Мої пацієнти бачать у мені не лише лікарку, а таку ж переселенку, як самі. Так їм легше довіритися
Інна Васютіна — сімейна лікарка, ендокринологиня, двічі переселенка. Після окупації міста Щастя евакуювалася з родиною у Тернопіль. Нині працює в мобільній бригаді Товариства Червоного Хреста, допомагає вимушеним переселенцям по всій Тернопільщині. Жінка зізналася Свої, що в роботі їй допомагає перш за все те, що вона така сама переселенка — один біль на всіх.
Робота по оголошенню
“Я родом з Первомайська, а жила і працювала лікаркою у Луганську до 2014 року. Після того, як почалася війна спочатку у 2014 році, я переїхала до Щастя, місто тоді було підконтрольне українській владі, і почала там працювати. Працювала у міській лікарні ендокринологом, потім лікарем сімейної медицини. З 2016 року була завідувачкою амбулаторії сімейної медицини. Цю посаду я обіймала до 24 лютого 2022 року, до того, як почалася повномасштабна війна”, — починає розмову Інна Васютіна.
Місто Щастя почали масовано обстрілювати за кілька днів до початку повномасштабної війни.
“Прильоти були, але ми знаходилися на робочих місцях, бо ми працювали й, власне, це ще було можливо. Ми вже відчували якусь небезпеку. Тоді в Станиці Луганській був прильот у дитячий садочок, а в Щасті — влучання у ТЕС. А вже 24 лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення і почали працювати "Гради", ми зрозуміли, що на нас чекає якась така недобра доля, то я з родиною виїхала 24 числа”.
З колегами у Щасті
У Інни двоє синів — старшому 19 років, він навчається у виші й живе окремо, молодшому — 9 років.
“Ми виїхали з синами і чоловіком, спочатку поїхали до Чорткова, бо там у нас кума. Ми там зачепилися — я почала працювати сімейною лікаркою в місцевій амбулаторії, а потім знайшла роботу в Тернополі. Тож у квітні ми переїхали знову”.
На роботу в Товариство Червоного Хреста лікарка влаштувалася по оголошенню — знайшла вакансію на сайті, зацікавилася і вирішила спробувати.
“Мене не дуже влаштовувала робота в Чорткові, бо там у мене було півставки, а я прагнула більшого, тому шукала щось ще. Я і в Щасті працювала з Червоним Хрестом, тож мала спільний досвід і розуміння обов’язків. Коли з'явилася вакансія, що набирають лікарів до Тернопільської обласної організації Червоного Хреста, я подала резюме і мене запросили на співбесіду. Пройшла її, приїхала сюди працювати і нас тут поселили з родиною”.
Емпатичний бік роботи
“Моя робота пов'язана з внутрішньо переміщеними особами, тобто я — лікарка мобільної бригади. Ми виїжджаємо до шелтерів, туди, де постійно проживають переселенці. Я спілкуюся з тими, хто приїхав, в тому числі й з людьми Луганщини. Тому мені було дуже легко знайти себе на цій посаді й саме в цьому проєкті”, — розповідає жінка.
За її словами, на Тернопільщині багато шелтерів та компактних поселень для переселенців з усіх куточків України.
“Ми працюємо по всій Тернопільщині — надаємо безкоштовну медичну допомогу, забезпечуємо базовими лікарськими препаратами, консультуємо, з нами ще їздить психолог. Виїжджаємо навіть у найвіддаленіші села, бо і там живуть ті, хто втік від бомбардувань не тільки з рідної Луганщини, а й з Маріуполя, Херсонщини, Миколаївщини”.
Інна Васютіна каже, найбільше у переселенців психологічних травм.
“Переселенцям потрібна психологічна допомога, перш за все. Ще важливий момент — пацієнти в мені бачать не тільки лікарку, а й таку ж переселенку, як вони самі, тому набагато легше йдуть на контакт, а значить, я можу швидше допомогти розібратися у нагальних питаннях зі здоров’ям. Я їх розумію, їхні проблеми, і вони мені відкриваються, знаходимо спільну мову. Я залишаю свій номер телефону, часто буває, що дзвонять просто поговорити, аби їх вислухали. Окрім психологічної підтримки, ми консультуємо, вимірюємо тиск, цукор, робимо ЕКГ, а далі вже скеровуємо, якщо потрібна консультація вторинної ланки або госпіталізація”.
В абсолютно здорових людей подекуди проявляються психосоматичні хвороби.
“Психосоматичних захворювань дуже багато. Тобто люди, які не сплять або погано сплять, постійно відчувають тривогу та загрозу для свого життя, стикаються з неочікуваними проявами у фізичному плані — проблеми з тиском, наприклад. А ще ми багато виявляємо стресового цукрового діабету”.
“Середній вік пацієнтів, з якими я працюю, 50+. Вони переважно не можуть влаштуватися на роботу і винаймати окреме житло. Багато з них відчувають самотність, розгубленість, невизначеність, невпевненість у майбутньому, тому, якщо хочете допомогти переселенцю — просто слухайте, поки людина говорить. А коли вона вже договорила, тоді можна обережно поцікавитися, чи можете ви їй допомогти. Інколи від того, що тебе вислухають, вже легше стає”.
Інна зазначає, що це не тільки про медицину, а й про підтримку.
“Важлива також соціальна турбота. Буває, ми приїжджаємо і людина каже: "Мені немає що вдягнути, немає зимової куртки", і ми просто беремо і шукаємо в нашій спільноті, в кого є зимова куртка такого розміру. Або в мене дитина виросла, а я знаю, що там, в якомусь шелтері, є діти також віку, які потребують допомоги. Ми складаємо з чоловіком і веземо ці речі до шелтера, бо там вони точно знадобляться. Ми постійно думаємо та підтримуємо переселенців, з якими зводить робота”.
Вихідні для родини
П'ять днів на тиждень Інна прокидається о п'ятій ранку, бо о восьмій вона вже має десь їхати, ввечері, після повернення до офісу, робота продовжується — аналіз потреб та наданих послуг, внесення всіх випадків до комп'ютерної бази. Для родини залишаються вихідні.
“Намагаюся вільний від роботи час приділяти своєму молодшому сину — допомогти адаптуватися. Хоча, мені здається, що він швидко прилаштовується — займається музикою, знайшов собі друзів. Звичайно, були на початку якісь сутички у дворі, але ж він новенький, а в такому віці діти починають випробувати вже один одного. Радію, що в школі все склалося якнайкраще — і діти, і батьки чудові, добре сприйняли переселенців. У сина таких в класі шестеро новеньких. Старший — студент, живе окремо від нас. Він самостійніший вже”.
Відпрацювання навичок з колегами з Товариства Червоного Хреста
Інна говорить, що теж знайшла собі друзів, завдяки роботі.
“Завдяки нашому проєкту і Тернопільській організації Червоного Хреста, у нас працює дуже багато внутрішньо переміщених осіб, і лікарі з Миколаєва, з Херсона, з Запоріжжя. У нас така універсальна команда. Ми практично всі переселенці. Але є і місцеві. У нас дуже гарний колектив, ми всі товаришуємо, підтримуємо один одного”.
Звичайно, як всі переселенці, лікарка хотіла б повернутися додому.
“Ми думаємо про повернення, як тільки звільнять нашу територію. Тільки окупація нас стримує, бо дуже хочеться додому, хоча й житло там зруйноване, але дім є дім”.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Свої в Telegram 
