Юрій Коваль звільнятиме рідний схід на танку Leopard. Він викладав політологію, а став командиром
Вся Україна чекає на танки, які вийдуть на поле бою і допоможуть Збройним силам перемогти ворога. Для цього наші хлопці навчаються в центрах підготовки НАТО. Курс інтенсиву такий, що за короткий термін танкісти вчаться не просто керувати броньованою машиною, а й відпрацьовують навички в умовах, максимально наближених до бойових. Серед тих, хто зараз вчиться, а потім в якості командира танкового взводу піде в контрнаступ разом зі всіма Збройними силами України, покровчанин Юрій Коваль. Він розповів Свої, як з викладача політології ДонНУ, прессекретаря Покровської міської ради перетворюється на професійного танкіста.
Поспілкуватися з Юрієм вийшло не одразу, бо у чоловіка багато занять і немає вільного часу. А коли ми нарешті змогли поговорити, розмова вийшла змістовною і цікавою.
Як командир танкової роти, я маю вміти все
Контрнаступ в Україні буде тоді, коли армія буде насичена танками. Піхота і танк діють поруч. Броньована машина знаходить позицію, вирішує те завдання, яке не може вирішити артилерія через уразливість її позицій. Або танковий взвод допомагає арті бути ефективнішою. Танк — універсальна машина бою. Він володіє вогневою міццю, здатен проривати оборону, щоб потім утримати перевагу в потрібній точці. При цьому танк, незважаючи на свою міць, машина потужна, але уразлива до протитанкової зброї противника. І наше завдання — виконувати свою роботу так, щоб і завдання виконати, і піхоту прикрити, і вчасно зорієнтуватися, і покинути небезпечну позицію.
Моє навчання ведення танкового бою розпочалось на заході України. За чотири тижні я пройшов курс за трьома напрямками — військова тактика, вивчення танку, стрільби.
Шість днів на тиждень були навчання. Курс, розрахований на 5 років, наші викладачі дали стисло. Він складався з найголовнішого. Протягом двох місяців ми мали стали повноцінною бойовою одиницею.
Навчання Юрія почалося в Україні і продовжується у Польщі
На початку лютого нас направили до Польщі, в один з центрів бойової підготовки. І другий місяць мого навчання проходить вже в центрах підготовки НАТО. Графік тут більш, ніж насичений, більш практичний і більше наближений до реальних бойових умов. І теж шість разів на тиждень.
Під час навчань прораховуються ситуації, які можуть виникнути у ході бою, нас вчать, як у них виживати, щоб виконувати бойові задачі. Наприклад, сьогодні весь день зі своїм екіпажем я був у танку. Ми відпрацьовували маневрування, керування боєм, стрільби і так далі. Наступний день — бойова підготовка. Заряджання, стрільба бойовими снарядами на точність. Техніка нам не знайома, ми багато перепитуємо, багато чого одразу не виходить, але з нами працюють досвідчені інструктори — і з України, і з Польщі. Все відбувається без конфліктів, ми просто працюємо. І це дуже мотивує. Напружений лише сам графік — займаємось з четвертої ранку до десятої вечора.
Протягом двох місяців ми маємо стати повноцінною бойовою одиницею. Поки ми навчаємося на радянському танку Т-72, але польської модернізації — він істотно допрацьований і підсилений. Далі на нас чекає навчання на "Леопардах". Ми з ними вже познайомились, але чекаємо достатньої кількості. Потім на своїх машинах сформовані екіпажі будуть виконувати бойові задачі, що перед ними поставить командування. Зараз тут навчається понад 1000 українців. І ми — вже третя черга. Взагалі ми тут будемо п'ять тижнів.
Я — командир взводу, він вже сформований. За стандартами НАТО, у танковому взводі 4 танки, в кожному три члени екіпажу. Як командир взводу, буду в одному з танків керувати діями всіх чотирьох бойових броньованих машин. До справжнього танкіста мені ще треба готуватися. Але я вже можу на танку їздити, маневрувати, навчився бути навідником. Як командиру взводу мені потрібно вміти все, бо повинен будь-якої мити закрити один з напрямків. Взагалі весь екіпаж повинен бути взаємозамінним.
У мирному житті я їздив на велосипеді
Я повністю не військова людина. Але після 24 лютого знав, що питання моєї служби — це питання часу. У 2007-2008 році я проходив навчання на кафедрі військової підготовки ДонНТУ, я молодший лейтенант. Я ніколи не служив, але ні для кого не секрет, що зараз високий дефіцит офіцерів на полі бою.
У січні 2023 року я отримав повістку і став військовим. Мене направили на навчання до одного з центрів підготовки в Україні. Коли почали формуватися нові бригади сухопутних військ, мене направили до частини танкових військ командиром танкового взводу. Танки для мене — зовсім нові машини, на військовій кафедрі вивчав БТР. У мирному житті постійно їздив на велосипеді, а зараз на танку. В мене і думок немає, щоб бути незадоволеним долею.
Пристріляв вже праву руку: пістолет Макарова, автомат АК-74 та АК-74У, вмію стріляти із танкового кулемета (ПКТ) в ручному режимі. Попереду стрільби бойовим снарядами з танку.
У січні 2023 Юрій отримав повістку. Тепер він військовий
Потрібно бути спокійним командиром екіпажу. Колектив повинен все за будь-яких умов відпрацьовувати до автоматизму. Якщо ми будемо доповнювати один одного, будемо чітко розуміти — що ми робимо і для чого, будемо швидко аналізувати, де ми помиляємось, повірте, навіть у стресовій ситуації ми будемо знати, що робити. Моє завдання як командира зробити так, щоб кожен член екіпажу був готовий до виконання бойових задач як теоретично, так і практично.
Екіпажі вже сформовані. Довіра в колективі така, що кожен може сказати іншому, що йому потрібно змінити. І все це без образ. Люди в екіпажах різні: є такі, як як, що сіли в танк вперше, є досвідчені, є молоді і старші. З різних куточків України ми опинилися тут, і головне зараз — навчитися і спрацюватися. Все виходить. Працюємо. Знаєте, я багато спілкувався з ветеранами Другої світової, і дивувався, коли вони казали: "Ми все це робили не для себе, а для майбутніх поколінь. Щоб вони цінували мирне небо, тишу і пам’ятали загиблих". І ось зараз я роблю те, що дасть можливість жити всім іншим. Ми там, де маємо бути.
Якби до Донецька не прийшли Бородай і Стрєлков, війни б не було
Вільний час — це спілкування з рідними та близькими, виконання якихось побутових дрібниць і вільні теми. Вони про все. І про війну теж. Коли у 2008 році ми аналізували тему сепаратизму, дивлячись на події в Грузії, з колегами, викладачами та студентами ДонНУ, ми думали, що в Україні це можливо лише в Криму. Але що це на Донбасі буде — стало для нас відкриттям. І тоді, що у нас може бути війна ми не здогадувались. Ми просто вірили, що у російського президента все ж таки є глузд, але, як показала реальність, його немає зовсім.
Донецьк, 2014 рік
Донецьк 2014 року був таким. Я жив неподалік від епіцентру подій і працював недалеко від головної будівлі ДонОДА. Навіть серед колег, мешканців міста переважна більшість виступала за збереження України і, звісно, ніхто не хотів би вирішувати такі питання шляхом війни. Але була частка тих, хто хотів до росії, навіть серед моїх колег таких було відсотків 20. Я тоді на все це дивився, бачив, помічав, фотографував.
І якби до Донецька в середині квітня не прийшло б угруповання Бородая зі Стрєлковим, не було б не війни, нічого. Але, на жаль, вони прийшли зі зброєю, не приховуючи цього. І вони почали захоплювати місто і почали діяти в купі із, так сказати, закононеслухняними елементами Донецька з лихих 90-х. Почали "віджимати" собі бізнес, прибуткові підприємства великими і маленькими групами. І щоб люди зберегли робочі місця, зберегли свої доходи, вони змушені їх були підтримувати.
Донецьк, 2014 рік
Донецьк, 2014 рік
Але чіткої проросійської позиції серед більшості містян тоді не було. Цю позицію допомогли сформувати ззовні. Саме прихід цієї групи Бородая та Гіркіна.
Минуле життя, до якого хочу повернутися
До 2014 року я був старшим викладачем Донецького національного університету. Викладав політологію та інші соціально-політичні дисципліни. Мав ступень доценту. Після захисту кандидатської дисертації у 2012 році почав працювати асистентом кафедри політології, згодом старшим викладачем. На жаль, до університету прийшли бойовики так званої "днр". Було прикро, особливо мені, коли невеличка купка колег вирішила встановити свою владу в університеті, і тому ми вирішили з ними не спілкуватися.
Велопрогулянка до Карлівки, 2014 рік
А потім дізнались, що наш університет буде працювати у Вінниці. Я зрадів і поїхав до Вінниці. Вирішив ще паралельно працювати викладати у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя і у Донецькому технікумі промислової автоматики Одеської національної академії зв’язку.
Тобто в мене одразу було три роботи. Працював без вихідних. Так я пропрацював до літа 2015 року. Розклад був такий, що деякий час я жив у потягах. На день бувало від 6 до 8 пар. А коли приїжджали студенти заочних відділень, то щонайменше два тижні доводилося працювати з восьмої ранку до восьмої вечора. Батьки мої жили у Покровську, тоді ще Красноармійську. І ось по телеканалу «Орбіта» я побачив оголошення про те, що на роботу до міської ради запрошують прессекретаря. Тоді тільки переміг на виборах Руслан Требушкін. І я подумав: нова команда, новий виклик. І вирішив цією нагодою скористатися. Так почалась нова ера в моєму житті.
Була надія, що ми повернемось в Донецьк. Я уважно читав Мінські угоди, де було чітко написано: «окремі райони Донецької і Луганської областей — це частина України, де буде особливий порядок самоврядування». Все це доводило — ніяких днр-лнр немає.
А є окремі райони, які мають інтегруватися в Україну. І ми вірили, що буде український Донбас, і ми згодом повернемось у свій університет, і почнемо жити далі. На жаль, цього не сталося, але надія була.
Вірю, що окуповані міста будуть під українським прапором
Зараз я військовослужбовець і навчаюся воювати на сучасній техніці разом з тисячами інших українців, таких, як я, і, думаю, що ми просто вийдемо і закриємо цю проблему. Окуповані міста будуть під українським прапором. Не буду я, як Арестович, казати про 2-3 тижні, але думаю, що за 2-3 роки це реально. Враховуючи наші сили і ресурси зараз, а також потребу навчити особовий склад освоїти нову техніку, доукомплектувати все це військо, я думаю, реально до кінця року вийти на певні кордони, але війна цього року не закінчиться.
До кінця 2023, я думаю, ми можемо вийти на кордони 23 лютого 2022 року. Це виключно моє бачення. Але є обставини, що змінюються в режимі реального часу — це поле бою та інша наша робота по знищенню ворога. Якщо у нас буде техніка, це прискорить деокупацію наших територій. В іншому випадку, мені здається, два-три роки — це реальний термін.
А ще я хочу сказати тим, хто ховається від армії і каже, що комбати будуть його ображати: я тут, я такий же самий, як ви, я нічого не вмів, але зараз вчусь. І я залишаюсь людиною. І ви можете допомогти своїй країні. Можливо, не заради себе, а заради тих, кому потім будете дивитися в очі.
Свої в Telegram 
