Будь сильною, що б не сталося. Марина Боднар мріє гідно поховати коханого «азовця»
Маріупольчанка Марина Боднар втратила у боях за місто Марії свого коханого чоловіка і батька двох синів — Віталія Трухана з позивним «Біцуха». Повномасштабне вторгнення застало її з дітьми у Чернігові, куди вони поїхали у гості до батьків Віталія. Звідти жінка з дітьми виїхала до Рівного, а згодом повернулася вже до звільненого Чернігова. Марина розробила колекцію джинсових курток, яку присвятила своєму рідному Маріуполю. Третина грошей від продажу одягу піде у благодійний проєкт “Допомога ВПО”, засновницею якого є переселенка з Маріуполя Еліза Наумович, добра знайома Марини. Наразі жінка мріє якомога швидше гідно поховати свого коханого та допомагає азовцям і переселенцям.
Болітиме Маріуполь у серці Марини ще довго. А, можливо, і все життя. Бо там залишилися не тільки теплі спогади і зруйнована домівка, а й частина її душі. А ще довго болітимуть три повідомлення від чоловіка.
“Зараз не час бути слабкою, потрібно брати себе в руки. Зараз ми повинні показати, що нас не зламати. Що на нас розраховує уся країна”, — його Віталій написав у перший день повномасштабного вторгнення.
До блокади Маріуполя Віталій надіслав друге повідомлення: “Цього ніколи не станеться, я обов’язково повернуся, я не можу померти”.
Одружимося, коли вже будемо старенькими
Марина і Віталій віртуально зустрілися на сайті знайомств. На той час чоловік був у відпустці у рідному Чернігові. Запитав, як її знайти в Instagram і пообіцяв, що як тільки повернеться на службу до Маріуполя, одразу напише і вони обов’язково підуть гуляти. Так і сталося: Віталій і Марина зустрілися влітку 2019 року і з того часу не розлучалися. А через два тижні Віталій запропонував жити разом.
Віталій і Марина
“У квітні 2020 року у нас народився Матвій. Через дев'ять місяців я завагітніла і у вересні 2021-го на світ з’явився Геннадій. Офіційно ми не були одружені, вважали, що нам це не потрібно, ми і без штампа у паспорті щасливі. Часто жартували, що одружимося, коли будемо вже старенькими і від нас ніхто цього не буде очікувати. Всі подумають, що ми на старості з'їхали з глузду”.
Втік з університету заради захисту Батьківщини
Після школи Віталій вступив до Харківського національного університету цивільного захисту населення. Будучи студентом другого курсу, навесні 2014-го перед однією з вечірніх перевірок в казармі зібрав речі у мішок з-під борошна і втік. До навчання 19-річний хлопець так і не повернувся, а натомість став на захист України.
“Домовився з водієм автобусу і з Харкова до Чернігова їхав у багажному відсіку. Батькам сказав, що йде на війну. Вони були в шоці, відмовляли сина, але він був налаштований рішуче і рушив на схід у складі батальйону “Чернігів”. У його складі Віталік відслужив майже рік, а потім перейшов до полку “Азов”.
Віталій Трухан
Навчав молодих бійців у військовій школі сержантів імені полковника Євгена Коновальця. Я ніколи не думала, що стану дружиною військового, не дивлячись на те, що в моєму рідному Маріуполі хлопці у формі почали з'являтися у 2014 році. Вони користувалися великою популярністю серед місцевих дівчат. А мене взагалі тоді це відштовхувало, я йшла проти системи. Але перед Віталіком не встояла”.
Подивилася звернення путіна і зрозуміла — почалася війна
Востаннє Марина бачила чоловіка 21 лютого. Цього дня вона з синами поїхала провідати у Чернігів батьків Віталія. І там їх застало повномасштабне вторгнення.
“23 лютого зустрілася з друзями Віталіка, під час розмови вони попросили зібрати валізи. Я відповіла, що немає чого збирати, бо в мене і так одна валіза з собою. Я не надала цим словам значення. Після розмови написала чоловіку, Віталік мене заспокоїв, сказав, щоб я не панікувала, бо вірогідність найгірших подій — мала. Швидше за все він не хотів, щоб я хвилювалася. Але я все одно почала складати все до купи, читала новини і розуміла, що всі ці навчання на кордоні не просто так. Я не вірила в повномасштабне вторгнення, думала, що вони сунуться на Донбас, де влаштують пекло. Так воно і сталося, там і досі пекло, вже понад 10 місяців”.
Віталій із старшим сином
Вночі 24 лютого Марина прокинулась, щоб погодувати молодшого сина, приготувала йому суміш. І раптом почав розриватися телефон від повідомлень у телеграм-каналах.
“У всіх маріупольских пабліках почали писати, що “Градами” обстрілюють мікрорайон “Східний”. Спочатку подумала, що це фейк. Написала в Instagram знайомим та друзям, які жили на “Східному”. Пройшло хвилин 10, ніхто не відповів. Точно фейк, бо якби люди не спали, вони відразу відповіли. Пройшло ще 10 хвилин і стали надходити відповіді — у мікрорайоні вибухи та прильоти. Читаю всеукраїнські канали і всюди посилання на звернення путіна. Подивилася його з початку до самого кінця і пошепки сказала: “Почалася війна!”.
Не страшні ракети чи артилерія, більш за все боялася окупації
Марина одразу написала Віталію, а він у відповідь: "Не хвилюйся, все під контролем, лягай спати". А сну як і не було. Марина почала збирати речі.
“Буджу батьків чоловіка, кажу, що війна почалася і треба збирати валізи та виїжджати. А вони мені не вірять. Тато спокійно збирається на роботу, на завод, а мама йде в магазин, на всяк випадок купити продуктів. Намагаюсь до них достукатися, але вони мене не розуміють, бо не були в ситуації, як я та інші маріупольці у 2014 році. Читаю новини: вибухи у Сумській і Житомирській областях, а в голові думка — ми наступні, і тут лунають три потужні вибухи. Їх почув весь Чернігів. Під вій сирен вдягла маленьких синів, взяла сумку і спустилася у сховище. Там прожили тиждень, а потім друзі Віталіка допомогли нам дістатися до автобуса, який евакуйовував родини військових та цивільних”.
У сховищі у Чернігові
Вже ввечері автобус мав доїхати до Рівного, але через активні бойові дії і заборону пересування вночі приїхали туди лише через три дні.
“Взяла багато чого для дітей, а собі тільки снеки у дорогу. Виходячи зі сховища нічого не взяла, бо людям ця їжа була потрібніша, гадала, що в дорозі куплю собі щось поїсти. Але за добу ми тільки доїхали до Богуслава, це Київщина. Пам'ятаю, як виходила з автобуса: спереду і позаду по рюкзаку, в кожній руці по дитині і по пачці підгузків, а сама одягнена у спортивний костюм і легку куртку. Зимовий пуховик не одягла, бо мені в ньому було незручно. Переночували у гуртожитку. Там нас нагадували — дали тарілку гречки зі шматочком мяса, трохи води. Поїв старший, я за ним доїла, а молодшого нагодувала сумішшю. Поруч був магазин, але я фізично не могла до нього дійти з дітьми. Наступного дня з Богуслава теж був важкий маршрут. На заправці в одному з селищ зайшла в магазин і побачила порожні полиці. Залишилися тільки трохи чіпсів і шоколадних батончиків, всі купила, бо не знала, скільки ще будемо у дорозі. Другу ніч провели у Хмельницькому”.
Геннадій і Матвій
Марина каже, що всю дорогу її переслідував єдиний страх — зустріти російських солдат.
“Ані артилерія, ані ракети — вони не лякали так, як окупація і зустріч із озброєними росіянами обличчям до обличчя. І переймалася за синів, не дай Бог, щось зі мною станеться, що тоді буде з ними?!”
Джинсовки з Маріуполем і свічки — допомога переселенцям і полоненим бійцям
У Рівному Марина з дітьми прожила добу, потім зі Львова приїхала її подруга і забрала до себе. Там вони пробули до червня, а потім повернулися до вже звільненого Чернігова.
“Ще у Львові, прогулюючись вузькими вуличками, зайшла у секонд-хенд. Побачила джинсову куртку, приміряючи, дивилась у дзеркало і сказала: “На спині має бути Маріуполь!”. Попросила друзів мені допомогти: зробила макет, скинула фотографії, описала своє бачення. Те, що вийшло, виклала на своїй сторінці у соцмережі. Куртку побачили маріупольці, їм вона сподобалася. І ми запустили у продаж куртки”.
Марина у джинсовій куртці власного дизайну
Частину грошей від продажу курток Марина віддає благодійному проєкту “Допомога ВПО”, який опікується переселенцями з Маріуполя. Проєктом керує Еліза Наумович, вона теж з Маріуполя.
До повномасштабного вторгнення вони з чоловіком розвозили в села неподалік від міста Марії речі, які збирали самостійно, також допомогу передавала церква і власники автозаправок, де були бокси, куди небайдужі люди приносили речі для нужденних.
Волонтерка Еліза Наумович
Еліза з чоловіком поїхали з міста 24 лютого. Волонтерка каже, що їх врятувала подруга. Вона попросила відвезти її з сином до кордону з Польщею.
“Відвезли і хотіли повертатися до Маріуполя, але на літніх колесах застрягли на заході країни — там випало багато снігу. Коли купили зимову гуму і зібралися їхати додому, Маріуполь був вже у котлі. Не знаходили собі місця, не було зв’язку з рідними зовсім, як і у всіх. Я вирішила взяти себе в руки, щоб не просто сидіти та чогось чекати: наприкінці березня знайома запропонувала допомогти їй вести проєкт допомоги людям з Маріуполя. Так я й почала допомагати. Через кілька місяців знайома поїхала з України, а проєкт залишився на мені. Я його трохи переформатувала і тепер ми всім переселенцям допомагаємо одягом, взуттям, білизною, засобами гігієни, підгузками, продуктами харчування, ковдрами, посудом, візочками тощо”.
А ще Марина виготовляє свічки. Ще у мирні часи Віталій допомагав у цій справі коханій дружині. А після загибелі чоловіка вона створила бренд "Vitalius", присвячений пам’яті Віталія, що у перекладі з латині — "життєво важливий".
“Свічка у кашпо у вигляді людини, що тримається, обійнявши коліна. На цю форму мене надихнула дружина наразі полоненого азовця за позивним “Карапуз”. Вона сиділа і тримала намальований від руки постер з написом “Де Азов?”.
Свічки
Вже зробила більше сотні таких свічок, левова частина грошей від продажу піде на підтримку полонених бійців полку "Азов" — на бокси “Нарешті ти вдома”.
“Біцуха” врятував побратима, а згодом загинув у бою
З Мариною волонтерка заочно познайомилася у Маріуполі три роки тому. А розвіртуалізувалися вже після повномасштабного вторгнення під час спільної волонтерської діяльності. Це допомагає Марині на деякий час відволіктися від болісних спогадів про чоловіка — Віталій Трухан загинув 12 березня під час бойового завдання у Маріуполі. Захиснику було 27 років.
“Про загибель коханого дізналася 18 березня. Але ми і досі не можемо гідно його поховати. На жаль, досі триває обмін тілами. Батьки вже декілька разів здавали зразки ДНК, поки очікуємо збігу. Іноді виникає надія, що це помилка і Віталій живий, що він знаходиться у полоні. Але це не так. Друзі чоловіка, які вийшли з полону, які були евакуйовані на гелікоптері з Маріуполя, вони всі розповіли одне і теж — Біцуха 200”.
Військовослужбовець Влад на псевдо "Крижак", якій у “Азові” з 2017 року, каже, що саме завдяки Віталію він живий.
Крижак
"26 лютого під час виконання бойового завдання поблизу Маріуполя мене було поранено в машині, котрою я їхав у місто. Автоматна черга прошила машину і я отримав поранення у праву ногу. Вона одразу "відключилася", тож почав тиснути педаль лівою ногою, але в той момент у машину поцілили з гранатомета. Автівка зупинилася. Очікував: втрачу свідомість за 30 секунд, стечу кров'ю за три хвилини. Руки та голова лежать на кермі, але поступово усвідомив: не вимикаюсь. Наклав турнікет, виліз з машини та ліг біля неї".
Від болю бійцю було важко рухатися, втім, вдалося зателефонувати своєму побратиму Віталію Трухану. Повідомив, що поранений і де знаходиться. Віталій наказав побратиму чекати, бо поруч працювала ДРГ ворога і не було можливості вирушити, щоб забрати пораненого. Влад пролежав близько шести годин.
"Мене не могли забрати, ніхто не знав що відбувається. Всі думали, що я, вірогідно, або не вижив, або у полоні. Але сержант "Біцуха" ризикнув і зробив по-своєму: взяв БТР, хлопців, дочекався поки стемніє. Я постійно втрачав свідомість від втрати крові, аж ось чую звук техніки з нашої сторони. Побачив, як Біцуха стрибнув з БТРа, побіг до мене”.
Мурал на честь “азовця”
Наприкінці серпня у Чернігові на фасаді ліцею №15 з’явився мурал на честь Віталія Трухана. Тут колись навчався “Біцуха”. Увічнити пам’ять про свого побратима вирішив житель Чернігова Олександр Тарнавський (позивний “Школа”). Мурал створили на його кошти та ще кількох друзів.
Мурал на честь Віталія Трухана у Чернігові
Олександр згадує Віталія, з яким був пліч-о-пліч з 2014 року, як зразкового військовослужбовця та відданого товариша.
"Мужній, справедливий, дуже порядний, сміливий. В нього якості були найкращі, які мають бути в чоловіка, були у Віталіка. Професійно викладався на службі, дуже багато часу приділяв “Азову”, вихованню нових людей, які приходили в полк".
Олександр Тарнавський
Віталій мріяв переїхати жити до Чернігова і побудувати будинок, де разом з Мариною будуть виховувати двох синів. Але тільки після того, як українські військові виженуть всіх ворогів з нашої землі.
“Для нього це гордість, як і для кожного, хто служить — загинути на війні. Про це Віталік мені казав неодноразово”.
“Будь сильною, що б не сталося”, — це було останнє повідомлення від Віталія.
Свої в Telegram 
