Іван Райко виїхав з окупації на Донеччину і відкрив кафе-їдальню «Терикон». Ось його історія
Іван Райко до повномасштабного вторгнення жив у Бердянську. Там у нього був бізнес — кілька кафе на узбережжі моря, готель. Його перша їдальня називалася доволі незвично — «СССР». Хоча там і натяку не було на щось радянське. Та після 2014 Іван назву змінив.
Після повномасштабного вторгнення Бердянськ одразу окупували росіяни. Тож поживши там трохи, Іван забрав родину і виїхав на Донеччину — до Покровська. У вересні, попри війну, чоловік відкрив тут кафе-їдальню «Терикон».
Моя перша велика їдальня на узбережжі називалася «СССР»
Іван приходить на інтерв’ю прямо з ринку. Ранок підприємця починається із закупівлі продуктів. Каже, все натуральне, все купував «у бабушек», бо з неякісних продуктів смачну їжу не приготуєш. Тільки-но віддав все на кухню, звірився зі списком, звітував старшому кухареві, можна і на питання відповідати. У підприємця Івана Райка, який не побоявся відкрити кафе-їдальню «Терикон» у Покровську під час війни, є півгодини для спілкування, бо потім потрібно буде узгодити нові страви для розширення меню, запастись водою, бо місто без централізованого водопостачання, привезти паливо для генератора — Покровськ без газу і тут постійно відключають світло.
Начебто все, починаємо. На голові підприємця кепка з написом, де вказаний вже відомий на весь світ маршрут для руського корабля.
— А як інакше? — запитує Іван, коли я звертаю увагу на його кепку. — Ці люди зруйнували все, що ми будували десятиріччями.
Іван Райко
У бізнесі я понад 20 років. Я той український підприємець, що годує людей. Мій батько підштовхнув мене до цього. Спочатку було і страшно, і не знав, як це зробити так, щоб з’явилася певна культура харчування в громадських місцях. А потім «затягнуло» і я став тим, ким став.
Перше кафе в мене було на подвір’ї мого будинку в Урзуфі, і за перший сезон роботи я зрозумів, що це цікаво. Ніякого секрету успіху тут немає. Відпочатку я керувався простим принципом — годуй людей тим, що хочеш їсти сам.
Як було 20 років тому? Всі тільки відходили від жахливих їдалень совдепа. І клієнти тоді платили гроші, не отримуючи якості. Я хотів це зламати. І став годувати тим, чим мені не соромно було пригостити будь-яких своїх гостей.
Ні, все ж таки мені соромно. Бо перша моя велика їдальня на Азовському узбережжі називалася «СССР». Пережив все, що мені підготували в цьому році так звані «брати» по радянському союзу, я якось дивуюсь сам собі: невже та назва здавалась мені автентичною для мого закладу харчування?
Після 2014 року моя їдальня називалась «Челсі». Тоді я ще зумів відкрити дві їдальні — у Бердянську та на Арабатській стрілці.
Ще у 2014 році я сказав: «Ми Україна і не потрібен нам «руський мир». Коли вони до 2014 були гостями моїх закладів, то, будь ласка, я вам радий. А коли вони прийшли зі зброєю і своїми законами, мені це не потрібно.
Виїжджаючи з окупованого Бердянська, я був морально готовий починати спочатку
Я ж прожив майже місяць в окупованому Бердянську. Все мені здавалось, що зараз все закінчиться. Я розумів, що повернення в "кам’яний вік" не хочу. Не просто бачив різницю, я її відчував. Там все побудовано так, що я просто не розумію, як комусь це може подобатися?
Бердянськ захопили швидко, одразу. Тут не було бойових дій. Але весь березень, поки я там жив, я бачив людей з Маріуполя. Я спілкувався з ними. Це жах, що з ними зробили «асвабадітєлі». В мене дома жили мої знайомі маріупольці. Ще один приклад того, що нічого хорошого там, де руські точно не буде, — мої знайомі. Наприкінці березня вони виїхали з Маріуполя, зробили зупинку в мене і поїхали на Запоріжжя. Одразу за ними поїхали і ми.
20 березня я сів в машину, де була жінка та діти, і поїхав. На окупованій території залишилось житло, всі мої кафе, готель, обладнання для нового проєкту, який планував запустити до літа. Що я міг забрати? Телевізор або диван? Правильно, я не забрав нічого, лише родину. Є сенс в якихось речах? Немає. Далі, як пощастить. Я був морально готовий починати спочатку — голова є, досвід є, сили, здається, те ж є. Що ще потрібно?
Два десятиріччя моя родина жила сезонністю. Літом ми годували відпочиваючих, а потім весь рік «годувались» з цього прибутку самі.
Чому залишився у Покровську і не поїхав далі? Батько родом з Покровського району, так що я часто в дитинстві бував на покровській землі. Їхати до великого міста і починати годувати людей там, чесно скажу, складно. Висока оренда, велика конкуренція.
Я ж тут у Покровську відчинився не в перший місяць, а лише у вересні. Бо всі місяці дивився, міркував, прораховував. Евакуювалося багато жінок, а чоловіки залишились. Хто їм приготує справжній, український борщ та й ще подасть велику порцію? Іван Райко. Ще заради цього відкрита їдальня.
У місті багато біженців. Хто залишається тут, хто їде далі. Таким людям не до ресторанів. Їм би поїсти смачно, ситно, відносно недорого. І я вирішив — нічого сидіти і чекати, треба знов запускати проєкт, годувати людей, а вони будуть годувати мою родину.
Всі мої кухарі роз’їхались по інших містах. Мені було дуже приємно, коли один з них прислав фото з Михайлом Діановим. Він його годував в одному з кафе столиці. Якось трохи мені спокійніше, що мої люди знайшли роботу. Значить, їх кваліфікація гідного рівня. В Покровську ж набрав новий колектив. З кожним поспілкувався, здається, з усіма спрацююсь.
Позицій в меню не багато. Але все з щирою душею приготовано. І моїй душі від цього трошки радісно, що не зламати мене, не змусити страждати, сидіти і нічого не робити.
Ще один принцип моєї роботи — кухня повинна бути відкрита. Люди бачать, що і хто їм готує. Коли нічого не приховуєш, складаються такі певні відверті стосунки між клієнтом і господарем. І я ціную це. Дорожу своїм ім’ям. Коли війна закінчиться, я буду розвивати цій проєкт у Покровську. Щоправда, хочу, щоб тут став справжній чоловічий паб «Терикон».
А поки я роблю те, що можу — годую людей. Сплачую податки, даю роботу кухарям, допомагаю країні все витримати і українцям все це пережити.
Свої в Telegram 
