Маріупольці випускають одяг і шопери з символічними принтами. Їхньому проєкту Goby майже рік

Троє друзів-переселенців з Маріуполя запустили власний проєкт Goby. Вони друкують популярні символічні принти на футболках, худі, світшотах і шоперах. Один із засновників проєкту Артем каже, не наважився б на реалізацію цього проєкту, але після евакуації з міста Марії треба було розвиватися. Для Свої Артем розповів про ідею та реалізацію проєкту Goby, а також про те, як вдалося покинути блокадне місто і виживати під постійними обстрілами.
Артему з рідними і друзями вдалося виїхати з Маріуполя в середині березня 2022. Пів року вони прожили у родичів на Черкащині, а наприкінці минулого літа перебралися до столиці. Там, зустрівшись з колишніми маріупольськими колегами, вирішили реалізувати власний проєкт.
Маріуполь став рідним містом
Артем родом з Макіївки, що на Донеччині. Після закінчення школи вступив до Приазовського державного технічного університету і переїхав до Маріуполя.
"Це було у 2000 році. Тож, Маріуполь став для мене рідним містом, бо більшість свого життя я був саме там".
Після навчання певний період Артем працював на заводі. А згодом спробував себе у ролі ведучого весіль та корпоративів. Пізніше зайнявся підприємництвом — пробував торгувати на ринку. Та, каже, тоді йому не вистачило знань і вмінь, аби справа пішла вгору. Після цього Артем влаштувався на роботу до місцевої інтернет-компанії Trinity.
"Прийшов туди звичайним менеджером. Мені настільки полюбилася ця компанія, що на роботі я викладався максимально. Мої старання побачили і я почав впевнено підійматися кар’єрними сходами. Останні кілька років працював директором з маркетингу".
Вільний від роботи час Артем присвячував родині. Каже, зазвичай виїжджали на природу, але майже ніколи не ходили на море.
Маріуполь став рідним містом для Артема
"Може тому, що воно було у нас під боком. Ми надавали перевагу відпочинку в лісі. У нашій родині навіть була традиція — двічі на рік їздити на відпочинок до Святогірська".
Найгірші дні
Напередодні повномасштабного вторгнення Артем придбав приватний будинок у центрі Маріуполя.
"Мені хотілося, аби ми жили поруч із близькими. І нам пощастило знайти будинок поряд із моїми батьками, бабусею та сестрою. Ми облаштовували побут на новому місці, планували, мріяли. Проте все зруйнувалося 24 лютого 2022 року. Ми прокинулися, наче в іншій реальності".
У перший день повномасштабної війни, згадує Артем, його охопило почуття паніки й тривоги.
"Майже цілодобово я читав новини. Мені так було легше, бо складалася хоч якась ілюзія контролю над ситуацією. Хоча насправді в той момент ніхто нічого не розумів, ніхто не вірив у такі масштаби".
Спочатку Артем планував виїхати. Проте, каже, згодом він вирішив залишитися у місті.
"Зараз я розумію, що то було правильне рішення. Бо пізніше з Лівобережного району до нас перебралися друзі з маленькою двомісячною донечкою. Отже виїжджали вже всі гуртом — бабуся, друзі та моя родина в одному авто".
Проте з кожним днем ситуація в Маріуполі погіршувалася. Обстріли ставали частішими й сильнішими, почали зникати комунікації.
"Київстар" вже не ловив. Тоді вдома я знайшов свою стару сім-карту "Водафона". На щастя, зв’язок цього оператора у мене пробивався. Так я дізнався, що 5 березня планують відкрити "зелені коридори". Планувалося, що об 11:30 з Драмтеатру відправлятимуться евакуаційні автобуси".
Тоді Артем з родиною та друзями швидко зібралися, сіли в автівку та поїхали на місце збору. Але евакуації не було. Ця новина дуже розчарувала Артема. Каже, цей день став одним з найгірших для нього від початку повномасштабної війни, бо то була надія на порятунок, яку відібрали. З того дня Артем повернувся до вже звичного виживання в блокадному місті.
"Рятувало те, що у нас були запаси їжі. Частину продуктів, ковдри в перші дні вторгнення я встиг передати до офісу, куди перебралися наші співробітники з Лівобережного району".
З перших днів березня почалися вибухи і в районі, де жив Артем, він з родиною та друзями ховалися у підвалі власного будинку.
"Снаряди прилітали по нашій вулиці, по будинках поруч. Було багато руйнувань. У нашому будинку вилітали вікна. І це при тому, що в перші дні я затуляв їх з обох боків".
14 березня Артем побачив колону з 20 автівок, яка їхала у бік залізничного вокзалу. На склі були написи "Діти", а до дзеркал були прив'язані білі стрічки.
"Ці люди намагалися виїхати з міста. Наступного дня повз нас також проїжджала колона. І я зрозумів, що то наш шанс вибратися з Маріуполя. Поставив питання про евакуацію на родинній нараді. Думки розділилися, бо, по-перше, ми не розуміли, чи змогли люди, які виїжджали, врятуватися. По-друге, ми дуже переживали, чи витримає дорогу бабуся. Вирішили переспати з цими думками, а вранці вирішувати остаточно".
У ніч з 15 на 16 березня стався один з найсильніших обстрілів центра Маріуполя. Артем каже, прильоти були такими сильними, що повилітали залишки вікон і позривало двері.
Після цього, згадує Артем, остаточно прийшло усвідомлення, що треба виїжджати з міста.
"Виїхали ми о 10-ій ранку. До Бердянська дісталися о 2-ій ночі. Там переночували, а зранку поїхали об’їдатися ковбасою. Бо з продуктами був дефіцит".
За день Артем з родиною виїхали до Запоріжжя, потім дісталися Дніпра. Українці скрізь зустрічали їх з підтримкою та співчуттям.
"Зрештою нас прихистили родичі в Черкаській області, за що ми їм безмежно вдячні. Там ми відчули справжню підтримку. Ми намагалися допомагати їм по господарству та потрохи відновлювалися після пережитого. Мабуть, той період став для нас кращою реабілітацією".
Вирішили з друзями заснувати справу, на яку б раніше ніколи не наважилися
Влітку Артем зрозумів, що треба починати планувати своє майбутнє. Саме тоді він поїхав у справах до Києва, і ця поїздка підштовхнула його до того, що потрібно рухатися далі і шукати роботу. Досить швидко Артем влаштувався маркетологом до однієї з провідних компаній.
"Якось ми зустрілися з друзями, з якими працювали в Маріуполі. Тоді я запропонував їм створити власний проєкт, на реалізацію якого раніше, мабуть, ніколи б не наважилися".
Так, 1 жовтня з’явився проєкт Goby.
"Ми друкуємо символічні написи, зображення, принти на футболках, худі та світшотах. Нещодавно почали виготовляти й шопери. В асортименті продукти з простими принтами, наприклад, з українським гербом, а також складні дизайнерські розробки. Ми намагаємось потрохи відходити від вже заїжджених фраз на кшталт "Доброго вечора, ми з України". Хоча й такі написи є в нашому асортименті, бо вони й досі мають попит. Та ми намагаємося знайти баланс між бажаннями замовника та чимось новим, що подобатиметься нам".
Один з варіантів футболок
Окрім написів, в асортименті є футболки з принтами української вишиванки.
"Наш проєкт більше не про гроші, а про наше хобі, про спроби опанувати нову для нас галузь. Над реалізацією працюють троє. Всі ми вивчали ринок, вчилися працювати з клієнтами. Спочатку не все виходило, проте ми гідно прийняли виклик і продовжували працювати. Завдяки цьому наразі нам вдалося вийти на великі замовлення".
Аби реалізовувати власний продукт, Артем з партнерами купили обладнання, орендували приміщення. Знайшли художників та дизайнерів.
"Зазвичай ми пропонуємо клієнтам вже готові ескізи, разовий друк певного принту намагаємося не брати. Винятком може стати готова картинка, яку нам надають для друку. Проте, якщо замовлення велике, ми підключаємо дизайнерів та працюємо над втіленням задуму з урахуванням побажань та чіткого завдання".
Вартість футболки без принту становить 290 гривень, з дизайном — від 399 гривень.
Принт маріупольської Вежі
"Для маріупольців ми завжди робимо знижку 10%. І зазвичай вони замовляють одяг з принтами міста: з написом "Маріуполь", з Вежею, пірсом. На сайті ці моделі не представлені. Та коли до нас звертаються і під час розмови питають про Маріуполь, тоді вже ми пропонуємо наявні варіанти".
Наразі, ділиться Артем, проєкт повністю окупився. Та зупинятися на цьому команда не збирається.
"Поки налагоджуємо всі бізнес-процеси. А згодом хочемо відійти від самостійного управління, найняти персонал і замислюватися над реалізацією інших задумів".
