сидінь. Ми просто сиділи на підлозі автомобіля. Привезли до якоїсь сірої будівлі з величезними металевими воротами і окремим входом. Увійшовши в ці двері, ми опинилися серед величезного двору, де праворуч і ліворуч за металевими сітками бігали розлючені пси. У тій будівлі нас, жінок, доглядали, перевіряли, роздягали. Багато речей після цих оглядів нам так і не повернули.
У камері ізолятора була разом з Тайрою. Нас п’ятеро, а ліжок — три
То була територія ізолятора тимчасового утримання. Після огляду конвоїр відвід мене у камеру площею 18 м². Там вже було троє жінок. Я розуміла, що у них можуть бути побоювання щодо того, хто я насправді. І тут я побачила знайоме обличчя. Це була жінка, яка приїжджала багато разів за медикаментами на волонтерський склад, де я працювала до 16 березня.
Тільки вона була виснажена, але очі та посмішка залишалися, як і раніше. То була Тайра.
Вже в камері познайомилися особисто. Юлія Паєвська з першої секунди справляє враження сильної, стійкої особистості. Від Тайри дізналася, як її взяли в полон, як вона пройшла свій страшний шлях до цієї камери. Розповіла свою історію, про дітей, яких вона вивезла зі шпиталю, про смерті бойових побратимів. А ще про побиття, про незаконні вимоги, які їй пред'являли.
Вона також розповіла про всі нюанси перебування в ізоляторі: коли і чим годують, які особисті речі мені потрібні тощо. Найгірше було те, що у нас не було можливості бувати на свіжому повітрі та відкритому просторі, а також відсутність душу. З цих подробиць, які доповнювалися моїми особистими спостереженнями, вибудовувалася картинка «безвиході».
У полоні вели календар - писали числа і дні тижня на пачці з-під чаю
Також зі мною в камері була суддя Юлія Матвєєва, яку затримали разом із дітьми та чоловіком. З ним пізніше я опинилася в Оленівській колонії. І третьою жінкою була мама бійця батальйону «Азов», яка знаходилася там вже 30 днів і чекала на звільнення наступного дня. Пізніше я дізналася, що її звільнили лише на 52-й день.
У камері по периметру були розташовані полиці-ліжка з матрацами, тут же умивальник і туалет. Але найбільше пригнічувала відсутність візуального контакту із зовнішнім простором: маленьке віконце розміром 80×60 сантиметрів було заклеєне. Перші кілька годин мозок відмовлявся приймати завдання: витримати цю ізоляцію у повній бездіяльності 30 днів. Втішало лише те, що тут було тепло, якого моє тіло не відчувало з 24 лютого...
На той момент мені вдалося пронести в камеру пачку сигарет — це стало для дівчат справжнім подарунком. Розділила з дівчатами всі ті дорогоцінні в тому просторі, але такі звичайні речі, мило і шампунь. До кінця дня завели ще одну дівчину, бухгалтерку з Нацгвардії. І нас стало п’ятеро, спальних місць було лиш три.
У колонію — в маленькій клітці автозака
За добу мене викликали з речами на вихід. Тайра швидко пояснювала мені, куди мене можуть перевести. У списку перерахованих місць прозвучала Оленівська колонія. Саме туди я потрапила 2 квітня. Тут я і проісную 100 днів.
Не всі речі, які вилучили під час прибуття в ізолятор, повернули. Нас так само супроводжували грубими і образливими вигуками, військові знову зв’язали руки скотчем, знову цей жахливий коридор, оточений псами, нескінченний дзвін сигналізації. І величезний автозак, всередині якого простір поділено на клітини-мінікамери. В них вміщуються від однієї до трьох людей. Я їхала в одиночній клітці. Простір розміром 80×45 сантиметрів, такий собі карцер.
Поки ми їхали, конвоїр оголосив, що ми етапуємося в Оленівську колонію, де пробудемо від 30 до 90 діб. Це залежить від тих органів, які виписали протоколи затримання. Також повідомив, що військовим і військовозобов’язаним, які мають прописку будь-якої області України, крім Донецької, можна сподіватися на звільнення тільки після того, як ця область стане частиною РФ.
Для робітників колонії ми були шматком лайна
Доїхали. Нас по одному викликають. Всього було шестеро жінок і близько 20 чоловіків. Пролунало моє прізвище. Сонячне світло, повітря, степовий вітер і якісь убогі двоповерхові будівлі, на кожній прапори «ДНР», Люди одягнені в різні форми, зброя у кожного, собаки та ворота...
В’язниця — це бараки, в них зараз мешкають полонені військові. Посеред бараків є окрема в’язниця — дисциплінарний ізолятор, де сидять порушники тюремного режиму. Це окремий корпус, який за змістом як строга камера — дерев’яні нари і кам’яна підлога, з клітинами, з дверима, з громадським туалетом усередині, без води. У мирний час, наприклад, якщо ти сидиш в колонії і з кимось побився, людей в якості покарання кидали туди на 15-20 днів.
І я потрапила саме до такої камери. Навколо весь простір кричав про занедбаність, про непридатність до експлуатації: бруд, сморід каналізації, пронизливий холод, крики чоловіків, що б’ються. Це місце самі ж працівники називали «ямою». Начальство колонії вважало, що жінка, яка добровільно, попри загрозу життю, рятувала людей, вивозячи їх за межі бойових дій, повинна перебувати саме в цих умовах.
У бараках жили жінки-поліцейські, а я не потрапляла до їхньої категорії. У мене взагалі категорія була «мирний житель, затриманий незрозуміло чому». Ніхто зі співробітників колонії мені нічого не казав — чому я тут, скільки я тут ще пробуду. Вони лише сміялися, називали це фільтрацією. Ніхто ні зі мною, ні з іншими заарештованими волонтерами не розмовляв. Для них я була шматком лайна. Говорили, що це фільтрація і за 10-15 днів відпустять. Мовляв, не хвилюйся, ти ж не військова.
Сидіти нам тут до кінця війни...
Минає 10 днів. Прошу, щоб мені дали можливість поговорити з начальником колонії, хочу знати, коли мене випустять. А наглядачі кажуть: «Сиди і не рипайся, ось закінчиться адмінпротокол...»
30 квітня були оформлені документи, і з цієї дати йде відлік мого перебування у в’язниці. 30 травня я маю вийти на волю, але за два дні до цієї дати мене викликають і кажуть, що ще на 30 днів я залишаюся в колонії. І просять підписати єдиний папірець, у якому написано «Претензій до колонії не маю».
Звісно ж, у мене є претензії. Влаштовую скандал, розумію, що моя хороша поведінка чи мовчання вже не пом’якшить термін. У цьому папері не написано, що я затримана у Мангуші, а затримана у Волновасі 28 квітня. Виходить, мені на підпис підсунули заново оформлений документ. І виходить, що я тільки зараз заходжу на нові 30 діб. Я нічого не підписала. Мене повертають у камеру. При цьому не було жодного допиту, жоден слідчий зі мною не розмовляв.
7 червня мене знову викликали і знову дають папірець на підпис. Знову там написано, що мені продовжений термін перебування в колонії. Папірець датований 30 травня і там написано, що я затримана у Волновасі терміном на 10 днів. Я починаю розповідати, коли і де я була затримана. Черговий каже, що такого бути не може, дуже дивується. Я підписую цей папір. Згідно з цим документом, випустити мене повинні 9 червня.
9 червня викликають до штабу, ставлять разом з дівчатами з «Азову» і роблять чергову дактилоскопію. Я питаю, хто ви? Кажуть, що співробітники «Міністерства юстиції «ДНР». Я розповідаю, що це вже десята процедура, що я тут перебуваю з кінця березня і мене цікавить, коли вийду на волю. Пообіцяли дізнатися. А на той момент по в’язниці уже ходять чутки, що затримані волонтери вже отримали статус військовополонених.
Того ж дня шикуємося на дворі, а повз йде заступник начальника в’язниці. Питаю у нього, чому сьогодні мене не звільняють, згідно з останнім протоколом про адмінзатримання від 30 травня? На що отримую відповідь: «Ворошева, забудь, вже всіх адмінзатриманих переведено в статус військовополонених і сидіти вам тут до кінця війни!». Сказав, що Пушилін видав якийсь указ, і згідно з ним всі затримані волонтери потрапляють під статус військовополонених.
З речами на вихід: через Донецьк в Нідерланди
І тиша. Ніхто нікуди нас більше не викликав. Нібито нас, волонтерів, в цій колонії і немає. А потім просочилася інформація, що про нас пишуть у соцмережах. Рідні підняли інформаційну хвилю, галас. Нас не забули, нас розшукують. 4 липня мене викликав зам керівника колонії, сказав: «З речами на вихід».
Я мала заїхати у Донецьк у «Відділ боротьби з організованою злочинністю», щоб пройти фільтрацію і отримати свої документи. Далі через Запоріжжя, Київ, Варшаву прямую в Нідерланди.
У Нідерландах для Ганни і її рідних почнеться нове життя
Поки я перебувала в полоні, подруга Альона потурбувалася про моїх рідних — знайшла їм житло, допомогла з оформленням документів. А держава підтримала біженок з Маріуполя і надала грошову допомогу. За це моїй подрузі, владі та небайдужим жителям Нідерландів величезна подяка. Я дуже сподіваюся, що знайду у цій країні прихисток і для себе.
Свої в Telegram 
