Нам було 60+, коли ми купили хату у Петриківці. Історія Віри Аннусової з Луганщини
Віра Аннусова майже все життя мешкала на Луганщині — в Біловодському районі. Була головою правозахисної жіночої організації "Первоцвіт". У 2015 році через активну громадську діяльність та проукраїнську позицію переїхала з Луганщини у Дніпропетровську область, в Петриківку. У монолозі для Свої жінка поділилася своєю історією.
Цей текст підготований у рамках спецпроєкту Свої до річниці великої війни в Україні. Він про те, яким був цей рік для сходу і його мешканців. Про втрати, надію і віру попри складнощі сьогодення
Зелений туризм та захист прав
Я 1956 року народження, мешкала в Біловодському районі на Луганщині та очолювала правозахисну жіночу організацію “Первоцвіт”. Коли у 2014 році почалася війна, ми ще трималися, але у 2015 році виїхали — нам радили з чоловіком переїхати, аби не наражати себе на небезпеку.
Наша громада не була тоді під окупацією, але все одно щось було не так. Вдома я активно займалася захистом людей. Однак, коли ти захищаєш когось, завжди буде хтось інший, кому це не до вподоби. І були такі погрози, що недалеко вже розправа. От ми з чоловіком і переїхали в Дніпропетровську область.
Крім правозахисної діяльності я ще була дотичною до розвитку зеленого туризму. Все почалося з того, що я звернула увагу на безробіття — основна проблема була в наших сільських районах. І коли я відвідала виставку-продаж туристичних продуктів у 2003 році, збагнула, що у нас на Луганщині теж запросто можна займатися зеленим туризмом. Це буде і зайнятість, це буде і заробіток, це буде і розвиток наших земляків.
Зверталася до обласної адміністрації, але з мене тоді тільки посміялися, підтримали ідею лише за кілька років. Ми створили обласну спілку, запровадили кілька проєктів, зустріли першого гостя — Вільяма, колишнього міністра культури та туризму в Канаді. Він жив у нас в звичайній сільській хаті близько двох тижнів, грав на гітарі у Біловодську, збирав навколо себе молодь. Йому дуже сподобалося в нас. Все було добре, якби не війна.
У 2014 році, коли почалися воєнні дії на Донбасі, мені запропонували переїхати на Дніпропетровщину, продовжити там займатися зеленим туризмом, гуртувати навколо себе людей. Так і почалося переселенське життя.
Поринув у STEM-освіту
Складно десь влаштуватися, коли не маєш зв’язків. Ми з чоловіком обидва вчителі математики за освітою, він — неймовірний викладач, це точно його фах. І йому цікаво, і діти до нього зазвичай тягнуться. Коли тільки приїхали, чоловік влаштувався в місцеву школу у Царичанському районі, а потім почалися скорочення і, зрозуміло, що його найпершого скоротили.
Я тоді по зеленому туризму проводила захід — обрядове свято в селі Шульгівка Петриківського району. Якось так притомилася, присіла і до мене підійшов Кривенко Віктор, депутат Верховної Ради. Розговорилися, і він мене питає: "Може вам грошей дати?". "Та не треба мені, — кажу, — хлопче, грошей. Мені оце якби чоловікові роботу". Питає: "А хто він за фахом?". Кажу: "Я вже не танцюю перед дітьми, а чоловік у мене ще має силу". Він каже: "Так давайте я вас у Петриківку заберу?". Кажу: "Наче посади вчителя математики, фізики немає". Він мені відповідає: "Та буде. Дайте номер телефона вашого чоловіка". То я і дала номер телефона.
Поки я доїхала додому, а ми там орендували житло, мене зустрічає чоловік і каже: "Мене запросили на роботу. Сказали з документами явитися в Петриківське районне управління освіти". В Гречанівську школу він пішов, де молодий директор школи, який прогресивний. Він жив для дітей і все робив, щоб у вчительському колективі був лад. Чоловік йшов туди із задоволенням, і повертався так само задоволеним. Для вчителя це подарунок долі.
Аннусов Микола Іванович. Малопетриківська школа
Пропрацював він в цій Гречанівській школі три роки, а тоді вона попала під реорганізацію. Зараз вчителів фізики, креслення, трудового навчання не те що дефіцит, просто немає кадрів таких.
А тут в школу приходить STEM-освіта. Той же директор Гречанівської школи порадив моєму чоловікові закінчити курси STEM-освіти. Чоловікові зараз 68, і працює він у Малій Петриківці. Там одна школа в районі, де уроки STEM-освіти введені з початкових класів. В інших школах немає фахівця. Вчителем математики може бути кожен — інженер, агроном, курси пройшов — і ти вже учитель. А STEM-освіта — це трішки інше. Це треба і фізику знати, і математику, і інформатику, тому конкуренції в нього немає.
Пошук себе
Тим часом я допомагала розвивати зелений туризм. Згуртувати власників садиб не змогла, хоча їх тут немало на Дніпропетровщині, але вони, як риба, щука, рак: кожен тягне на себе ковдру і в результаті мерзнуть всі. Але в мене багато друзів, знайомих.
Є хутір Галушківка, там хлопець — досить така освічена людина. І ми там з ним організували такий центр відродження народних звичаїв і традицій — стали проводити народні свята. Звичайно, люди з міста їдуть більше, щоб поїсти й випити, і ще може походити та покататися на конях. А народні свята їх не дуже цікавлять. Але тоді знайшлися охочі — ми свято проводили та читали лекції про традиції для вчителів, туроператорів, музейних працівників з Дніпра, та однієї зі шкіл Запоріжжя.
Свято "Вінець жнивам"
Потім я собі в інтернеті шукала якийсь підробіток. Я з дитинства займалася збором спогадів про селянську війну (1921-23 рр — прим.ред.), НЕП, розкуркулення і колективізацію, голод 1932-33, а коли в школі працювала, то робила це з учнями.
Де якийсь захід проходив, я могла написати статтю і теж звернула таким чином на себе увагу. Мене запросили до літньої школи — канадський інститут дослідження Голодомору (HREC — прим. ред.). Я стала працювати там. Спочатку на добровільних засадах, а потім вони мене оформили на ¼ ставки. Я і цьому була рада. Це добавка до пенсії, та і при ділі.
Отримувала задоволення — 20 днів ми були в Чорноморську, в готелі. Брала із собою чоловіка і онука. Та й обмежень не було. Туди з'їжджалися вчителі і науковці до 30 років, молоді методисти, молоді науковці, молоді директори шкіл. Мені з ними було дуже цікаво, їм зі мною також, мені здається, бо я зараз і досі з ними усіма спілкуюся. Але як повномасштабна війна почалася, в Чорноморську збиратися стало небезпечно.
Останній день літньої школи
А потім при дніпровській раді відкрився музей "Спротиву Голодомору". Мене туди запросили на 0,5 ставки методистом, де я працюю і зараз. Колектив там у нас дуже дружний, молодий. Вони мене якось бережуть, якщо я і приїжджаю з Петриківки, то вони мене зустрічають на вокзалі, щоб я там десь у місті не заблукала, не впала, бо сил вже малувато.
Маршруткою 45 хвилин — і я вже у Дніпрі. Частенько там буваю, коли потрібно захід якийсь провести, практичне заняття або лекцію для аудиторії, яка хоче поспілкуватися, поставити питання. Не завжди з допомогою Zoom можна швидко поставити питання чи отримати відповідь. Віч-на-віч легше.
Робота в музеї приносить задоволення
Важкувато, але якщо я кину працювати, то мені не стане легше вдома, бо відчуваю, що моя робота потрібна людям. Та і я про таку роботу мріяла.
Життя і побут
Що нам потрібно, пенсіонерам? Одягу вистачить, їжі теж нам не багато потрібно. Відпочинок у мене був у Літній школі — кращого не треба, тому ми, що заробляли, все відкладали на житло. Лікар тут на "швидкій" працював, він взявся нам допомогти знайти житло, бо ж людей знає. І підказав нам — на одній із вулиць будинок трішки занехаяний був. Бабуся померла давно, дочка в оренду людям цей будинок здавала. Він добротний, от ми його й придбали три роки тому, привели до ладу, живемо, за садом-городом доглядаємо, козу тримаємо.
Допомагали нам облаштуватись на Петриківщині місцеві підприємці-фермери: Валерій Ганенко, Анатолій Лисенко, Іван Єрмолюк. Я ж хлопцям місцевим допомагала в роботі їхніх садиб, хоч вони й значно молодші за мене, але ми стали друзями. Коли ми будинок купили, вони одразу стали допомагати: Анатолій Лисенко перевіз нас своїм авто на нове місце, Валерій Ганенко подарував вулики, тепер у нас є свій мед, родина художника Миколи Деки подарувала посуд розписаний петриківським розписом. Хлопці молодці, вдячні, за те, що я їм колись допомогла, підказала, намагаються підтримати мене. Чоловіка теж всіляко підтримують колеги.
А ще зігрівало мене особисто своїм душевним теплом подружжя Кучеренків. Анатолію Григоровичу — 94, він рідний онук знаменитої художниці Тетяни Пати, засновниці Петриківського розпису. Олені Афанасіївні — 90, в минулому працівниця банку, а зараз, не дивлячись на вік, добра господиня, турботлива бабуся. Мій онук так сказав про неї: "Ця бабуся добром світиться".
Що б я радила всім, хто приходить в чужу громаду? Не чекайте поки до вас прийдуть, треба йти до людей самому! Не скажу, що в мене все було гладко. Тією роботою, якою я займаюся в Дніпрі, я могла займатися ще у Царичанці, або в сусідніх районах, але мене в свій час “відфутболили”, сказали, що Ющенка вже немає при владі, і ця тема, якою я займаюсь, не на часі. Мені трішки боляче було тоді, але нічого, проковтнула образу. Сталося, як сталося.
Нагальні проблеми
Як 24 лютого минулого року почалося, то до нас їхало багато людей з Біловодська. Приїздили, зупинялися, але зупинялися на місяць. А далі ми шукали роботу людям. Петриківка — селище невелике. А чим їм займатися? Той мізер, який їм дають… Вони хочуть поїсти гарно, трішки відпочити і тому ті, хто приїжджав, надовго не залишалися. Одна сім'я влаштувалася в Дніпрі — вони лікарі. Лікарям легше знайти роботу. Спочатку вони були в Кам'янському. Інша сім'я поїхала у Хмельницьку область. Роботи нема в селі.
Зараз ще вирішується питання, що робити з вчителями пенсіонерами.
Так от, директор говорить моєму чоловікові "Миколайович, ви нам потрібні в будь-якому віці". Це ще, мабуть, залежить від фаху. Треба не боятися показувати те, що ти вмієш. Все ж таки на Донбасі у нас люди талановиті.
Коли тут починають говорити про якісь проблеми, от як річка замулена, я їм кажу: "Ви що думаєте, що вам з Києва приїдуть розкопувати кринички?". Треба брати та робити. Ми писали проєкти вдома, якось крутилися. Я не боюся казати, що я з Донбасу. Так і нашим людям: треба пропонувати своє, і тоді, я впевнена, що все вийде.
Так і я, то в зеленому туризмі, а тоді народні свята, потім стала писати статті. А якби я сиділа плакалася? Або були такі, що мені говорили: "Сидиш там в Петриківці. Їдь сюди під Кабмін і помахай прапорцем". Якби ж це допомогло, то я б поїхала, а так — працювала тихенько. Вже якось буде. Додому, звичайно, дуже хочеться. Якщо так станеться, що ми туди більше не повернемося…
смт Біловодськ, Луганщина
Згадую Вільяма, коли я його востаннє проводжала в Луганську, він мені казав: "Пані Віра, ви не уявляєте, в якому краю живете. Карпати є там, там, море є там, там, а от такої степової краси, як у вас, не бачив. Повірте мені, я за 20 років об'їздив увесь світ". Тому дуже шкода, якщо ми не повернемося в рідні краї, але на все воля Божа.
Свої в Telegram 
