Вороги валяються і стогнуть цілодобово. По магазину розстріляємо — знову тиша і знову холод

Останній бій перед госпіталем тривав 12 годин

Це не кращі і не гірші роки мого життя. Це особливий період. І саме зараз проявляєш себе. Постійно знаходиться відповідь на суто чоловіче питання: "Справжній ти чоловік або так — погратися?" Кожен бій унікальний. Не схожий один на інший.

Останній, перед тим, як я потрапив до госпіталю, тривав 12 годин. Ти забиваєш патрони в патронник, а в тебе пальці лопаються, бо це триває годинами без перерви. А потім холод. Я мокрий. Весь. На мені сухе тільки куртка і штани. Ти перестаєш так інтенсивно рухатися і через деякий час замерзаєш. У кожного бійця є у що переодягтися, але для цього потрібно змінитися "з нуля". А ми на позицію виходимо на декілька діб. А "на нулі" так: навіть, коли немає бою, в "теплик" дивишся, а вони лізуть вночі. Висунемось, по магазину розстріляємо. Знов тиша. І знов холод.

Телефони відключені, що відбувається в країні і навіть поруч з нами — невідомо. Тільки знаєш, що є тут, не більше

Почитати у вільний від бою час? Ну, ви жартуєте. Треба перешити аптечку, щось своє випрати, елементарно, вимитися, бо від тебе смердить, як від козла. А потім знов — "нуль". І там ти постійно вчишся. Вчишся воювати, бо кожен наступний бій не схожий на ті, в яких ти вже був.

Пацани один одному допомагають. В нас є і повага, і любов. І не важливо, чий то балон з газом, або хто нагрів кип’яток. Виручаємо один одного на раз-два. А ось у кого скільки гранат, це інша справа (сміється).

Якщо воїн не правий, відійди від нього

Як я ставлюсь до чоловіків, що зараз не служать? Ніяк. Не всякий і воювати зможе. В нього так, в мене так. І якщо мені в окоп ще людей "сипанути", легше мені не стане. Просто більше людей загине.

Розповідати про війну — це така справа складна. Хто є тут, зрозуміє, про що я. Інші, хто не воював, не зрозуміють. І слава Богу

Єдине, що я прошу: щоб ті люди, які не воювали, побачивши воїнів, що не праві в якійсь ситуації, просто обходили їх.

Нам ще і після Перемоги буде складно. Які реабілітаційні центри зможуть нам допомогти? Якщо хлопець, що вчора жив мирним життям, сидить в окопі і його довблять зі всього, що тільки є, а в нього психіка не готова до такого? Як нам всім потім почати знову жити звичним життям?

Мені здається, що я в цьому плані у свої 53 непогано підготовлений до служби. З дитинства займався спортом, з 9 років ходив до тайги, тоді ж навчився стріляти. Вивчав східну філософію, вмію правильно дихати. Все це згодилось на війні. (Позивний Магадан у Володимира Шкорубка тому, що він до 17 років жив з батьками на Колимі — Свої).

Всі люди різні, як листя на деревах. Ось поруч зі мною в окопі хлопець. Він далекобійник. Він пішки не ходить. Він в магазин на автівці їде, навіть якщо це поруч з домом. А тут він боєць з позивним Малиш. І таке робить, здається, що не за кермом життя провів, а завжди воював. Мабуть, зі мною всім легко. Я взагалі без гумору не можу. І навіть в бою. Без гумору жити гірше.

У них просто снарядів дохріна. І дурі. Я їх за людей не вважаю

Найважче бачити, як гинуть хлопці. Все інше відбувається просто на адреналіні. Я народився у 1969 році, мені 54-й рік йде, а там на адреналіні бігаю, як молодий. Ще один важливий момент: ми двохсотих та трьохсотих забираємо одразу. І аптечки в нас зараз непогані. А ці орки валяються, стогнуть цілодобово. Ми постійно в меншості, але в них немає такого духу. У них просто снарядів дохріна. І дурі. Я їх за людей не вважаю. Лізуть, пруть.

Був я на зачистці повесні. Сам знаходив після них пачки з таблетками. А зараз зеків погнали, ті взагалі, як зомбі, барани, вони башнєю не розуміють, що роблять. А ті, кого нависмикували з вулиць, тут не по своїй волі, вони від безвиході стріляють спереляку і воюють, не знаючи за що. В них і вибору-то немає. Їх розстрілюють, якщо вони назад повертаються. Да мені похєр — розстріляють їх чи ні.

Не вірте тим, хто каже, що не боїться. Страшно. Страшно всім

Але якось зараз мені зрозуміло, що я морально готовий до всього. По-перше, я за праве діло стою. І від цього в мене спокійно на душі. По-друге, в мене був гарний вчитель. Він багато дав мені для розуміння себе. По-третє, мама моя, Тамара Василівна, виховала мене правильно. Адже тільки жінка може навчити чоловіка бути чоловіком. Гарна жінка дуже багато дає. Від неї залежить — поважають тебе або ні. Жінка вчить любити. І це важливо.

Прийшов сюди? Залишишся тут

Мені ж 53. Я служив в радянській армії. Був в Афганістані. Я не хочу торкатися теми Афгану. Зараз інша війна. Тоді я мало що розумів і про що думав. Це зараз я вже мужик, який реалізувався, і розумію, за що я б’юсь. Я сам сюди пішов. У мене є бажання, можливості, здоров’я. І я тут потрібен. Є навички. Ось це важливо. Тоді казали, що ми виконуємо "интернациональный долг". Ні я, ні хтось інший, думаю, не розумів, що це таке. Що думає русня про сьогоднішню війну — мені байдуже. Для мене це дві різні війни.

Можу тільки порівняти радянську армію та сьогоднішню українську. По-перше, змінилось ставлення. Немає солдафонщини. Ніхто нас не переламує, не муштрує, не змушує. Бувають тупі командири, але такого солдати "пошлют куда подальше" і командування його зміняє.

Володимир майже завжди усміхається і каже, що на війні без гумору нікудиАвтор: Свої

Після Києва мене відправили під Солодке та Новомихайлівку Донецької області. І тут навесні було так: з автоматами проти танків. Сильно не повоюєш, але так треба. І ми стояли. Потім була ротація. І я був на Вінниччині, на кордоні з Молдовою. З того боку діти кричали: "Слава героям!". Було приємно.

А потім знов Донеччина. І тут в мене був такий випадок. У перші три дні на нових позиціях я "відбився" від своїх. Поки брав БК, всі хлопці вже по домівках розсердились, а я і ще один хлопець із позивним Шрам випадково вв’язалися в бій з руснявими морпіхами. Дві доби ми з ним вели бій. За цей час тільки тричі змогли води попити. Поруч наші є, але зв’язку немає і ніхто не розуміє — що там відбувається і де ми зі Шрамом. Потім ми пробились до своїх і вже разом всипали русні, як слід.

Після цього я став старшим на своїй позиції. Зараз в нас і БК, і продукти. І зимовий одяг. Є все. "Пташиного молока" тільки немає (сміється). Після Перемоги тушонку я їсти не буду ніколи, і ковбасу теж.

Відчувається, що в них посилення на фронті? Так вони завжди воюють артою та великою кількістю м’яса.

Складно нам? Так і пахар в поле виходить і бачить, яке воно велике, але починає і закінчує. І ми так. Іншого не буде

Мені головне, щоб по цій землі ця падла не ходила. У мене не буде полонених. Я і сам в полон не здамся і полонених бачить не хочу. Нехай вони землю здобрюють. Прийшов сюди? Залишишся тут.

Зараз я навіть не жорсткий, я жорстокий. Ми воюємо за свою землю, за свободу. Ми не ґвалтуємо жінок і не вибиваємо прикладами зуби полоненим. І жодних територіальних поступок не буде. Я прикордонник. Я дійду до наших кордонів і буду їх міцно обороняти.

Капелан Леонід Номерчук возить допомогу в гарячі точки. Там він обвінчав пару під обстрілами

Волонтери "Плурітона" евакуюють тварин із гарячих точок. Хвостаті стають заручниками війни

Ольга Данілова залишається на Донеччині. Майже щодня вона у Бахмуті — просить людей евакуюватися