Юлія Сімачова організувала для маріупольчанок бьюті-день у Києві. Репортаж про красу і війну
Невелика бьюті-студія у центрі столиці на день стала місцем зустрічі переселенок з Маріуполя. Тут їх зібрала волонтерка Юлія Сімачова на подію, яку назвала “Краса під час війни”. Макіяж, зачіски, а ще — приємне спілкування за келихом шампанського і фотосесія на згадку. Наша журналістка Ганна Курцановська завітала на день краси для маріупольчанок.
Приїжджаю через годину після початку заходу: у студії всі місця біля дзеркал зайняті. Альона сидить із заплющеними очима — обрала корекцію і фарбування брів. Вона приїхала з двома синами, молодшому Ренату нещодавно виповнилося 5 місяців. Хлопців ні з ким було залишити — їхній тато зараз перебуває у полоні.
“Я вже рік не відвідувала салони. То часу немає, то настрою. Всі мої думки зайняті дітьми і чоловіком, про себе я майже забула”.
На роботу не можу влаштуватися через свій вік
Красиві брови для дружини захисника Маріуполя зробила Олена Мирошниченко. У місті Марії вона, крім брів, ламінувала вії. Ще задовго до цієї події Олена написала Юлії і запропонувала свої послуги на благодійному заході.
Дружина захисника Альона і Олена Мирошниченко
У розмові майстриня ностальгує за рідним містом, адже там було все для щасливого життя. Каже, що у столиці майже за рік так і не змогла адаптуватися, та ще немає постійної роботи.
“Всюди відмовляють. Причина — мій вік. Мені 46 років, а потенційні роботодавці хочуть у свої колективи майстринь суттєво молодших за мене. На жаль, ейджизм процвітає”.
Олена каже, якби не повномасштабна війна, ніколи не поїхала б з Маріуполя, бо її серце належить тільки цьому місту. Але покинути Маріуполь все ж довелося, бо залишатися там було вкрай небезпечно.
“Спочатку з донькою були у квартирі в центрі міста, а потім колишній чоловік перевіз нас у морський торговий порт. Там ми оселилися всередині плавучого крана “Нептун-4”. Це судно з краном, що призначене для підйому важких вантажів, найбільші кранові судна використовуються для будівництва споруд у морі. Всередині — каюти, камбуз, туалети, все, як і на звичайному кораблі. Великий запас їжі, світло було, опалення, вода і навіть гаряча. Коли ми туди приїхали, разом з нами було 47 людей. В день, коли поїхали, залишалося вже більше сотні — це жителі селищ Черемушки та Моряків, чиї будинки були зруйновані”.
Олена каже, якби не повномасштабна війна, ніколи б не поїхала з Маріуполя
За словами Олени, поки вона з 16-річною донькою перебувала у порту, було майже спокійно. Страшне почалося вже після їхнього віз’їзду.
“11 днів прожили на плавучому крані. 17 березня побачила, як повз порт рухається велика колона автівок. Слава Богу, що моя машина вціліла, це єдине, що з мого майна збереглося. Того ж дня ми поїхали через Піщанку і Мелекине. Поїхала заради доньки, але на душі було так важко, бо на захисті міста стояв син, він солдат військовий частини 3057. Колишній чоловік залишився, але і йому довелося у квітні поїхати, коли ситуація погіршилася”.
Син Олени пробув у полоні 6 місяців, хлопця звільнили 24 листопада. Зараз він проходить реабілітацію. Донька майстрині навчається на першому курсі у медичному коледжі, у майбутньому хоче займатися косметологією.
Могла залишитися у Швеції, але накрила ностальгія
Двома днями раніше з блокадного Маріуполя вдалося виїхати Юлії Сімачовій. Коли волонтерка дісталася до Запоріжжя, дізналася, що вона у всіх “чорних списках” за свою проукраїнську позицію.
“Коли виїжджала, видалила всі переписки, фотографії. Стоячи у черзі з автомобілів неподалік від блокпоста, дізналася, що бабуся загинула, а її будинок згорів. В машині переписувалася з людиною, яка і розповіла ці жахливі новини. Раптом відкриваються двері і людина у формі вириває телефон, перевіряє його. Я плачу, кажу, що бабуся загинула, вони прочитали переписку і віддали телефон. Було дуже страшно, з нами в машині було двоє дітей. А потім я подивилася свою телефону книжку і зрозуміла, якби хтось зазирнув туди. А потім з’ясувалося, що з бабусею все гаразд і будинок більш-менш цілий, то з мене намагалися таким чином витягнути гроші”.
Юлія з молодшою сестрою виїхала до Швеції. Після трьох тижнів під постійними обстрілами хотілося спокою, і було не важливо, куди саме до Європи їхати. Тому країну з сестрою обирали, підкинувши монетку.
“Я ніколи в житті не хотіла жити в іншій країні, крім України. За кілька років до повномасштабного вторгнення пропонували роботу у Києві, але мені було комфортно у рідному Маріуполі”.
Юлія Сімачова, дружина захисника Маріуполя Альона і її син Ренат
Цікаво, що у січні, за місяць до блокади міста, Юля за компанію потрапила до ворожки. І та розповіла, що вона переїде з Маріуполя до Києва. Але це буде рішення не від серця, а вимушена зміна місця проживання.
“Два дні у Швеції я спала. А потім стала сумувати за Україною. Я жила в гарних умовах, щоб відволіктися стала займатися волонтерською діяльністю. Але надовго мене не вистачило — ностальгія заїла, і я 10 травня повернулася в Україну”.
Роками працюєш і в одну мить справа життя зруйнована
Дуже сумує за Маріуполем і Тетяна — майстриня з весільних зачісок. Вона була співвласницею бьюті-студії недалеко від драмтеатру. Тетяна з подругою мали святкувати 5-річчя свого салону, а натомість живуть у чужому місті і намагаються напрацювати нову базу клієнток.
“Я робила зачіски нареченим, мамам та подружкам наречених, подруга — макіяж. Окрім нас у команді було ще троє майстринь. Зараз колектив розкидало по різних містах і країнах”.
Коли у Маріуполі зникли всі блага цивілізації, Тетяна переїхала у приватний будинок до батьків. Погреба не було, тому під час обстрілів ховалися між стінами кімнат.
“Це диво, що ми залишилися живими. Зараз будинок стоїть без даху, без вікон. Поруч були сильні прильоти”.
Поїхала Тетяна з Маріуполя тільки 9 червня.
“Мені не було на чому виїжджати, бо на капот автівки прилетів снаряд. Машина миттю згоріла. Потім померла бабуся. Згодом батька забрали на фільтрацію, півтора місяця його не відпускали. Я не могла залишити маму одну в ті страшні дні”.
День краси для маріупольчанок у Києві
Тетяна з собою майже нічого не взяла. Каже, приїхала до Києва на навчання, яке тривало 2 місяці. Вона планувала повернутися до Маріуполя за речами.
“Але затрималася — спочатку були клієнтки. Збиралася 2 жовтня виїхати у бік Запоріжжя, але 30 вересня стався прильот у автомобільну колону. І єдиний проїзд між підконтрольною та окупованою територією закрили. А їхати через європейські країни — це складно і дорого”.
Завдяки подругам, знайомим і небайдужім людям, Тетяні вдалось трохи зібрати необхідний інструмент для роботи.
“Коли у тебе в Маріуполі була справа, створена протягом багатьох років, і в одну мить ти опиняєшся без нічого. У мене з-під ніг вибили землю”.
Це перший день краси, але не останній
Організаторка дня краси Юлія Сімачова каже, до повномасштабної війни всі ці доглядові процедури були звичайними речами. Але зараз для багатьох переселенок вони не по кишені. Ретельно подумаешь — купити продукти чи зробити манікюр.
Команда майстринь
“Я з командою ще до вторгнення збирала допомогу для дітей з різними серйозними захворюваннями, а нещодавно зробила опитування про їхні потреби. І матусі цих дітей писали, що заради синів і дочок відмовляють собі у всьому. Тоді і виникла ідея зробити день краси для переселенок. На моє прохання відгукнулося багато майстринь, в тому числі і з Маріуполя. Всього отримала 60 заявок. На участь у цьому заході записала 15 дівчат і жінок, ще п'ятеро жінок прийдуть на нарощування вій до майстрині в студію в окремий день. Все вийшло класно, гадаю, що це не останній такий захід. Будемо намагатися спільними зусиллями радувати наших землячок”.
День краси для маріупольчанок пройшов у @callmebeautystudio
Свої в Telegram 
