Батько пережив вже другий інсульт, ми втратили все у Красногорівці. Нічна розмова з переселенкою
Зі Світланою Свої познайомилися у лікарні. Жінка доглядає за батьком — він після другого інсульту. До війни росії проти України батьки Світлани жили у Харцизьку, нині це місто окуповане. Згодом переїхали до Красногорівки. У перші дні повномасштабної війни родина зрозуміла, що вже не буде, як у 2014.
2014 і життя після окупації частини Донеччини
"Я тут на вільному ліжку трохи посплю? Дякую. Батько вперше майже за тиждень заснув, і я може хоч трохи полежу, бо всі ці дні тільки сиділа біля його ліжка", — каже красива, тільки втомлена жінка з білим волоссям.
Її батько лежить у сусідній палаті. У нього вже другий інсульт. Пощастило йому мати таку доньку, що ні на крок від нього не відходить.
"Я мешканка Курахового. Працюю в медичній сфері. Донька до 2014 року збудувала будинок у Красногорівці, син з родиною — у Покровську, а батьки мої мешкали у Харцизьку. І все мене влаштовувало. Жили ми всі непогано. Після 2014 батьки стали жити майже "за поребриком". Донька з родиною виїхала з країни. Залишився порожнім її великий будинок. Я наглядала за ним. До батьків доїхати стало складно, але все ж можливо. І все знов начебто налагодилось".
Світлана робить паузу. Така історія майже у кожного мешканця Донеччини. Зупинку активної фази війни тут майже кожен сприймав, як можливість далі жити, "как положено".
"У 2018 році у батька стався перший інсульт. Звісно, він позначився на організмі батька. Жити в такому віці і після такої хвороби батьки вже не могли самі. Треба було щось вирішувати. У мене є сестра, вона мешкає в росії, на Півночі. У неї там вже пенсія, все влаштовано, вона, звісно ж, не приїде. І я забрала батьків до себе. Тільки і тут не було все так просто. Батька ми забрали, йому саме треба було відмічатися, щоб отримувати пенсію. А мама залишилась у Харцизьку. І все. Випускати і запускати в "днр" не дозволяли, аргументуючи це тим, що почався ковід. Мовляв, карантин. Мати прописана в Красногорівці. І її з "днр" не випускали. Батько з нами вже жив з березня, а мати змогла виїхати тільки в серпні. Радощів, коли вони знов об'єднались, було стільки, що і не передати".
На одному з цих ліжок Світлана чекала, коли її батько прокинеться. Нині він оговтується після інсульту
Світлана розповідає, що батьки все життя мешкали у приватному будинку і жити в квартирі доньки їм не подобалось. Тому Світлана з чоловіком та батьками переїхала до Красногорівки у будинок доньки. Газу там після 2014 не було, але Світлана з чоловіком встановили електричний котел на 380 кВт. І їхні старенькі стали жити спокійно. У кожного з батьків було по окремій кімнаті, по телевізору, а ще — великий двір, сад. Світлана постійно приїжджала у відпустки та на вихідні, жила в будинку. І так всі прожили до 24 лютого 2022 року. Знов впевнені, що все вкотре налагодилось.
Перший день повномасштабної війни стало ясно, що не буде, як у 2014
"А майже в перший день повномасштабного вторгнення зрозуміли: так, як ми "отделались" у 2014 році, вже не буде. У Кураховому навесні я просто зачинила квартиру і пішла. Будинок там, де постійно прилітає. Я думаю, що від міста росіяни нічого не хочуть залишити. Що з моєю квартирою — просто не знаю. Переїхали ми з чоловіком до батьків.
Красногорівка з першого дня чула все. Потім був кудись там приліт і деякий час не було світла. Електрику відновили, але в мережі стало не більш 110. Навіть холодильник не працює. І восени стало зрозуміло, що котел не увімкнеться, тобто опалення не буде. При цьому прильоти стали частішими. Прилетіло вже в сусідні будинки. Подивіться в інтернеті, що вони зробили з Мар'їнкою, я думаю, що таке ж зараз буде з Красногорівкою. Маріуполь, Бахмут? Нічого живого від них не залишається.
Батькам зараз по 88 років. Скоріш за все, вони ніколи не повернуться в рідний будинок в Харцизьку. Навряд вціліє моя квартира в Кураховому і будинок у Красногорівці".
Я запитую у Світлани, як жити далі? Що можна в такій ситуації зробити, коли поруч старенькі? А батько взагалі після двох інсультів.
"Батьки отримують пенсію. Ми оформили переселенські. Я не бачу сенсу ридати. Я нічого не можу змінити і просто живу. Що буде, те буде. Під Покровськом є селище Шевченко. Там ми зараз орендуємо маленький будиночок. Добре, що з ванною і туалетом. Води в селищі, як і по всій Донецькій області, немає. Свердловини там на подвір’ї теж нема. Ось це проблема. Дві кімнати. В одній ми з чоловіком, в іншій — батьки. І ще складно для них те, що один телевізор на двох. Але будиночок з пічним опаленням. Купили ми вугілля і у нас тепло. Старенькі не замерзають.
Батьки Світлани скоріш за все ніколи не повернуться до рідного Харцизька
Гірко від того, що все життя працював-працював, а зараз залишився без нічого. Не можна сказати, що я втомилась. Але кажу, що все — нікуди ми звідси не поїдемо. Вже будь, як буде. І таких старих я вже нікуди не повезу".
Батько Світлани прокинувся, і вона пішла до нього. Сильна жінка, яка не скаржиться на долю. Сприймає все так, як воно дається. І живе переселенкою без житла зі старенькими батьками.
Свої в Telegram 
