Владислав Дідух рятував життя військових та цивільних на сході. Допоможіть звільнити колегу з полону
Владислав Дідух — військовий лікар-терапевт. Зараз він за ґратами. У ворожий полон завідувач госпітальним відділенням гарнізонного шпиталю №555 потрапив з металургійного комбінату імені Ілліча. Востаннє виходив на зв’язок рік тому — медик подзвонив з полону 8 червня. Відтоді рідні Владислава нічого про нього не знають. До редакції Свої звернулася Ольга, вона — начальник медичної служби однієї з військових частин повітряного командування “Центр”. Ольга розповіла про свого полоненого колегу і попросила розголосу про його утримання у полоні.
Владислав Дідух народився 11 листопада 1993 року у Запоріжжі. Після дев’ятого класу вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Далі продовжив навчання у Національному медичному університеті імені Богомольця на факультеті підготовки лікарів для Збройних сил України, а потім в Українській військово-медичній академії. У шпиталь №555 міста Маріуполя Владислав потрапив на лікарську практику після першого курсу, там йому дуже сподобалося працювати. Після закінчення академії переїхав до Маріуполя, як терапевт, а через рік очолив госпітальне відділення шпиталю. Восени 2021 року Владислав закінчив курси з кардіології.
Терапевт у мобільному госпіталі
Вони навчалися в Українській військово-медичній академії, але Владислав був на курс молодший за Ольгу. До того ж він на терапевтичному курсі, вона — сімейної медицини, тому в академії майже не перетиналися. Після навчання Дідух одразу поїхав на Донеччину.
“Познайомилися вже більш конкретно під час ротації, коли я у січні 2020 року приїхала у Маріуполь. Мобільний госпіталь від 61-го Одеського військового мобільного госпіталю розміщувався у Волновасі. Там працювала лікарська-сестринська бригада, Влад обіймав посаду терапевта і перебував у Волновасі вже майже пів року, з літа 2019-го. Його треба було кимось замінювати, але у нас не вистачало людей. Тому вирішили, що я поїду на ротацію змінювати Влада”.
Владислав і Ольга
Лікарсько-сестринська бригада у Волновасі була максимально близько до зони ведення активних бойових дій. Лікарям роботи вистачало: були поранені, травмовані, хворі.
“І, звісно, що підтримка одне одного, як колег, як людей, які вперше туди їдуть, вона дуже важлива. І саме від Влада я її отримала. Він тоді сказав, якщо мені буде щось не зрозуміло, щоб я дзвонила. Що для мене він буде на зв’язку цілодобово, сім днів на тиждень. Комфортне спілкування, зв'язок, відкритість — все це дуже важливо саме в такому місці, а не десь у мирному населеному пункті”.
Троє лікарів працювали в режимі 24/7
Ольга також працювала у Маріупольському шпиталі №555. За її словами, практично всіх лікарів вона знала — когось більше, когось менше. Бо всі вони свого часу навчалися у військово-медичній академії.
“Що собою тоді уявляла лікарська-сестринська бригада? Це те ж саме, що зараз називається стабілізаційний пункт. У бригаді було троє лікарів: анестезіолог, хірург, терапевт або лікар загальної практики, як в моєму випадку, медсестра, водій, санітар. Тобто п'ятеро спеціалістів в одному пункті, які саме стабілізували поранених, а також надавали консультативну допомогу хворим. Іноді були масові поранення: бійців до нас привозили після обстрілів певних ділянок, бо везти до Маріуполя довше, ніж до нашого госпіталю”.
За словами Ольги, робота у мобільному госпіталі — важка праця, яка потребує присутності лікаря в режимі 24/7 і вимагає неабияких зусиль.
“Ти постійно перебуваєш на зв'язку з підрозділами, які знаходяться недалеко від пункту. Тому поранених до нас доставляли і вночі, і під ранок, в будь-яку годину доби. Часто бувало таке, що не було часу на відновлення, бо поранених постійно підвозили. Тому ти маєш бути завжди напоготові, бо ти один такий спеціаліст в цьому мобільному госпіталі й замінити тебе ніким”.
Мудрий, коректний, зосереджений
Крім поранених у госпіталі опікувалися травмованими та хворими бійцями різних підрозділів. Це можуть бути інфаркти, інсульти, порушення серцевого ритму, ускладнення гіпертонічного кризу, гострі хірургічні патології, серцево-легенева реанімація. Також допомога цивільному населенню, наприклад, опіки, утоплення, серцево-легеневі заходи, консультативна допомога.
Владислав Дідух - військовий медик, він другий рік у полоні росіян
“Влад, крім того, що був відмінним професіоналом, так ще і чутливою людиною. У нього можна було вчитися стійкості, мудрості, розміреності, неконфліктності. Людина зростом під 190 см, з характерною ямочкою на підборідді. Влад завжди був зосереджений, зважений. Не було такого, щоб він на когось підвищив голос. З пацієнтами він максимально коректний. Він дуже заглиблювався у проблеми пацієнта, розпитував практично про все — і про родину, і роботу, і хобі тощо. Тобто Влад настільки був з пацієнтами не просто як лікар, а він намагався їм бути другом. Не кожному лікарю дано бути спеціалістом. А Влад є справжнім лікарем у своєму напрямку”.
Робота для Влада на першому місці
Вже після того, як Ольга повернулася з Волновахи й продовжила працювати в медпункті військової частини, з Владом спілкування не припинила. Він розповідав випадки зі своєї лікарської практики під час війни, як поводитися з пацієнтами, що можна від них очікувати. Наголошував, що можна і треба цікавитися життям пацієнтів.
“Влад — не просто лікар. Він турботливий лікар. Таких мало”.
Владислав (справа) у маріупольському шпиталі
Для Владислава Дідуха відпочинок не був на першому місці, навіть коли він вже приїхав у Маріупольський військовий шпиталь, де зайняв спочатку посаду терапевта, а згодом завідувача госпітального відділення. Владислав завжди міг підмінити когось з колег, вийти на чергування тощо.
“Робота для нього була на першому місці. Про себе можу сказати, що трохи суха та цинічна, то Влад навпаки. Він відчайдушно був відданий всім без виключення пацієнтам”.
Людина, яка достойна визнання і звільнення з полону
Ольга згадує, як постійно у розмовах з Владом вона казала, що буде повертатися у Волноваху. Бо, як і раніше, відчувалася нестача лікарів.
“Я повинна була їхати на Донеччину у березні 2022-го. У мене була ротація 3 березня. Так сталося, що на ротацію повинна була поїхати у лютому, але довелося перенести, бо захворіла на ковід. Повномасштабну війну я зустріла зі своїм особовим складом у Києві”.
Рідні і близькі полонених військових медиків часто влаштовують мирні акції, аби привернути увагу до полонених
Після того як російська авіація розбомбила маріупольський шпиталь, всі лікарі з пацієнтами евакуювалися на металургійний комбінат імені Ілліча. Звідти лейтенант медичної служби Владислав Дідух з колегами потрапив до полону. 8 червня 2022 року чоловік зателефонував рідним і з того часу більше зв’язку з ним не було.
“Я знаю практично всіх полонених медиків з Маріуполя — з кимось навчалася в академії, з іншими працювала під час ротації. Я знаю їхню командну роботу, їхню потужність, їхню віддачу. Якби почався вивід з Маріуполя працівників шпиталю, то Влад був останнім, хто вийшов з будівлі. Настільки він був відданий своїй справі й своїм пацієнтам. Ця людина достойна визнання і звільнення з полону!”
Свої в Telegram 
