Луганчанин Євген Могилевський повернувся з Польщі, щоб боронити Україну. Відчував неминучість війни
Євген Могилевський — один з активних учасників Євромайдану у Луганську. Після окупації рідного міста деякий час мешкав у Білій Церкві, а навесні 2015 року емігрував до Польщі. Але з початком повномасштабного вторгнення повернувся на Батьківщину. “Це мій обов’язок як українця”, — каже Євген. Він — стрілець у складі підрозділу 130-го батальйону територіальної оборони Києва. Спочатку воював в Ірпені, а після відступу росіян з Київщини воює на Харківщині.
Розповідаємо історію 33-річного Євгена Могилевського у форматі монологу.
Із заводу попросили звільнитися за проукраїнську позицію
Я народився в Луганську, тут і жив до 9 класу. З 9 по 11 клас навчався в Ростовській області, це від кордону з Україною десь 120 кілометрів. Там і досі живе мій батько. Після закінчення школи повернувся знову до Луганська, відучився в Східноукраїнському національному університеті на електронщика. Після за фахом пропрацював півтора роки на заводі трубопровідної арматури “Маршал”, ремонтував електроніку на різних станках.
А ще розумів, що стаю такою самою людиною, як і довкола мене, а мені це не подобалося. До того ж мій одногрупник поїхав до Польщі раніше і довго кликав до себе. Коли зрозумів безперспективність життя в Луганську, дослухався до свого товариша і почав робити візу, а паралельно міняти закордонний паспорт. Але не встиг — почався Майдан. Я був активним учасником заходів у Луганську, познайомився з іншими проукраїнськими містянами, зокрема з відомим активістом Олексієм Бідою. Після повернення з Польщі деякий час в одній роті воювали.
У квітні із заводу довелося піти. Звільнитися за власним бажанням, але напередодні була розмова з начальником служби безпеки, де мені розповіли, що не задоволені моєю проукраїнською позицією (завод “Маршал” на той час належав колишньому “регіоналу” Сергію Горохову). З часом я зрозумів, що сталося, як треба. Бо потім до мене дійшли чутки, що досить агресивні люди цікавились, хто ж це тут такий проукраїнський.
Нещадно били поліцейським кийком — тіло перетворилося на суцільну гематому
Але за свій вибір все ж довелося поплатитись. 22 липня додому прийшли сепаратисти. Обшукали квартиру. Казали, що їм нібито надійшло повідомлення, що тут мешкає корегувальник вогню. Знайшли українську символіку. А ще легкий бронежилет — в Луганську була самооборона, нам з Києва надіслали на випадок сутичок. Це на них агресивно подіяло. Мене з дівчиною забрали на підвал в обласну адміністрацію. Кинули в одну камеру з нашими десантниками. Люба пробула там десять днів, я — дванадцять.
Луганськ
Нас катували. Перші три дні мене досить сильно били по всьому тілу поліцейським гумовим кийком. У мене були ноги, сідниці та спина — суцільна гематома. Любу били долонями по обличчю. І тиснули на неї психологічно. Кадирівці розповідали моїй дівчинці, як вони мене будуть вбивати і моїх родичів. І що зараз її всі разом будуть гвалтувати. Вони намагалися вибити з нас бодай якусь інформацію. Звісно, головного ми не розповіли. Наприклад, те що, мій рідний брат був у батальйоні “Луганськ-1”, а сестра Любові — у добробаті. Проте сказали, що мій батько живе в росії, і коли нас відпустять, ми поїдемо до нього. Їм було це приємно чути. А ще мені запропонували піти до них в озброєне угруповання. Я послався на те, що зі зброєю не дружу. Тоді запропонували допомагати по господарству, але я сказав, що їду до батька в росію.
Євген на Євромайдані у Луганську
Чому нас тримали і чому нас відпустили? Вони вичікували, щоб нас почали шукати і тоді можна було б отримати за нас гроші. На той час це була досить поширена практика. Якби вони зрозуміли, що на нас хтось чекає, то не відпустили, а з рідних тянули б гроші. Звісно, до батька в росію я не поїхав.
Міг би стати резидентом ЄС, але поїхав воювати
З Луганська виїхав до Харкова, а Люба повернулася до тоді вже окупованого Стаханова до мами, щоб забрати її. Оселилися в Білій Церкві у рідних моєї дівчини. У мами Люби був рак і ці події призвели до загострення. За три місяці вона померла. Тоді я згадав про свою ціль — наприкінці квітня 2015-го поїхав до Варшави. Через пів року віза закінчилася, повернувся. Вдруге до Польщі поїхав вже з Любою.
У Варшаві спочатку працював на шиномонтажці, потім — водієм в “Uber”. Влітку 2021 придбав кілька автомобілів, здавав їх в оренду під таксі або під доставку їжі. Планував розвивати свою справу, але росія напала на мою країну. І я приїхав в Україну.
Євген і Люба
У Польщі у мене була карта тимчасового побиту. Спочатку отримав на 3 роки, потім ще на стільки ж. За умовами, через 5 років можна подаватися на карту резидента Європейського Союзу. Я вже прожив в Польщі якраз стільки років, справно сплачував податки, мені тільки одного бракувало — сертифікату зі знання польської мови на рівні В1. Через ковід стало проблемно зареєструватися на цей іспит, але зрештою зареєструвався. У листопаді 2021-го я його склав, а у квітні на пошту мені прийшла відповідь, що можу забрати свій сертифікат. До речі, здав досить непогано польську мову — на 87%.
Тобто теоретично у квітні у мене були всі документи, щоб подаватися на резидента Європейського Союзу. Але, на жаль, це все накрилося через повномасштабну війну.
В армії служити не було бажання. Інша справа — воювати за Батьківщину
Я постійно слідкував за тим, що робиться в країні і розумів, що колись цей день настане. Розумів, що повномасштабне вторгнення росії було неминучим. Вірогідність була дуже висока. З Любою домовились, коли прийде цей час, то ми збираємось і їдемо до України. Вийшло так, що о пів на шосту ранку 24 лютого подзвонив брат, сказав тільки одне слово — “почалося”. Мені цього було достатньо. Люба залишилася у Варшаві, бо були умови по оренді житла і купу речей за кілька днів нікуди не подінеш. Кохана спробувала переконати мене, щоб я змінив рішення. Знаходила різні аргументи, щоб мене затримати на деякий час. У ніч з 26 на 27 лютого я все ж таки поїхав. Товариш, який вже возив біженців з України, підвіз мене до кордону, перейшов його, а далі дістався до Києва.
У складі 130-го батальйону як доброволець відправився в Ірпінь. Потрапив туди за тиждень, як російська армія покинула Київську область. Ми були на промзоні, задача була тримати дорогу, яка була поруч з нашою позицією. Росіяни не пішли цією дорогою, але десь поруч їздив танк, періодично стріляв. Нас накривало мінами, по нам гатили, але фізичного контакту з росіянами у мене тоді не було.
На Харківщину поїхали на початку квітня, спочатку ми стояли на другій лінії, потім — ближче до ворога. І зараз тут знаходжуся. Я не служив в армії, в мене поганий зір: праве око — мінус 3,5, а ліве — мінус 7,5. Тому мене не взяли. Чесно кажучи, я туди і не хотів. Із зором нічого не змінилося, ношу лінзи. Мені це не заважає бути стрільцем. Знаєте, у нас хлопці жартують — як в армії служити, так нікого не спіймаєш, а як на війну — то черга.
Будемо розвиватися в Україні. Після перемоги!
Щодо рідні з росії. З батьком ще з 2014-го року розмовляв крізь зуби, а після 24 лютого повністю обірвав зв’язок з бабусею, батьком, двоюрідними сестрами, хрещеною. Всі знають, що я в ЗСУ. Ще коли був у Варшаві, записав для них відео, де розповів, хто вони і куди їм йти.
Пізніше скидав кілька відео, одне було з Ірпеня, де показав, що вони наробили. У відповідь отримав щось на кшталт того, що я гнилий овоч їхньої родини, і як вони не помічали, хто я насправді. Щось іноді пише дружина мого двоюрідного брата, але з позиції: “ми не винні, ми за мир”. Коли у них оголосили мобілізацію, я надіслав їм наші агітки, як правильно здаватися в полон, з контактами. І дописав, що у разі чого можу допомогти зі здачею у полон.
Невдовзі Люба повернеться в Україну, хочемо бути ближче один до одного. Можливо, скоро у мене буде ротація, дуже хочу побачити свою кохану. Спробуємо з нуля, вже вкотре, розпочати нове життя і побудувати в Україні власний бізнес. Але це після нашої перемоги!
Свої в Telegram 
