Максим Данільчев повернувся до Маріуполя за своєю 81-річною бабусею. Дорогою вона ледь не померла
Максим Данільчев з бабусею Надією жили у Маріуполі. Повномасштабна війна їх розлучила. Зв’язок між ними був втрачений. Чоловік вже планував нове життя за кордоном, як раптом дізнався, що 81-річна бабуся жива і розшукує його. Чотири доби вони їхали на підконтрольну територію. Зараз Максим з Надією Іванівною живуть в орендованій квартирі у Києві. Літня жінка майже не ходить, тому весь час знаходиться одна у “чотирьох стінах” поки онук бігає по різних інстанціях і оформлює документи.
Кажіть голосніше, бабуся погано чує!
Двокімнатна квартира на другому поверсі в старому будинку. Все дуже скромно і аскетично. У вітальні живе Максим, йому 31 рік. У дальній кімнаті — Надія Іванівна Самулевич. Вона була готова до мого візиту. Гості тут бувають не часто. Іноді бувають волонтери. І ось я прийшла. Максим одразу пропонує чай. Розміщуюся у кріслі, воно навпроти ліжка, на якому сидить Надія Іванівна.
“Кажіть голосніше і на праве вухо, бо бабуся погане чує”, — каже Максим.
Максим і Надія Іванівна у квартирі у Києві
Знайомимося. Самулевич Надія Іванівна. Народилася у Архангельску у 1941 році. Згодом родина переїхала до Одеси, а у 1990-му осіла у Маріуполі. Жінка працювала фрезеровщицею на заводі “Азовсталь”, а потім торгувала на місцевому ринку. Максим жив з бабусею у її квартирі недалеко від драмтеатру, а його мати, донька Надії Іванівни, — окремо. З нею стосунки були не дуже: через те, що жінка вживала алкоголь рідні з нею перестали спілкуватися ще у 2015 році.
Бабуся весь час потирає праву ногу. Наприкінці весни у Маріуполі вона впала і зламала шийку стегна. Це дуже серйозна травма для молоді, а що тоді казати за людину у похилому віці. Це вирок — провести залишок життя у ліжку. Надія Іванівна лише зрідка ходить — від ліжка до вікна і назад. За місяці у гіпсі нога зрослася неправильно і стала коротше. Але про це пізніше.
Жили у бомбосховищі. Справжньому, з товстими дверима
Згадуємо 24 лютого. Максим каже, що прокинувся серед ночі і одразу читати новини в соцмережах. А там — всюди виступ путіна. Пішов на кухню, щоб закип'ятити чайник і раптом почув вибухи.
“В робочому чаті написали, що сьогодні всі залишаємося вдома. Прокинулася бабуся, почав їй розповідати, що почалася війна. У неї зі слухом погано, тому вибухів не почула. І не повірила моїм словам”, — каже Максим.
Тривожна валіза у нього була вже зібрана. Сподівався, що все минеться, як тоді, у 2014 році. Не минулося…
“На початку березня, коли зникли майже всі блага людства, я розумію, що треба думати про виїзд. Починаю вмовляти бабусю, а вона — категорична. Вона виходила на вулицю, бачила, що поблизу нічого не палає, вибухів не чує. Центр останній постраждав, тому бабуся не розуміла моєї стурбованості. А коли вже вибухи стали ближче і бабуся їх почула, ми стали спускатися в бомбосховище. Справжнє, з товстими металевими дверима. З квартир сусіди туди тягли все: посуд, подушки, ковдри, матраци. Але я у сховищі перебував менш за всіх, бо визвався бути посильним — ходив на пошуки продуктів та інтернет-сигналу. Читав новини, а потім розповідав сусідам по сховищу”, — розповідає чоловік.
Залишилася, бо не хотіла бути тягарем
Всі розуміли, що з міста потрібно вибиратися. І 15 березня сусіди об’єдналися й виїхали. А Надія Іванівна залишилася. Хоча напередодні Максим її вмовив і вона погодилася, навіть деякі речі забрала.
“Але перед самим від’їздом бабуся дала задню. Я і благав, і кричав. Але вона була непохитна. На мої слова, що в місті небезпечно і вона може загинути, бабушка відповіла: “Так тому і бути”, — згадує Максим.
“Я залишилася, тому що не хотіла бути онуку тягарем”, — каже Надія Іванівна. І починає плакати. Сльози по обличчю, вкритому безліччю зморшок, будуть литися ще багато разів.
Влада говорила про “зелені коридори”, але інформацію про них ніхто із сусідів Максима не знайшов. Тому люди самостійно розробили власний “зелений коридор”, ризикуючи життям на кожному метрі дороги від драмтеатру до виїзду біля гіпермаркету METRO. Колона з шести автівок рушила до Запоріжжя — дорога зайняла дві доби. Максим поїхав далі — до Дніпра, і там тимчасово “кинув якір”.
“У квітні до мене доходила інформація, що з бабусею все гаразд. А вже у травні дізнався, що мати померла, а від бабусі жодної звістки. Попросив знайомого пошукати її по лікарнях, але безуспішно. Шукав на різних телеграм-каналах: і серед живих людей, яких могли вивезти до росії, і серед мертвих. Самі розумієте, бабуся старенька, трапитися могло що завгодно”, — продовжує він.
Все змінило одне відео в соцмережі
Постійної роботи немає, запас грошей закінчується, над містом періодично пролітають ракети. Максим чесно зізнається, що був серйозно налаштований їхати до Норвегії, де його чекав друг. Але в один з днів той самий друг надіслав посилання на допис: маріупольська волонтерка Катерина розповідала історію літньої жінки, яка з переломом ноги вже давно лежить у лікарні і ніхто до неї не приходить.
Жінка розповіла, що у неї є онук Максим. Чоловік каже, якби це відео побачив на тиждень пізніше, то вже була би інша історія. На той момент він вже був в Осло, столиці Норвегії.
“Я не ідеальна людина, егоїстична, і цього не приховую. Перша думка — зробити вигляд, нібито не бачив цього допису і реалізувати до кінця те, що задумав. Але мій шлях все одно лежав через Маріуполь. Подумав, що вже на місці буду вирішувати. Один з варіантів — забрати бабусю з собою у Норвегію. Але вже у Маріуполі згадав, що у неї немає паспорта. У січні бабуся хворіла на коронавірус, у лікарні записали паспортні дані і потім документ загубився. Після одужання одразу зайнявся цієї проблемою — новий паспорт бабуся мала отримати 24 лютого…”, — говорить Максим.
Поїхати без паспорта і з пенсійним посвідченням — в Європі без проблем. Перш ніж туди дістатися, треба спочатку проїхати через російський кордон. І ось там був величезний ризик застрягти через відсутність головного документу.
До Маріуполя Максим приїхав у двадцятих числах липня. Із Запоріжжя до Маріуполя їхав добу. Бабуся має витримати дорогу — але він так думав до того моменту, поки не побачив її. Стан, в якому перебувала старенька, Максима шокував. Це була схудла, немічна людина, яка місяцями не вставала з ліжка.
Нога в гіпсі неправильно зрослася і стала на п'ять сантиметрів коротшою, що ускладнює пересування. До перелому додався ще інсульт, але добре, що без серйозних наслідків.
“У мене на плечах сиділи двоє: один сказав, щоб я все кидав і їхав за кордон, другий — радив потурбуватися про бабусю. І вони постійно сварилися, і кожен наводив свій аргумент. Але ж я таки вирішив вивезти бабусю на підконтрольну територію. Дуже нам допомогла Катерина, вона знайшла перевізника і ще заплатила за проїзд до Запоріжжя за нас обох. Знаєте, ця волонтерка допомогла не тільки моїй бабці, а ще сотням самотніх людей похилого віку. Катерина розірвала мої шаблони про сприйняття світу — вона просто допомагає у зруйнованому місті, нічого не чекаючи натомість. Допомагає від щирого серця”, — наголошує співрозмовник.
Надія Іванівна спочатку не впізнала онука. Не повірила в те, що він повернувся в окуповане місто заради неї. Але згодом зізналася, що неймовірно зраділа, побачивши поруч рідну людину.
Пiсля виписки з лікарні Надія Іванівна, трохи оговтавшись, сказала, що хоче залишитися у Маріуполі. Квартира особливо не постраждала, тільки треба було кілька нових вікон вставити. Але Максим поставив ультиматум — або вона їде з ним, або залишається одна.
Довга дорога на вільну Україну
Дорога з Маріуполя до Запоріжжя була суцільним пеклом. На підконтрольну територію довелося добиратися чотири доби. Водій у автомобіль на шість місць взяв дев’ятьох пасажирів. Але то дрібниця у порівнянні з тим, що з ними трапилося у дорозі.
“Бабуся трималася до Мелітополя. Швидка допомога повезла її до лікарні, бо вона була в дуже поганому стані. Їй щось вкололи і бабуся прийшла до тями. Ночуємо у хостелі. Наступного дня їй більш-менш добре, але через деякий час, коли ліки вже перестали діяти, бабусі стає ще гірше. До того ж у Василівці виникають проблеми з подальшим пересування і водій каже, що ми тут залишаємося на ніч.
Дорога з Маріуполя
А насправді вийшло, що провели у Василівці майже дві доби. Знову лікарня, знову укол. Медсестра дає мені кілька пігулок, які зможуть допомогти бабусі, якщо їй в дорозі знову стане погано. Бабуся тримається, але ближче до вечора стан погіршується. Ми сидимо в машині в очікуванні команди, що нас пропускають через блокпост. Бо ще трохи і він зачиниться і тоді доведеться на ночівлю повертатися до Василівки. Даю ту саму пігулку. Краще б я цього не робив. Бабуся одразу зблідла, голова похилилася і з рота тече слина, пульс дуже слабкий. Людина поруч сказала, що вона у передсмертному стані. І ми повертаємося до Василівки: через блокпост нас не пропустили, а бабусю повезли знову до лікарні.
Дорога з Маріуполя була надскладною для Надії Іванівни
Знову ночівля у хостелі. Ранок, ми їдемо і тільки ближче до вечора нарешті дісталися до Запоріжжя. Волонтери одразу відвезли бабусю до лікарні. Але тут немає спокою, бо в місті постійно гуде сирена, летять ракети. Проте лікарі значно поліпшили стан її здоров’я”, — продовжує розповідь Максим.
Можливо, бабуся з онуком і залишилися б у Запоріжжі, якби їм здали квартиру. Але всюди чули відмову: з лежачою хворою людиною — зась!
Паспорт, інвалідність, реабілітація і плани на майбутнє
Знайомі порекомендували Максиму поїхати до Києва: і ціни на житло тут помірні, і відновити документи можна швидше. Але і в столиці всі ріелтори через бабусю давали відсіч. І неважливо — переселенець ти чи ні. А ще гроші мають властивість закінчуватися. І тут знову на допомогу приходить Катерина: волонтерка відкриває збір грошей, на які Максим перші місяці орендує квартиру в Києві.
Зараз вони отримують переселенські виплати, пенсію. Невдовзі будуть ще гроші по інвалідності: кілька місяців Максиму знадобилося, щоб оформити I групу. З ліками періодично допомагають волонтери, продуктові набори раз на три тижні видають в центрі “Я — Маріуполь”. Але живуть дуже скромно, нічого зайвого собі в продуктах не дозволяють, бо оренда житла з комунальними послугами виходить 6000 гривень, і зараз вже вони сплачують все самостійно.
А ще купа різних поточних витрат. По можливості Максим підробляє, залишаючи стареньку на 3-4 годин на самоті.
Надія Іванівна у лікарні в Запоріжжі
“Попервах я не відходив від бабусі. Годував, купав, допомагав з туалетом”, — каже Максим. Надія Іванівна підтверджує його слова, каже, що раніше онук до плити і близько не підходив. Міг тільки помити посуд і підлогу. А зараз навіть став готувати.
Згодом Максим став на кілька годин залишати стареньку вдома, бо треба було оформлювати безліч документів: внутрішній та закордонний паспорти, довідки переселенців, групу інвалідності тощо.
“Ми вдома потроху тренуємося. Старе крісло — замість ходунків. З його допомогою бабуся робить кроки по кімнаті. Людина, яка була повністю лежачою у Маріуполі, зараз зробила неймовірне — піднялася сходинками на другий поверх, коли ми переїжджали з одної квартири на іншу. Але після кілька днів відходила від цього навантаження. Нещодавно я отримав документ, що підтверджує групу інвалідності. Зараз займуся питанням реабілітації, вона дуже потрібна їй”, — вважає онук.
Максим доглядає за бабусею
Про плани питаю обережно, бо розумію, що це справа невдячна. Максим каже, що продовжує мріяти про Норвегію. Бабуся його наміри підтримує і періодично запитує, коли вже в дорогу…
Надія Іванівна Самулевич любить шоколад, сир, ковбасу, але через нестачу фінансів родині ця їжа тільки на свята. А скоро Різдво та Новий рік. Любі читачі, якщо у вас є можливість, підтримайте літню переселенку з Маріуполя, на долю якої випало стільки страждань. Щиро дякуємо.
Допомогти родині можна ось за цими реквізитами:
- картка ПУМБ 4314 1402 0450 2923 — отримувач онук Данільчев Максим Володимирович;
- картка Ощадбанку 5167 4901 9773 4461 — отримувачка Самулевич Надія Іванівна.
Свої в Telegram 
