Щодня маріупольчанка Ганна Челпанова влаштовує пікет у Грузії. Це її протест війні росії в Україні
Щодня Ганна Челпан на балконі орендованої квартири у Тбілісі робить фотографію з плакатом. На ньому написано “Від’їбіться від України”. Ближче до вечора жінка публікує цю світлину на своїй сторінці в соціальній мережі. Для чого біженка з Маріуполя це робить, як їй з родиною вдалося виїхати з блокадного міста і як їм живеться в Грузії.
Повномасштабне вторгнення на мій день народження
Ганна — корінна маріупольчанка, яка всім серцем любила своє місто. Той Маріуполь — квітучий, український. Тут вона народилася, тут вона закінчила школу і університет, тут вона одружилася і народила сина.
“Я завжди мріяла жити в цьому місті, у будинку, який власними руками побудував мій дідусь. Навіть і думок не було про те, щоб поїхати з Маріуполя і з України. Ми були щасливі. Але російські окупанти вигнали мене з родиною і з Маріуполя, і з України”.
Ганна з сином у рідному Маріуполі
24 лютого 2022-го. Цього дня Ганна планувала зібратися з рідними за святковим столом — їй виповнилося 38 років.
“В той день ми прокинулися від вибухів. Спочатку думали, що це, як завжди. Маріупольці зрозуміють — з 2014 року десь вдалині постійно чулися постріли та вибухи. Та цього разу все було по-іншому — згодом вибухи ставали гучніше і ближче. Ми мешкали на Лівому березі, вирішили поїхати до друзів на Кірова, це протилежний бік міста. В чому були, в тому й поїхали. Тільки документи взяла і деякий одяг для сина, якому на той момент було 9 років. Собак залишили вдома: у нас хаскі й дворняга, ми його взяли ще цуценям з вулиці. У будинку залишили їжу, а ключі віддали сусідам. Вони ховалися у нашому будинку, бо у нас єдиних з підвалу був вихід на вулицю”.
Ганна з сином
4 березня у будинок влучив снаряд. Люди, які ховалися у підвалі, вижили. Собаки розбіглися. Згодом одна повернулася і зараз живе на руїнах. Ганна надсилає сусідам гроші, щоб вони годували песика. Пошуки другого Ганна продовжує дистанційно: через різні групи в соцмережах, через знайомих і незнайомих.
“Ми трохи пожили у друзів, потім 1 березня знову зірвалися і поїхали. Знаєте, ніби було відчуття — треба звідти бігти. І не дарма, в той будинок теж стався прильот. І будівля вщент розбита, як і наша”.
Ховалися у підвалі футбольної бази
З 1 березня і до дня виїзду з Маріуполя Ганна з родиною перебувала на базі футбольного клубу “Яруд”. В дитячій академії в мирні часи тренером працював чоловік Ганни.
“На базі жили футболісти, які не встигли поїхати додому. База — це триповерховий будинок з великим підвалом. Потім сюди стали приходити люди, які жили поруч з базою. Їхні будинки вже були зруйновані російською авіацією. Нас у підвалі було приблизно 30 людей”.
Тут буде братська могила
Першу спробу виїхати з міста родина Ганни зробила десь 6 березня.
“У мене з датами не дуже, після пережитого все змішалося. Почули інформацію про “зелені коридори” і поїхали до драмтеатру. Стали неподалік від нього. В автівці був наш друг, він власник машини, його дружина і мама, я, син, моя бабуся. І раптом до нас підійшов військовий український і сказав: "Вам краще тут не бути. Намагайтесь якомога швидше поїхати з міста, бо тут буде братська могила…"
Рідна сестра Ганни до драмтеатру з чоловіком і дворічним сином дісталися пішки з того ж будинку, де всі разом ховалися.
“Коли сестра почула слова військового, одразу віддала мені свого сина, мого племінника, і каже: "Їдь". Я говорю: “А як же ти?” В машину чисто фізично сестра не вмостилася. Вона каже, що з чоловіком прибіжить до цього будинку, де ми ховалися. Я не розумію, як вони зможуть це зробити, а що як знову почнуть бомбити. А вона у відповідь — якщо з нею і чоловіком щось станеться, щоб я взяла опіку над їхньою дитиною. Але все добре закінчилося, сестра з родиною у безпеці. Згадую ту нашу розмову і сльози на очах”.
Боялася, що закінчиться їжа
Але родині тоді виїхати не вдалося. Всі повернулися на футбольну базу. Там 8 березня “відсвяткували” день народження бабусі — 84 роки. Того дня хлопці вітали жінок зі святом, а бабусю ще й з днем народження. Онуки намалювали листівки.
На базі був камін, на ньому готували їжу. З дитячого садочка, який був зруйнований, взяли великі каструлі і в них готували на всіх. Так було зручніше.
“Будинок був триповерховий. Дуже холодний. Ввечері знімаєш взуття, а ноги холодні. І тільки біля каміна було тепло. Тому всі тут гуртувалися. Я завжди ходила в жилетці, кишені якої були забиті всім необхідним: вологими серветками — вони на вагу золота, різними піґулками, ліхтариками, батарейками, олією для губ тощо. Я так боялася щось з цього загубити. Та найбільше мене лякало те, з якою швидкістю у нас закінчується їжа”.
Ганна на мить переноситься в ті страшні дні і знову сльози на очах. Син Арсен під час жорстоких авіанальотів постійно запитував: "Мамо, невже ми тут у підвалі всі загинемо? Татко, як же хочеться жити!"
Там, де раніше вирувало життя, була суцільна тиша
Вранці 17 березня зовсім поруч впала авіабомба. Вибухова хвиля була такою сильною, що у підвалі зі стелі почав сипатися пісок. Авіабомба утворила на вулиці глибоку вирву.
“Більше залишатися і чекати якихось “коридорів” або неминучої смерті ми не хотіли. Тож всі, хто хотів, зібралися і розсілися по автівках, які вціліли. Ми як наприкінці лютого вийшли з дому, так і поїхали. Люди, які приходили до нас згодом, приносили валізи з речами, але їх довелося залишити”.
Ганна згадує, що в той день дорога була майже вільною і вже ввечері колона з п'яти автівок доїхала до Бердянська. Пощастило, бо вже у наступні дні на дорозі до Запорізької області почалося суцільне пекло.
“Запам’ятався наш день від’їзду. Ми їхали вздовж набережної, де багато кафе і ресторанів. Де раніше вирувало життя, посміхалися діти, грала музика. В той день там була тиша — гнітюча й лякаюча. А потім поруч щось загорілося, і високо до неба піднявся чорний клуб диму”.
Війна показала — хто мудак, а хто людина
Потім була дорога до Мелітополя. Автівка, якою їхала родина Ганни, не встигала до початку комендантської години дістатися російського блокпоста і застрягла посеред поля.
— Що нам робити? В машині діти і старенька жінка? Нам що тут помирати у полі? — запитала Ганна у власника автівки.
— А мені пох..й! Помирайте!
У жінки почалася істерика. Вона кричала, плакала, курила. Каже, що у підвалі вона плакала, але не так сильно, як тоді посеред поля у Запорізькій області в березні 2022 року.
“Нам пощастило домовитись з власником автівки й ми поїхали далі. Ми з собою взяли одну ікону, син Арсен тримав її і постійно пошепки проговорював слова молитви. У місто ми в’їхали коли вже почалася комендантська година. Знайшли місцевого, який виявився справжнім мудаком: за ніч у своєму будинку з можливістю помитися і поспати він взяв з нас 7,5 тисяч гривень. Але світ не без добрих людей — далі нас прихистив до себе надзвичайний дідусь.
Ганна з сином Арсеном
Він коли дізнався, звідки ми, то і камін для нас розтопив, і їсти приготував. Ми йому і досі дуже вдячні. Війна проявила людські якості та показала, хто хороший, а хто поганець. Ще потім до нас приєдналися мої рідні, вони в прямому сенсі вирвалися з Маріуполя на автівці з пробитим бензобаком. Це було дійсно дивом, що вони врятувалися. Ми були дуже щасливі за них!”
“Від’їбіться від України” — мій протест проти росії
Вже понад рік Ганна з сім’єю живе у столиці Грузії. У Тбілісі жінка частково зайнята роботою в фонді, проводить арт-заняття для дітей з України. На повний день Ганна не може відлучатися, бо треба слідкувати за бабусею. Їй вже 85 років і вона не може самостійно навіть розігріти їжу. До того ж у старенької вже розвинулася деменція в агресивній формі.
Чоловік влаштувався у футбольний клуб, тренує дітей віком від 9 років. Син Арсен продовжує займатися спортом, нещодавно його команда перемогла у міжнародному турнірі, обігравши юних футболістів з Вірменії та Казахстану.
Родина маріупольських біженців, як може, підтримує Україну. По можливості донатами, інформаційно — репостами в соціальних мережах.
Ганна вже протягом місяця щовечора фотографується з плакатом, на якому написано “Від’їбіться від України”. А ще іноді біля футбольної академії, де займається син. Збирається з цим плакатом пройтися до російського посольства в Грузії.
Вже місяць Ганна Челпан влаштовує одиночний пікет проти війни росії в Україні на балконі орендованої квартири у Тбілісі
“Не можу спокійно дивитися, як українців знищують. Мене просто рве на частини від того, що відбувається. Це мій особистий протест проти війни, яку розв'язала росія на території моєї країни”.
Свої в Telegram 
