Евакуювала ембріони до бомбосховища в Дніпрі. Ельміра Айзятулова про клініки в Ірпіні та Слов'янську

Початок війни і продовження справи всього життя

Так, я двічі переселенка зі сходу. Після 2014 ми виїхали з Донецька з двома сумками. Але головне, що виїхали всією родиною — я, чоловік, донька, зять, син, невістка, онука. Ми почали нове життя в Лимані. Там колись побудували будиночок, коли був час, їздили туди відпочивати. І ось тоді він став для нас новим, улюбленим домом. Я не могла просто сидіти. В Донецьку 16 років керувала клінікою репродуктивної медицини «Сім’я» на Богуславського. Залишивши в рідному Донецьку все. Вирішила, що саме зараз я, попри все, продовжу справу свого життя.

Ми розпочали с УЗД-кабінету та консультаційного прийому, а потім розширились до повноцінної клініки репродуктивної медицини. І все це було в Слов’янську. Сподобалось мені це місто. І екологія тут здавалася найкращою на Донеччині. А для жінок, що планують вагітність, це дуже важливо. У 2022 ми вже були відомі по всій Донеччині. І пацієнтки приїжджали до мене з різних її куточків — від Краматорська до Маріуполя. Були жінки з Луганщини і навіть з Харківщині.

Автор: сайт клініки

Перед повномасштабним вторгненням росії відкрили ще клініку в Ірпені. Начебто страхіття 2014 року, коли ми з новонародженою онукою в Донецьку чули звуки вибухів і бачили ворожих солдат, назавжди залишились у минулому. Але російська армія вирішила дістати мою родину і на Донеччині, і на Київщині.

Почалась війна. Було страшно. Я в Слов’янську, діти в Ірпені. І всі ми працювали стільки, скільки це було можливо. Майже всі лікарі, що працювали зі мною в Слов’янську, — переселенці з Донецька.

Ірпінь бомбардували, а наша клініка продовжувала приймати пацієнтів. Вона стала прихистком для містян

Коли російська навала наступала на Київщину, моя донька та інші лікарі продовжували вести прийом. А в клініці жили люди, деякі з них з тваринами. Клініка працювала і тоді, коли росіяни бомбардували цей район Ірпеня. Взагалі двері клініки були відкриті для всіх. Іноді було враження, що тут мешканці всього міста. Тут були стіни, вода, лікарі. Дійсно, в клініці був певний запас їжі — печиво, кава, чай для клієнтів, йогурти, щось легке для жінок після операцій. Все це діти просто дістали і хто хотів міг їсти, пити. Тут спали на диванах, підлозі, кріслах. Всі були разом: медичний персонал, лікарі, пацієнтки, звичайні мешканці Ірпеня, їх тварини.

Так жили і працювали тут, поки в будівлі не запалала крівля. Вигоріли верхні поверхи. Всі інші, в тому числі перший, розбиті.

Автор: архів Ельміри Айзятулової

Обстріли були прицільні. Тоді мої діти вирішили виїжджати з міста. Це був початок березня. І як виявилося потім, виїхали вчасно. А клініку залишили відкритою. Не забрали нічого.

Зібрались майже за декілька хвилин. Організувалась колона з цивільних автівок, і всі на свій страх просто поїхали з міста. Головне було вивезти онуку та виїхати самім. Їхню автівку обстріляли, але, дякувати Богу, вони залишились живі. Те, що вони пережили, я навіть повністю не знаю. І я пишаюсь своїми дітьми, що вони вистояли і допомагали людям. Я чітко знаю, що виростила справжніх героїв, патріотів своєї Батьківщини.

Діти в Ірпені, я в Слов'янську. Коли виїжджала з міста, головне було зберегти ембріони

Я весь цей час приймала пацієнтів у Слов’янську. Попередній запис, як завжди, був на багато днів наперед і я встигла прийняти всіх своїх пацієнток. Люди виїжджали з Донеччини, хто з чим, а я з ембріонами. Мені потрібно було їх зберегти. Вивезла їх в клініку Дніпра, де є бомбосховище. Зберегла всі. Допомогла мені в цьому моя колега лікарка, акушерка-гінеколог Олена Гаврілюк. Вона їх не просто взяла, вона знайшла рідкий азот для збереження. А потім, вже після визволення Київщини, я привезла ембріони в Ірпінь.

Зі Слов'янська вибратися було нескладно. Найскладніше було те, що їхати доводилось повільно, бо всі виїжджали зі сходу. Клініку в Слов'янську просто зачинила і поїхала. Вона розташована в орендованому приміщенні, воно вціліло. Пізніше я навіть змогла вивезти звідти частину свого обладнання.

Ельміра з донькоюАвтор: архів Ельміри Айзятулової

До медичної практики повернулась вже в Ірпені, коли ми знов відкрили клініку. Мене знають багато лікарів і допомогли всі. Друг нашої родини, професор, надав нам своє житло в Хмельницькому. Там ми всією родиною і зібрались.

Стали на коліна і відмивали свою клініку. Одразу після цього почали приймати пацієнток

Ми повернулись в Ірпінь тоді, коли це стало можливо. Відчинили клініку і, буквально, всією родиною стали на коліна і самі відмили свою клініку, все прибрали. І я не знаю, за які такі заслуги перед Богом, попри такі жахливі обстріли, адже були прильоти і в будівлю, де розташована клініка, але вціліло все обладнання.

слід від кулі у книжціАвтор: архів Ельміри Айзятулової

Стеля та стіни посічені осколками. Вибиті двері, немає вікон. В медичному атласі застрягла куля. А обладнання вціліло. Діти кажуть: «Мамо, це тому, що дуже багато добрих справ ти зробила. Тому Бог і накрив наші клініку своїм крилом».

І після такого я не можу зупинитися, ми повинні працювати і допомагати жінкам

Чоловіки нашої родини ще працювали в Ірпені волонтерами, допомагали відновлювати місто.

Відмили клініку і пропрацювали до холодів. Більше поки не можемо — у будівлі немає опалення. Ми б може і працювали, а як жінкам? В таких умовах ми не можемо ні прийом здійснювати, ні оперувати. У приміщеннях не має вікон і ми чекаємо, що влада допоможе нам зі склопакетами. Зараз ремонтуємо свої теплові насоси і чекаємо на вікна. Нам пообіцяли зробити це в листопаді, і тоді ми знов будемо приймати жінок.

За рік, що пропрацювала клініка в Ірпені, ми вже напрацювали велику клієнтську базу, а зараз до нас приїжджає величезна кількість мешканців сходу. Я запитую пацієнток: «Вас не лякає вигляд клініки?». У відповідь слухаю: «Та про що ви кажете? Зараз по всій Україні так. Головне, що працюєте». І, правда, стільки добрих слів, я ще ніколи не чула, як зараз.

Я сильна людина. Зламати мене важко, але іноді мені здавалось, що можливо. Що з нашим будинком в Лимані навіть не знаю. Так само і з житлом у Донецьку. Не знаю я, куди буду повертатися: в Слов'янськ, Донецьк, Лиман. Зарано про це навіть думати. Нічого не планую.

Щоранку в Ірпені я бачу з вікна розбиті будинки. А ще недавно я приїжджала сюди на консультаційні прийоми і бачила красиве сучасне місто. За ці 7 місяців війни я і плакала, і не знала, що робити. Але, дійсно, виживають ті, хто робить буденні справи і не чекає на скоріше закінчення, або не вірять у зміни.

І плачу я не через те, що знов росія намагалась зруйнувати моє життя, через те, що бачу зруйновані будинки і розумію — у кожному жили родини, а тепер їм нема де жити, а деяких людей взагалі вже немає. А я ж лікарка, саме я допомагаю людям з’явитися на світ, який так жорстко руйнують вороги.

Тепер у них американські стопи та британські коліна. Репортаж з центру, де протезують бійців

Віталій Овчаренко вибрався з Дебальцевого. А тепер звільняв від окупантів рідний Лиман

Ми вижили у Бучі та вивезли інших. Окупанти випустили нас завдяки секретному паролю