Ми втекли вночі з табору біженців у Калузі. Як родина з окупованого Маріуполя повернулась в Україну
Щоб не загинути у Маріуполі, 36-річна Вікторія Бєла разом із пораненим сином та донькою погодилася на евакуацію до росії. У її телефоні окупанти знайшли фото бійців «Азову», але жінка все ж пройшла фільтрацію. Сім’ю відправили у табір для біженців під Калугою, звідки вони змогли втекти вночі. Через Білорусь та Польщу повернулися в Україну.
Російський снаряд прилетів у двір будинку і поранив сина
Вікторія пригадує: коли на світанку 24 лютого почули перші вибухи, разом із чоловіком та двома дітьми похапцем зібрали речі й поїхали до родичів. Залишатися у квартирі на дев'ятому поверсі вважали надто небезпечним. Лише згодом зрозуміли, що, перебравшись ближче до «Азовсталі», відрізали собі можливість виїхати з Маріуполя.
7 березня у двір будинку, куди переїхала родина, прилетів російський снаряд. 13-річний син Вікторії Даниїл отримав поранення. На той час викликати швидку було уже неможливо, своєї машини сім‘я не мала, а знайти людей, які б погодилися ризикувати собою, щоб допомогти пораненим виявилося зовсім непросто.
«Ми якраз вийшли на двір готувати їжу на вогні і недалеко від нас прилетів снаряд. Моєму синові осколок потрапив у пах і в ногу, ще одного хлопчика поранило у шию, а його вітчиму уламки посікли усе тіло, — розказує жінка. — Я довго бігала між будинками, благала, щоби нас хтось відвіз до лікарні. Якась сім’я все-таки нам допомогла».
Даниїл
Вікторія з сином потрапили до 4-ї міської лікарні Маріуполя. Даниїла одразу ж прооперували, але умови, в яких перебували хворі, були жахливі.
«На той час в лікарні вже майже не було вікон. Було дуже холодно. На вулиці – 10, а в приміщенні приблизно + 5. Нічим було зігрівати пацієнтів. Бракувало теплого одягу і ковдр. Дуже часто були прильоти недалеко від нас. Діти дуже лякалися. Мій 13-річний син взагалі не з лякливих, але йому було дуже страшно», — розповідає Вікторія.
Якщо на початку, — каже Вікторія, — у лікарні ще були медикаменти, то потім їх уже не стало й самі лікарі почали виїжджати. Після операції Даниїлові стало краще, але нога ще дуже боліла і важко було ходити. Втім, жінка вирішила — залишатися у лікарні вже немає сенсу.
Окрім хворих, у лікарню сходилися й маріупольці, яким ніде було ховатися від вибухів. Так випадково Вікторія познайомилася із сім’єю, з якою 25 березня вирішили разом пішки виходити з окупованого Маріуполя.
«Ми просто пішли у бік України. Нам треба було йти повз «Азовсталь». Це було дуже страшно, особливо з пораненою дитиною. У сина були ще дуже опухлі ноги, він ледве йшов, але зібрався з останніх сил і не скаржився. Ми дійшли до головної прохідної заводу і в цей час росіяни почали бомбити з авіації зовсім недалеко від нас. Ми почали бігти, нічого не бачачи перед собою. Потім дуже близько біля нас почали падати «Гради» і нам нічого не залишалося, як повернутися у лікарню. Родина, з якою ми йшли, змогла вибратися, а нам не вдалося», — говорить жінка.
Після невдалої спроби вийти з окупації, жінка з дітьми наважилася на евакуацію в росію
Єдиним шляхом вибратися з окупованого Маріуполя, — каже Вікторія, — була росія, тому наважилася з дітьми на евакуацію. Так країна-агресорка фактично організувала примусову депортацію тисяч українців, бо вибір мали невеликий — виїхати до окупантів, загинути від їхніх бомб чи померти від голоду. Родину привезли у село Безіменне, на півдні Донеччини, а звідти до Ростова-на-Дону.
«Була фільтрація, дуже довга. Кожного питали про татуювання та як ставишся до полку «Азов». У мене в телефоні знайшли фото «азовців». Але я не розгубилася, сказала, що це була хода в Маріуполі і я зробила фото. Спочатку не хотіли пропускати. Казали вертатися у Маріуполь, бо це уже “русский город”, але я наполягала, що у мене поранена дитина і йому потрібна медична допомога, тому нас пропустили, — розказує маріупольчанка. — З людьми говорили дуже зневажливо, жорстоко. Найгірше було, коли у когось знаходили патріотичні татуювання, але я такого не бачила”.
Поки у Ростові реєстрували біженців і розподіляли у табори, нічого не питаючи, Вікторія з дітьми пішли шукати автобус до Москви.
«У Ростові ми не стали чекати поки нас розподілять в якусь глухомань. Сіли на автобус до Москви. Пощастило, що я взяла з дому коштовності, ми їх змогли продати у Безіменному. Ходили по вулиці і пропонували людям. Звичайно, що за безцінь, але на дорогу до Москви вистачило».
Багато людей з табору опинилися у росії не зі своєї волі. Не було іншого виходу
Із Москви Вікторія з дітьми потрапила у табір для біженців у Калузькій області, а Даниїла поклали у лікарню у Калузі, де він лікувався ще місяць.
Вікторія каже, цей табір облаштували посеред лісу у закинутій будівлі — там колись був дитячий табір. Жили там приблизно 350 українців із Маріуполя, Сєвєродонецька, Горлівки та Харківщини.
«Багато там були не зі своєї волі. Виїжджали, бо не було шансу потрапити в Україну. Тільки у росію та «днр» відкривали шлях. Умови звичайного радянського табору, все старе. Було опалення, гаряча вода, годували, але все навкруги не було пристосоване для довготривалого перебування, — розказує Вікторія. — Нам пропонували роботу, отримати кращий прихисток, але я не хотіла і нічого не робила. Розуміла, що залишатися в Росії не хочу взагалі. Не могла бути в країні, яка зруйнувала все моє життя, зруйнувала мій Маріуполь. Але і грошей повернутися в Україну ми не мали».
Понад місяць Вікторія з дітьми пробула у російському таборі. Допомогу отримала звідти, звідки не чекала взагалі. Повернутися в Україну допоміг чоловік, з яким познайомилися у лікарні Маріуполя і разом з його родиною наважилися виходити в Україну.
«Мені зателефонував Андрій Петрович Майборода і запитав: як ми? Я розказала усе і що дуже хочу повернутися в Україну. Він сам знайшов людей і заплатив їм. Приблизно 20 тисяч гривень це коштувало. Ми тихенько вночі вийшли з табору, щоб ніхто не бачив. Охоронець, на щастя, спав. На нас чекала машина, яка відвезла до кордону з Білоруссю, а там була інша, яка через Польщу довезла до кордону з Україною», — розповідає Вікторія.
Із сином Даниїлом і донькою Домінікою жінка зупинилася у Львові. Випадковий знайомий із лікарні не тільки врятував їх, але і запропонував Вікторії роботу у своїй компанії, яку перевіз із Маріуполя. Жінка каже, довелося освоювати зовсім нову професію, але робота їй подобається. Також компанія оплачує сім’ї житло. Наразі родина планує залишатися у Львові. А от у Маріуполь вже навряд повернуться — надто важкі спогади про пережите.
Свої в Telegram 
