Де мій тато? Трирічний син захисника Маріуполя щодня ходить на пікет, щоб батька повернули з полону
Анастасія Іщенко, Аліна Нестеренко та Ольга Шуть — дружини воїнів, які боронили своє рідне місто Маріуполь. Хлопці більше чотирьох місяців знаходяться у полоні росії на непідконтрольній Україні Донеччині. Рідні стурбовані їхньою долею, бо з моменту виходу з «Азовсталі» про них майже нічого невідомо. Ольга, Аліна та Анастасія з 22 серпня виходять на пікет в центрі Києва — це їхній спосіб привернути увагу до полонених бійців. В один з днів до них приєдналася журналістка Свої Анна Курцановська.
На момент вторгнення Олександр був не в Маріуполі, але поїхав на захист рідного міста. Бо інакше не міг
Ольга Шуть і Аліна Нестеренко приходять майже одночасно. Вони з Маріуполя. Жінки познайомилися ще задовго до повномасштабного вторгнення. Раніше вони товаришували родинами, а зараз їх об’єднала спільна справа — боротьба за визволення коханих з полону.
Аліна тут заради свого чоловіка. Олександр — боєць полку «Азов». Вони познайомилися в Маріуполі, рідному місті хлопця.
— А ви звідки? — цікавлюся.
— З Широкиного, це селище міського типу на березі Азовського моря, неподалік від Маріуполя.
— То ви вже двічі все втрачаєте…
— Мій будинок повністю знищив ворог, тому з родиною довелося переїхати в Маріуполь. Тут в 2017 році і зустріла кохання свого життя. Олександра полюбила з першого погляду, коли увечері він із своїм песиком проходив повз мене і наші очі на мить зустрілися. Трохи пізніше Саша знайшов мене у соцмережі, написав і ми почали спілкуватися.
Тоді Аліна дізналася, що хлопець проходить військово-лікарську комісію для військової служби. Дівчина було приголомшена цією новиною, бо вона бачила війну на власні очі і розуміла, що ця професія вкрай небезпечна. Але відмовляти коханого не стала і прийняла його вибір.
Повномасштабне вторгнення Аліна зустріла у Маріуполі, а її чоловік на той момент півтора місяці був на сержантський курсах у Золочеві, це у Харківській області. За день до того, як Маріуполь взяли у кільце, Олександр зі своїми побратимами прибув у місто.
«Коли коханий про це повідомив, у мене був шок. Я майже впала від цієї новини».
Аліна подумки повертається в той день. Зізнається, що тоді одразу зрозуміла, що нічого доброго чекати не слід.
У перших числах березня подружжя втратило повністю зв’язок, Аліна взагалі нічого не знала, що з чоловіком. Але каже, що довіряла своїм внутрішнім відчуттям і вірила в краще.
«Наприкінці березня я була змушена тікати з бомбосховища, тому що в будинок було пряме влучання, ми почали задихатися від диму. Коли вибігла зі сховища, мене на якийсь час паралізувало: все було в руїнах, тілах вбитих, в той час йшов вуличний бій, ці жахливі канонади артилерії, авіації та всієї можливої зброї. Прийшовши до тями, побігла. Зізнаюся, було бажання оступитися і впасти. Але мене тримали думки про найріднішу людину і вони не дали мені зробити цей крок. Тимчасовий прихисток знайшла в TerraSport, одному з найбільших в Маріуполі сховищ. Там був зв’язок. Увімкнувши телефон, отримала від подруги повідомлення: «Твій Саша живий, але поранений». Якого ступеню було поранення, у якому він стані, де він знаходиться — на ці питання відповідей не було. А то було неважливе — головне, що Сашко живий. Це повідомлення дало мені ковток свіжого повітря».
Покидала Маріуполь Аліна з важким серцем, бо тут залишався її чоловік. 30 березня жінці вдалося дістатися до Запоріжжя на волонтерському мікроавтобусі, який був з вибитим склом та увесь посічений уламками.
Перебуваючи на «Азовсталі», Сашко писав Аліні.
«Це були рідкісні та короткі повідомлення про особисте. Чоловік не розповідав, що у них там відбувається. Навіть про поранення не хотів казати. Здебільшого заспокоював, казав, щоб не хвилювалась, бо все буде добре. Знаєте, все наше спільне життя коханий огороджував мене від поганих новин думок та всього іншого, що могло би мене розхвилювати. І це робив навіть, коли був у пеклі на «Азовсталі».
За день до евакуації, 16 травня, Аліна отримала повідомлення: «Сильно тебе кохаю. Я обов’язково повернуся». Вже пройшло 4 місяці, як Олександр Нестеренко у полоні. Чотири місяці, як від нього немає жодної звістки.
«З російських пабліків дізналася, що чоловік дійсно вийшов з «Азовсталі» та перебуває в Оленівці, я бачила його на фотографіях. Зараз сенс мого життя — боротьба за визволення коханого».
Писав з «Азовсталі», що мріє про діточок і про нашу зустріч. Я не чула голос чоловіка з 17 квітня
У свою першу річницю шлюбу Ольга та Дмитро Шуть були один від одного далеко: жінка в Києві на пікеті, чоловік — в Оленівській колонії. Ольга каже, що Дмитро ще у 2013 році думав пов‘язати своє життя з військовою справою, але тоді не вийшло.
«Ми ще тоді навіть і знайомі не були. Завдяки спільним знайомим наша зустріч сталася 6 років тому в Маріуполі, у нашому рідному місті».
Згодом мрія Дмитра стала реальністю: він закінчив військову кафедру, після їздив на різні збори та отримав звання молодшого лейтенанта.
«Коли сказав, що буде підписувати контракт, я його не відмовляла. Тільки сказала, щоб добре подумав, все добре зважив. Наостанок сказала, що прийму будь-яке його рішення, бо вважаю, що я, як дружина, повинна підтримувати свого чоловіка. В січні цього року Діма підписав контракт і вступив до складових Сил територіальної оборони Збройних сил України».
24 лютого, в день, коли росія вторглася на територію нашої країни, Дмитро пішов на службу. На захист свого міста, своєї держави та своїх рідних.
«Крайній раз коханого бачила 10 березня. Наша зустріч була всього лише кілька хвилин, але сповнена теплих та міцних обіймів», — згадує Ольга, а на очах поблискують сльози.
Від російських снарядів Ольга з подругою ховалася в бомбосховищі, але у двадцятих числах березня їм довелося звідти тікати. Бо зовсім поруч точилися вуличні бої. Наступного ранку те сховище згоріло.
Цікавлюся, як вдалося вирватися з міста, бо неодноразово спілкувалася з маріупольцями і у кожного своя історія порятунку. За словами жінки, на той час супротивник вже займав більшу частину Маріуполя, тому їй з подругою довелося виходити через ті місця, де панували вороги.
«Звісно, було лячно. Дуже! А коли дісталися тієї частини міста, де боїв вже не було, зустріли волонтера. Тільки уявіть — він евакуював людей до Запоріжжя. І нам неймовірно пощастило, бо на той момент людей вивозили тільки на окуповану територію».
Трохи більше місяця жінка не мала зв’язку з коханим. А Дмитро в цей час перебував на «Азовсталі», мужньо відбиваючись від ворога. Згодом через знайомих Ользі вдалося дізнатися, що з чоловіком все добре. Він цілий та здоровий — це головне.
«Всі наступні повідомлення від Діми були бадьорими та завжди теплими. Писав, що з нетерпінням чекає на нашу зустріч, щоб обійняти та поцілувати. Писав про мрії, про те що хоче діточок та як мене любить. Постійно казав, що я найкраща жінка у світі», — каже вона і відвертається, щоб долонями витерти мокрі очі.
17 квітня Дмитро надіслав сповнене тепла та любові повідомлення. А далі — тиша. Через місяць він вийшов з «Азовсталі» і потрапив в Оленівську колонію. Боєць Шуть підтверджений всіма сторонами як полонений.
Вся країна, затамувавши подих, слідкувала за новинами щодо обміну 21 вересня. Особисто я пів ночі не спала. Навіть не уявляю, в якому ви були стані, коли не знайшли в списках свого чоловіка…
«В той вечір почали писати знайомі — чи повернувся чоловік, чи можна вже вітати? Але такі повідомлення ще більше засмучували. У мене сталася істерика. І ще мене дуже розгнівало те, що у всіх новинах почали казати, що «герої вдома, всіх героїв обміняли».
Ольга каже, що їй дуже важко тримати себе в руках і одночасно мати холодну голову. Дружина бійця закликає людей не забувати, завдяки кому вони досі живи і завдяки кому над їхніми головами майорить український прапор.
«Боротьба за визволення триває, в полоні ще багато наших героїв і вони всі хочуть додому. Особисто я буду боротися за свого чоловіка, доки він не буде зі мною поруч».
Зятя нещодавно обміняли. А я продовжую боротьбу за двох рідних мені людей — чоловіка і батька
Останньою підходить Анастасія Іщенко. За руку тримає сина Артема. У травні йому виповнилося три роки. Вони з Маріуполя, жили там останні п’ять років. У полоні знаходяться дві близькі для Насті людини: 23-річний чоловік Дмитро Іщенко і 51-річний тато Микола Іванцов.
«Діма служив за контрактом. 23 лютого він приїхав додому і сказав, щоб негайно збирали речі і виїжджали з Маріуполя. Що ми і зробили. Оселилися в Кіровоградській області, в будинку, який стояв порожнім п'ять років».
Коли йшла боротьба за Маріуполь, Дмитро інколи телефонував дружині, а коли місто взяли в кільце, зв’язку вже не було. Згодом через побратимів Настя дізналася, що Дмитра було поранено в ногу. Це сталося 11 квітня. Хлопець потрапив до шпиталю на «Азовсталі» і звідти вийшов на зв’язок. Заспокоїв дружину, сказав, що все добре. Лише один день боєць пробув у шпиталі, там воїну кололи знеболювальне та кілька разів зробили перев’язку. Дмитро вирішив, що його поранення не таке серйозне і він не має права займати місце, бо є інші хлопці, яким набагато гірше.
15 травня подружжя переписувалися в соцмережі, але зв’язок був поганий. Домовилися поспілкуватися наступного дня. Але розмови так і не сталося, бо 16 травня за наказом головнокомандуючого Дмитро з побратимами вийшов з «Азовсталі». І потрапив в Оленівську колонію.
«Їх віддали ворогам і не важко здогадатися, як до них там ставляться. А потім 29 липня стався теракт. В той день я собі пообіцяла, що більше не буду плакати перед сином. Але не стрималася. Коли знову передивлялася світлини чоловіка, у мене потекли сльози, а в цей момент в кімнату зайшов Артем. Він почав питати, чому я плачу. Син неодноразово запитував про сльози на моїх очах, але змахувала їх і переводила розмову на інші теми. А цього разу набралася сил і сказала, я плачу, бо дуже сумую за татом. Артемка сказав, що теж скучив і хоче обійняти батька. Цілу ніч я не спала, слідкувала за новинами. На ранок з‘явилися списки поранених та загиблих. Діму не знайшла, але серед поранених був чоловік моєї рідної сестри».
Після теракту мама Насті запропонувала зробити пікет в підтримку героїв. Наступного дня дружина азовця з трирічним сином вирушила до Києва. Місяць вони тинялися по орендованих квартирах. Зараз завдяки полку «Азов» їм надали тимчасове житло.
Батько Насті Микола Іванцов
«Перші дні нас було семеро жінок і троє дітей. Зараз на пікет виходимо тільки я, Оля та Аліна. І, звичайно, Артемка».
— Осінь не балує гарною погодою, майже кожного дня дощі. Артема теж береш із собою?
— Він не пропустив жодного дня, починаючи з 22 серпня. З самого початку пояснила Артему, що ми робимо це для того, щоб рятувати татка. І тепер він прокидаючись, каже: «Матусю, пішли рятувати татуся!» Снідаємо, одягаємося і їдемо в центр. Артем завжди стоїть поруч з плакатом в руках».
В розмові згадуємо про нещодавнє повернення бійців. Настя каже, тільки-но з’явилися перші новини, місця собі не знаходила. Сподівалася в списках звільнених побачити прізвища рідних. Але дзвінка дочекалася тільки її сестра.
«Цілу ніч я не могла спати, сльози лилися самі по собі. Думаю, що більше не вийду на наш пікет, чесно, руки опустилися. Але мене підтримав брат та подруга, у якої чоловік загинув в боях за Маріуполь».
— І що вона сказала? Які слова змусили тебе продовжувати під дощем тут стояти?
Олексій, звільнений чоловік сестри Анастасії, розповів, що за два дні до теракту в Оленівській колонії Миколу Іванцова та Дмитра Іщенка перевели в промзону. Саме там і стався вибух у ніч на 29 липня.
«Але незадовго до теракту мого батька та його підрозділ вивезли з промки. Тож на момент вибуху його там не було. Але в тому бараку залишився зять, прокинувся від вибуху. Олексій був увесь в крові. Дякувати Богові, він був не з тяжких, але отримав чотири уламкові поранення у різні частини тіла. Олексія забрали у лікарню. До теракту вони втрьох були майже разом і щодня спілкувалися».
Дуже обережно цікавлюся, що Олексій розповідав про полон. За словами Насті, він поки не готовий озвучувати те, що відбувалося у відомій вже на весь світ колонії.
«Але наразі ми вже знаємо, що мій чоловік та мій батько знаходяться в Донецькому СІЗО. Про це повідомила людина, яку також обміняли 21 вересня. Він Діму не бачив, але був разом з моїм батьком і сказав, що тато у дуже важкому стані. У колонії були проблеми з водою і в мого тата сталося зневоднення. Думали, що він помре. Але лікар врятував. Згодом стан татуся трішки покращився».
Настя, з безкінечною любов’ю дивлячись на свого синочка, згадала, як наступного дня після звільнення українських військових у Артема сталася істерика. Він почув, як тітка розповіла своїм дітям добру новину. Хлопчик теж почав разом з ними від радощів плескати долонями, а потім запитав у сестри своєї матусі: «Мого татка теж повернули додому?».
Тьома чекає на тата з полону
— Навіть не уявляю, що в той момент відчув Тьомочка…
— Він сильно розплакався. Мені було складно його заспокоїти. Тепер він ще частіше питає за татуся, каже, що сумує і просить показати його фотографії. Думала, що Артемка маленький і нічого не розуміє, але я помилялася. Синочок — моя найголовніше підтримка, він надає мені сили продовжувати боротися за визволення Діми.
Свої в Telegram 
