Літній вечір на озері у Слов’янську. Репортаж з місця, де живе любов і чутно роботу артилерії
Ми купались біля старих бетонних труб та іржавих арматур. Навколо ріс очерет, личинки мух супроводжували нас у воді, а запах солі не перебивав ані російський реп, що лунав з пляжу, ані крики дітей та батьків, які просили перших не їсти намул. Сонце лежало десь далеко позаду-позаду. Не набридало світлом, а лише гріло плечі, коли ми сідали на бетонну трубу покурити.
Романтику Слов’янських солоних озер доповнювали звуки повітряної тривоги, які доносились десь від місця лежання Сонця. Здавалось, ніби світило так дражниться з нас. Мов: "Ха-ха-ха, дивіться, я можу надіслати вам ракету і ви всі помрете, а я далі буду світити. Ха-ха-ха". "Закрила би ти писок, жирна жовта куля, бо ще декілька мільйонів років і тобі каюк. Коли я помру, то потраплю до раю. А навіть якщо до пекла, то не страшно, я хоча б знаю що мене чекаю. А як що до тебе, небесна курво? Що буде з тобою після загибелі? Де твоє святе письмо?", — так, я показав його місце. Тепер не сіпнеться.
Небо біля Слов'янська
Я дивився на шезлонги, дивився на насіння і на зуби, які його лускали, на чорні нігті і засмаглі лоби. Для цих солоних озер, для цього смороду, для водоростей і мурах, які шукають свою матку по усіх твоїх дірках, пасує лише одне місце — бетонна труба з іржавими арматурами і подекуди дірками, в які дуже прикольно кричати. Тільки так, і ніяк інакше. Тільки звідси видно зруйнований завод, для якого й збудували цю трубу, видно здоровенні димоходи, розписані всякими непристойностями. Видно газопровід і проїжджаючі польовою дорогою машини. Бо де ще, як не тут, слухати прильоти ворожої артилерії? Де, як не тут, розглядати ракети, чи то літаки, що проносяться у тебе над головою, залишаючи лиш білі доріжки.
Здавалось, якби я мав достатньо велику банкноту, то скрутив би її у трубочку і знюхав би це неподобство. Бо не повинно на небі бути слідів від ракет. Просто не повинно. Не для того небо створене. А вуха не для того, щоб вибухи слухати. Якось ми неправильно свої ресурси використовуємо. Але у цьому і вся романтика Слов’янська — насолоджуватись всякими непристойностями і неподобствами. От як акуратненьким пляжем біля зруйнованого заводу і солоних озер, звуками вибухів, доріжками диму від ракет, шорохтінням стрекозячих крил і хлюпанням грязюки на колінах старих дідів.
Дідуганчик такий, сухенький і бодренький, якраз обійшов бетонну гадючку і готувався до занурення своїх зморшок у це рідке Ельдораду планктону, личинок та солоної води.
Наш співрозмовник - закоханий у Слов'янськ і у озера
— Добрий вечір, — Маргарита привіталась першою зі старим.
Секунди дві йому знадобилось, аби повернути свою голову у напрямку звуку, покрутити трохи свої кристалики, щоб сфокусувати зображення і налаштувати барабанні перетинки для найкращого звуку, що вони здатні видати. Волосся у нього було біле, таке, як сліди на небі, що залишила ракета хвилину тому. Таке зачесане на бік трохи, надиво густе, як на його вік. Очі добрі. Посмішка теж добра. Посмішка була на обличчі ще до того, як він побачив Маргариту. Такий собі дід із посмішкою за замовчуванням.
— Доброго здоров’ячка!
— Ви кожен день сюди ходите?
— Майже кожного дня, коли тепло, от уже останні десять років доню. Мені сімдесят п’ять літ. І останні десять я тут. Це озеро називають теплим. Бо оця труба, де ви сидите, раніше тут текла гаряча вода, якою обмивали станки. От на тому заводі, шо позаду вас. Тут текла гаряча вода. Від того й озеро нагрівалось. А на заводі сіль видобували. Сверлили вниз шістсот метрів, викачували звідти, потім виварювали і мали сіль.
— А ви працювали на цьому заводі? — тут вже я вклинився.
— Так, працював. Працював поки його не закрили.
— А коли закрили? — відповідь я знав.
— У дев’яностих, — сказав я подумки одночасно зі старим. Загалом, коли хтось говорить про закритий завод чи якесь виробництво, звісно, це сталось у дев’яностих.
Завод, де колись видобували сіль
— Ви дуже на моїх внуків похожі. То я вас так і називати буду. Взагалі, поради не треба давати, поки їх не просять. Але так як ви мені, як онуки, то я вам скажу все-таки. Там ще недалеко є джерело із солоною водою. Холоднющааа вона там, жах. Але б’ється з-під землі ще відколи завод працював. Свердловину зробили, так і вирує. Там вмиваєтесь, і все у вас буде добре. Але ви не тільки про лице дбайте (старий став на одну ногу, думав якесь сальто зараз замутить, чи іншу ногу за вухо закладе, але він постукав пальцями по своїм стопам і продовжив — прим.авт.) — підошва. Все життя ви на ногах, і підошва зношується. А поміняти не вийде, того треба ухажувати. Тож мийте підошву, доцінька. Шоб цілувати можна було. Шоб можна було ноги цілувати. Так само шоб було м’яко, як і губи.
Як треба прожити життя, шоб отак посміхатись? Невимушено і щиро? Навіть на гавкіт наших собак він шкірився і говорив
— Вони ж не зі зла гавкають! Вони вас дуже люблять. Так люблять, шо усім подорожнім хочуть про це розповісти. Усім кажуть, я люблю цих людей. Але й голосні вони! Видно жити без вас не можуть. Ну, добре діти, я пішов у воду, не буду вас затримувати, до побачення.
— До побачення.
— До зустрічі, — я завжди кажу до зустрічі. Усім.
— До завтра? — не розчув чудо дід.
— Ну, може й до завтра, кажу ж, до зустрічі.
— А ну, да, до зустрічі. Я тут майже кожного дня от уже десять років. І в Слов’янську живу скільки себе пам’ятаю. Раніше, коли союз був, то я всюди їздив, по роботі, на командіровки. Але, де б не був завжди, вертався додому. А тепер от завжди на своєму місці. Бо тут знаєте що? Знаєте?
Ми не знали. Звідки нам знати? Тому просто знизали плечима.
— Навіть під оцим усім, дід пальцем вгору показав на білу смужку від ракети, тут любов. Бо як же без любові жити? Я, де б не був, я ж багато чого об’їздив, коли при союзі працював. По усій Європі. Але завжди повертався в Україну, в Слов’янськ. І тут мене завжди чекала сім’я, любов і мова, на якій я розмовляю. Де би не був і якою б мовою з ким не говорив, але тут завжди українською. Я ж вдома. А оці всі шо говорять, шо їм без різниці — то як так може бути? Твоя мова то і є любов, вірно ж? У мене вона українська. Українська любов.
— Ну да, — глянув на Маргариту, вони знизала плечима і кинула усмішку на діда.
— Ну, добре, я піду вже, не буду вам набридати, до побачення.
— Гарного вечора, — вилетіло у нас одночасно.
— І грязюка ця, я ж не просто так нею скільки років обмазуюсь. Вона і сустави в формі тримає, та й якось допомагає так. Але багато її не можна.
— Так а шо, від грязюки погано стати може? — сказав я іронічно, від чого стало трохи соромно.
— Чим краще лікарство, тим його має бути менше. Так само чим цінніша для вас людина, не може вона весь час бути біля вас. Бо скоро буде вам лише шкодити. Як би сильно її не любили. У житті так зі всім. Головне знати міру, бо потім вороття не буде. Хорошого потроху, і це не те шо я вас повчаю, це я зі свого досвіду кажу просто. Бо цінно ж не те, що буде вічно тривати, а те, що може зникнути з секунди на секунду. Тому я й кажу, Слов’янськ — святе місце. Тут повно любові, дерев, ягід, поцілунків і молодості. Ну, добре, я пішов, поплаваю вже.
На цей раз дід таки пірнув у воду. Розлігся морською зіркою і плив за течією. Вода була солона-солона, тому міцно тримала старе тіло на поверхні. Ближче до дна вода була прям тепла-тепла, від гниючих водоростей та іншої єрунди. Намул я терпіти не можу. Мені гидко і противно. Але цей дуже м’яко просочувався крізь пальці і поглинав кожен крок. Слов’янський намул мені сподобався.
Захід сонця біля Слов'янська
Так само сподобався, як і квінтесенція усього, що можна уявити біля солоного озера. Це був вечір солянка. Біля нас з Маргаритою бігали два наші пси, дідуган-романтик, який працював на цьому заводі кількадесят років, останні десять приходить сюди аби змочити кістки. Димохід, який здіймається на декількасот метрів, повністю освітлений західнім сонцем, сліди від ракет вже розвіялись і небо таке ж чисте, як і було. Звуки сирен повітряної тривоги перебивають вибухи. Музика з пляжу знову почала доноситись до наших білих від солі вух. Автівки здіймали пил польової дороги, личинки здіймали маленькі хвилі на воді.
Я здіймав свої очі до неба, аби не пропустити чергову ракету чи літак, чи біс його знає шо там зараз ше може літати. Окрім пташок, звісно. Живемо в такий час, що пташки у небі нікому не цікаві. Винищувачі їм подавай.
Свої в Telegram 
