Світлана Корабльова створила фотопроєкт "пеRE:селенці". Її виставку портретів покажуть у Польщі

Шлях до фотографії

У Маріуполі Світлана працювала інструкторкою зі стрибків з парашутом. Каже, саме в той період, окрім занять екстремальним спортом, вона почала фотографувати своїх клієнтів.

"Я знімала людей, які стрибали з парашутом, намагалася зберегти їхні щасливі емоції. Мені це подобалося, тож я вирішила розвиватися і в цій галузі".

Світлана працювала інструкторкою зі стрибків з парашутомАвтор: З архіву героїні

У 2018 році Світлана почала працювати маркетологинею і стала фотографувати продукцію, яку просувала її компанія. Аби вдосконалити свої навички, пішла навчатися до Маріупольської школи фотографії, яку очолював відомий у місті волонтер, фотограф та засновник вільного простору "Халабуда" Дмитро Чичера.

"Потім пройшла курси з постобробки. Так, потроху я почала знімати якісь події та заходи в Маріуполі. А потім з’явилися перші клієнти. Бувало таке, що дні були розписані погодинно — то зйомка концертів, то фотосесії. І це приносило мені справжнє задоволення".

Про сили та мотивацію

Світлана каже, життя вирувало, було багато планів, але все змінилося 24 лютого 2022 року.

"Того дня мого чоловіка Юрія, який працював поліцейським, підняли по бойовій тривозі. Я провела його на роботу, дітям сказала, що вони не підуть до школи. Сама ж почала зв'язуватися зі знайомими, які жили у Східному макрорайоні. Його вже активно обстрілювали, тож друзі перебралися до нас".

Світлана з чоловіком Автор: З архіву героїні

Ввечері Юрій приїхав додому й сказав дружині, що треба їхати з міста.

"На той момент у нас вдома було вже 12 людей. Разом тієї ж ночі ми всі поїхали до Дніпра. Там всі разом три тижні прожили у трикімнатній квартирі. Потім друзі поїхали на західну Україну, а ми з дітьми залишилися".

У Дніпрі Світлана працювала журналісткою, а також волонтерила у хабі "Доброго ранку, ми з Маріуполя".

"Там я збирала кошти та купувала подушки для переселенців. Мені вдалося придбати їх понад тисячу штук".

Світлана була волонтеркою у хабі

Поки Світлана була у Дніпрі її чоловік залишався у Маріуполі. Працював до останнього. Попри те, що у місті не було зв'язку. Світлана каже, дуже хвилювалася за нього, бо не знала, що з ним. Вибратися з блокадного міста Юрій зміг наприкінці березня.

"На щастя, він був цілий та неушкоджений. Юра звільнився з поліції та влаштувався на роботу у Запоріжжі. Тож згодом ми з дітьми перебралися до нього".

У новому місті Світлана влаштувалася PR-менеджеркою до благодійного фонду "Карітас. Маріуполь". Там вона працювала з переселенцями, нотувала їхні історії і допомагала вирішити їхні гуманітарні питання. Паралельно з основною роботою Світлана намагалася відновити свою діяльність фотографині.

"Хоча певний час мені взагалі не хотілося брати камеру до рук. Було дуже важко емоційно знімати. Але я знайшла в собі сили, почала шукати клієнтів. Вступила до Маріупольської школи бізнесу, яка на той час працювала в Запоріжжі. Після курсів я отримала грант, завдяки якому купила нову камеру. І одразу відкрила ФОП, аби офіційно надавати свої послуги".

Фотографиня ділиться, найбільшим мотиватором в її роботі є люди.

В роботі, у своїх волонтерських проєктах я зустрічаю багато людей, які цікавляться історією, намагаються зберегти її. Вони небайдужі, відкриті. І багато хто стає моїми друзями

Продовжувати працювати та триматися мотивують думки про майбутнє. Світлана каже, наразі не заглиблюється у теперішнє..

"Та найголовнішими моїми мотиваторами є мої діти. Я дуже хочу, аби вони пишалися своєю мамою. А ще мене дуже підтримує чоловік".

Показати найцінніші речі

Коли обстріли Запоріжжя почастішали, Світлана з родиною перебралася до Черкас.

"Це місто обрали, перш за все, через те, що туди переїхала наша організація. Туди ж евакуювався й вільний простір "Халабуда", де я залучена, як волонтерка. Там я також багато спілкуюся з переселенцями, колегами, маріупольцями. І розмови про те, хто що вивіз з собою з дому, завжди виникали".

Тоді Світлані захотілося розкрити цю тему ще більше. Бо, каже, це не стільки про речі, скільки про історії людей, їхні цінності та те, що дійсно дороге серцю.

"Я захотіла зробити серію світлин "пеRE:селенці". Мені хотілося зробити портрет людини з її найціннішими речами, які вони вивезли з окупації. В соціальних мережах дала оголошення. Спочатку мені здавалося, що мало хто відгукнеться. Але в перший же день я отримала понад 80 заявок".

З усіх заявок Світлана відібрала 30 історій.

"До проєкту я відбирала тих, хто зміг максимально розкрити свою історію. Потім дивилася, аби речі не дублювалися. Наприклад, багато хто писав про тварин. Але серед усіх в проєкт я взяла історію порятунку одного великого собаки, якого було складно вивезти".

Презентація проєкту «пеRE:селенці» у ЧеркасахАвтор: З архіву героїні

Найскладнішим, ділиться Світлана, була саме реалізація задуму. Бо, по-перше, це волонтерський проєкт, який фотографиня робила сама за власні кошти. По-друге, було психологічно важко, бо кожну історію пропускала через себе. Каже, під час зйомок намагалася не говорити про пережите, про речі, про втрати, бо одразу разом з героями починали плакати.

Незряча героїня проєктуАвтор: З архіву героїні

"Кожна історія — особлива, про радість і біль. Наприклад, у мене на зйомці була незряча жінка з Луганщини, яка благала вивезти портрет її померлого чоловіка. Вона не може його побачити, але їй було важливо, аби він був із нею. Була жінка, яка вивезла кітель з нагородами свого чоловіка, який зараз у полоні. Ризикуючи власним життям, через блокпости вона змогла його провезти, аби окупанти не змогли познущатися з його речей. Є фото матері, яка перекладними шляхами вивезла електронне піаніно, аби її дитина продовжила займатися музикою й у таких важкий період мала змогу хоч якось відволіктися та заспокоїтися".

Люди забирали найцінніші речіАвтор: З архіву героїні

Фотографувала Світлана й вагітну жінку зі шкарпетками, які та вивезла з блокади.

"Коли вона народила, цю радісну новину повідомила мені першій. І вже ми домовляємося про першу фотозйомку малечі".

Виставка фотографій Світлани відбулася у різних містах України: вперше показали у Черкасах в "Халабуді", потім — у Дніпрі, Львові, Івано-Франківську, Одесі.

"Мої роботи подорожують і досі. Зараз вони в Одеській області. Ще у планах показати ці світлини у Варшаві".

Вимушено переселене дитинство

Після того, як проєкт "пеRE:селенці" побачили самі герої знімків, інші переселенці, місцеві мешканці та друзі фотографині, у Світлани почали питати, чи буде його продовження.

"Я довго вагалася й не знала, яку тему підняти. У якийсь момент зрозуміла, що зараз найбільше мене турбують діти. Бо майбутнє залежить від них. Та, на жаль, при цій метушні та постійній тривозі нині про їхню думку забувають. Ми, дорослі, просто не помічаємо, як ростуть наші діти".

Тоді Світлана вирішила зробити портрети дітей, аби зафіксувати їх в цьому моменті та привернути увагу батьків до теми вимушено переселеного дитинства.

"Я знову відкрила реєстрацію. За три дні зробила 78 портретів дітей: сфотографувала всіх, хто зареєструвався. Під час зйомки спілкувалася з дітьми й робила репортажні фото. Знімала малюків та підлітків до 16 років. Для багатьох з них ця фотосесія стала першою у житті".

Виставку "Переселенці. Діти війни" Світлана організувала у "Халабуді".

Виставка «Переселенці. Діти війни» Автор: Суспільне Черкаси

"На презентацію запросила своїх юних героїв та їхніх батьків. Були моменти, що передивляючись фото, дорослі казали, що до цього навіть не помічали, як за рік виросли їхні діти. Тоді зрозуміла, що своєї мети я досягла".

Після експозиції фотографії Світлана подарувала дітям.

"Тоді ми організовували ще й майстер-клас з виготовлення рамок. Тож діти самі зробити рамки для своїх фотографій. А дехто залишив свої фото у нашому хабі на згадку".

Світлана каже, цей проєкт теж був благодійним.

"Я намагаюся дарувати багато добра, бо знаю, що воно до мене повертається. Мені здається, що допомагати — моя місія. Бо фотографувати лише за гроші не так цікаво. Хочеться залишити відбиток після себе".

Мрії про перемогу та обійми з бабусею

Світлана ділиться, ця війна навчила її бути терплячою до людей і до себе.

"Я навчилася не засуджувати. А головне — нині я нікуди не поспішаю, бо знаю, що на все свій час. Я знаю, що стала витривалішою й тепер зможу впоратися з будь-якою складною ситуацією".

Великих планів фотографиня перед собою не ставить. Каже, занадто часто все навколо неї змінюється. Проте знає точно, що продовжить займатися фотографією. А ще, ділиться Світлана, вона мріє про найскорішу перемогу.

Я хочу, аби не гинули діти, їхні батьки, наші захисники. Це дуже боляче, тож мені хочеться, аби в Україну скоріше прийшов мир

Чи повернеться Світлана до Маріуполя, поки не знає. Каже, на її подальше рішення вплине безпекова ситуація та перспективи для розвитку.

"Але я точно приїду туди, аби обійняти свою бабусю, яка вирішила залишитися у місті".

Маріупольська «Халабуда» відновила роботу у Черкасах. Які можливості тут для переселенців і місцевих

Юрій Мальцев з Покровська рік у Нідерландах. Пересуваючись на візку, він грає у регбі і фотографує

Вікторія Абакуменко створила з пластиліну картину «Серце Маріуполя». Вона присвятила її драмтеатру