Моя дружина загинула в Старому Криму на очах у нашого сина. Вона закрила нас собою під час обстрілу
У 33-річного Артема Притули з Маріуполя була чудова сім'я та нормальне життя до початку повномасштабної війни. 9 березня в блокадному місті сталася жахлива трагедія — снаряд вбив його кохану дружину Ольгу. Вже минуло пів року, та Артем і досі не вірить у те, що сталося з нею та рідним Маріуполем. Зараз чоловік з 7-річним сином Сергієм живе у Ірландії. Артем розповів Свої про життя в Маріуполі після 24 лютого. Публікуємо спогади в форматі монологу.
У наш будинок влучив снаряд — і ми перебралися в батьківську хату
Майже відразу ми в Маріуполі залишилися абсолютно без усіх комунікацій. Пропав Інтернет, мобільний зв'язок, електрика, вода, газ. Не було нічого. Все почалося раптово, тому ніхто не встиг підготуватися, навіть закупити їжу, воду, свічки. Я з сім'єю, як і всі інші жителі мого селища Старий Крим (окуповане російськими військами — Свої) ховалися в сирих підвалах без світла чи в бомбосховищах. Виходили на вулицю тільки іноді, щоб на багатті приготувати залишки їжі.
Артилерійські обстріли й вуличні бої не припинялися цілодобово. Земля тремтіла від вибухів. Було чути, як прилітають снаряди в будинки. Навколо вогонь, паніка, дитячий плач, виття собак. Це було неймовірно страшно.
5 березня снаряд прилетів в наш будинок і часткового його зруйнував. Ми на той час знаходилися в підвалі. Насилу вибралися з-під завалів, у дружини з сином трапилася істерика. Поспіхом зібрали документи та деякі речі і побігли на сусідню вулицю до моїх батьків. Бачили весь жах — зруйновані будинки, під ногами вирви від снарядів, обірвані дроти електропередач, уламки і… мертві люди. Ми нормально дібралися до моїх батьків і вже разом ховалися в підвалі їхнього будинку.
Пішли за борошном — і почався обстріл
А 9 березня у нашій родині сталося горе. Це був тихий день. На вулиці — сонячно і тепло. Ми вибралися з підвалу, щоб погрітися. Сусід сказав, що в школі волонтери видають борошно по два кілограми на сім’ю. Їсти було нічого, а з борошна на вогнищі можна посмажити хлібні коржики. Тож ми вирішили пройтися, заразом подихати свіжим повітрям. Я з сином і дружиною пішли до школи, а мій батько — за водою до криниці.
Він кричав, що нічого не чує, з вух текла кров, обличчя і голова були в крові. Схопив його на руки, а в цей момент поряд знову почали падати снаряди. Я кинувся до дружини. Вона лежала без свідомості, а з її голови, точніше того, що від неї залишилося, фонтаном струменіла кров. Снаряди продовжували падати поруч із нами. Я зрозумів, що дружину вже не врятувати, тож мав врятувати хоча б дитину. Мені довелося залишити її там і бігти з Сергієм на руках, прикриваючи його собою. Ви не уявляєте, чого мені коштувало це рішення — залишити дружину біля школи.
Удвох сховалися в шкільному бомбосховищі. Всі і досі дивуються, як ми із сином взагалі залишилися живі. Мені здається, що наша улюблена матуся, наш янгол, в останній момент встигла зреагувати і закрила нас собою, взяла на себе весь удар. Її розірвало на наших очах. А мене і сина тільки поранило уламками. У нього була контузія і легке поранення голови. Він два дні затинався і практично нічого не чув. У мене — поранені уламками ноги та одна рука. Я зрозумів, що мої ноги розірвані, коли прибіг у сховище з дитиною на руках. Там вже ховалися мирні жителі і російські солдати. Вони надали нам першу допомогу.
Ользі Притулі назавжди 31...
Хвилин через 40 обстріл припинився. Тіло Ольги знесли до підвалу. Ми навіть не могли з нею попрощатися — російські військові підхопили нас на руки і швидко віднесли до бойової машини та відвезли до польового шпиталю. Там мені дістали найбільші уламки з ноги і надали першу допомогу сину. Ми були у напівсвідомості від горя, шоку, болю. Не розуміли, що з нами відбувається.
В лікарню Донецька привозили дітей з Маріуполя без ніг, рук, очей
Того ж дня нас вивезли у Докучаєвськ. Сергійкові лікарі зробили рентген, на щастя, уламки не залишилися в голові, а вийшли навиліт. Мені прооперували обидві ноги і руку. Витягли великі уламки, зашили розірвані пальці, наклали гіпс. Через два дні перевезли в Донецьк, поклали у дитяче відділення травматології. Сюди і вдень, і вночі привозили з Маріуполя поранених дітей з батьками. Без ніг, без рук, без очей. Навколо плач, стогін, кров, горе та жах.
Два тижні я їздив на інвалідному візку. На третій, коли ми стали одужувати, а в шпиталь стало надходити багато важкопоранених, нас попросили на вихід. Знову я залишився в розпачі з дитиною на руках. Посеред чужого міста, без грошей. Як повернутись додому, не знав. Добре, що один лікар поселив нас у своїй квартирі, бо знав нашу ситуацію. Дав нам одяг і їжу, у нього вдома ми самостійно робили перев'язки. Потім я знайшов волонтерів, які погодились нас відвезти додому — в Маріуполь. Я боявся, що мої батьки збожеволіли від горя і невідомості, бо вони не знали де ми і як, а зв'язатися з ними було неможливо.
9 квітня нас привезли додому. Син знову ховався в підвалі з моїми батьками, оскільки бойові дії на той момент у місті були у розпалі. А я знайшов могилу дружини — мій батько зміг її забрати від школи у пластиковому пакеті та поховати. Попрощався з коханою перед довгою дорогою. Зібрав документи свої та сина, взяв гроші на дорогу і завдяки волонтерам ми з Сергієм вибралися з цього пекла в Європу. Це був складний, довгий і небезпечний шлях.
В Ірландії син спілкується з психологом — йому сниться війна
З 16 квітня ми живемо в місті Грейстонс, це в 27 км на південь від Дубліну, столиці Ірландії. Нас прихистила місцева родина. Вони дуже добрі люди і надали нам частину будинку з усім необхідним. Величезна вдячність ірландцям за теплий прийом, розуміння, доброту, підтримку й допомогу.
Артем із сином в Ірландії
Син ходить до школи, на літніх канікулах — у табір. Я працюю на складі, а ще намагаюся працювати онлайн, щоб більше заробити. Частину грошей відправляю батькам та іншим рідним, які залишилися в окупованому Маріуполі без роботи і засобів для існування. У вільний час навчаю сина англійської.
Зараз мій син у безпеці, і це — головне для мене. Сергій і досі боїться літаків, усіх різких гучних звуків, навіть якщо хтось просто стукне дверима, у нього одразу починаються панічні атаки. Вночі він часто прокидається у сльозах — йому сниться війна. Ми спілкуємося з психологами. Я сподіваюся, що колись Сергійкові стане краще і він зможе забути все, що нам довелося пережити.
Свої в Telegram 
