Наші чоловіки — безвісти зниклі. Рік тому захисники перестали виходити на зв’язок у Пісках
Дзвонять з "ДНР" і кажуть, що мого чоловіка немає в живих, а я не вірю
Сергію Зеленському 44 роки, майже половину життя він пов'язаний з військом. Починав ще у 2000-му в Донецьку, де народився, навчався й одружився. Коли російська армія окупувала рідне місто, Сергій з сім'єю переїхав до Маріуполя.
За словами дружини, йому пропонували залишитися і служити в "ДНР", але Сергій тоді сказав, що присягу народу давав лише один раз.
"До 2022 року чоловік служив у Нацгвардії в Маріуполі, коли контракт закінчився, звільнився. Пробув шість місяців вдома і зрозумів, що без війни не бачить себе. Тому в лютому 2021-го підписав контракт з 56-ю окремою мотопіхотною Маріупольською бригадою. Того ж року Сергій з побратимами їздив на тренування, потім на злагодження, а вже в жовтні він знаходився на Донеччині, а саме в селищі Піски".
Сергій Зеленський у війську з 2000 року
На початку повномасштабної війни Наталія Зеленська була у приватному будинку в Маріуполі разом з дітьми — старший “відсвяткував” своє 18-річчя у льосі, а молодшому тоді було вісім. Згадує, коли зник мобільний зв’язок, ані Наталія нічого не знала про чоловіка, ані Сергій про дружину з дітьми. Наприкінці березня Зеленським пощастило виїхати з Маріуполя до Дніпра.
"Ми знову з чоловіком почали спілкуватися і були дуже раді, що з нами з усіма все гаразд. А рік тому, 31 липня, моє життя зупинилося. Десь о 13:30 ми ще переписувалися у Вайбері, повідомлення були як завжди: "Як справи?", "Чим займаєшся?", "Як діти?". А коли я йому відповіла о 14:00, то мої повідомлення вже були не доставлені. Потім я дзвонила і знову писала. І знову дзвонила, і знову писала. Але у відповідь тиша".
Наступного дня Наталія додзвонилася до одного з побратимів. Той на запитання почав невпевнено щось казати, а потім удав, що її не чує і кинув слухавку.
Сергій Зеленський просто однієї миті перестав відповідати на повідомлення дружини. Вона не вірить у його смерть і продовжує чекати
"А вже через кілька годин мені подзвонили, я навіть не знаю хто саме, і сказали, що мій чоловік загинув, а тіло забрати не змогли. Я не вірила та й досі не вірю, а просто його чекаю. Потім почала виставляти в різні групи в соціальних мережах дописи, що розшукую чоловіка і мені стали надходити повідомлення та дзвінки від незнайомих людей, які на словах доказували, що Сергія вже немає серед живих. А потім почала своє розслідування і зрозуміла одне — всі там брешуть, у кожного різні версії".
10 серпня Наталії з телефону чоловіка дзвонили військові "ДНР". Казали, що "дуже співчувають у зв’язку з тим, що він здох, що їх тут багато лежить і гниють, а наші їх не забирають".
"Я писала куди тільки можна: в Червоний Хрест, СБУ, Національне інформаційне бюро, поліцію, прокуратуру, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими та навіть подавала запити в різні структури Донецька та Луганська. Скрізь тиша. І тільки в травні на мій запит та запити інших рідних зниклих бійців цієї бригади прийшли відповіді. В таблиці значиться 294 людини, як я зрозуміла, ці дані від тих, хто вийшов з полону.
Спілкування з людьми, які вийшли з полону заборонено. Питання — чому сім’ям не можна знати, де їхня рідна людина?! Якщо по факту, то я про чоловіка вже рік нічого не знаю, але ми дуже віримо, молимося і чекаємо його додому!"
Немає зацікавлених в тому, щоб почати пошуки мого коханого
Євген Іоніце 31 липня минулого року теж був у Пісках, як і Сергій Зеленський. Про його долю теж нічого не відомо. Дружина Вікторія каже, що її коханий "безвісти зниклий".
Цього року Євген Іоніце та Вікторія Кривда мали святкувати ювілей з дня їхнього знайомства — 10 років. Але з 31 липня 2022-го чоловік вважається зниклим безвісти. В той день він був на бойовій позиції в селищі Піски разом з Сергієм Зеленським та іншими побратимами.
Євген і Вікторія
"Ми познайомились та почали зустрічатись ще у 2013-му, і тільки через шість років почали жити разом. Переїхала до чоловіка в Харків, де він навчався на офіцера. Влітку 2021 року Женя закінчив навчання і ми разом переїхали до Маріуполя, куди його направили з інституту, а саме до 56-ї Маріупольської бригади. Але і там ми недовго спокійно жили, вже через місяць, в кінці вересня, чоловіка відправили в АТО. Спочатку сказали, що на місяць, а згодом — точно до літа".
Додому військових не відпускали, тому залишатися одній в Маріуполі Вікторії не було сенсу. Вона поїхала до батьків в Херсонську область, де і зустріла повномасштабну війну. Євген весь цей час був на Донеччині. Близько 1,5 місяця Вікторія прожила в окупації, чоловік, звісно, наполягав на тому, щоб вона якомога швидше виїжджала. Адже рано чи пізно окупанти дізналися б, що її чоловік — військовий української армії.
"У квітні з батьками виїхали на Київщину, і вже на початку червня поїхала до чоловіка в Донецьку область. Знаходитись там, звісно, було трохи страшно, але поряд з чоловіком все відходило на задній план. Вранці 1 серпня Женя зателефонував і сказав, що йому треба зʼїздити на завдання, буквально на пару годин. А ми саме в той день планували зранку виїхати до батьків. Але що там говорити та сперечатись, коли командування сказало їхати.
Вікторія згадує, як після цього повідомлення у неї почалася істерика.
"Прошу його виходити, а Женя каже, що командир не дозволяє, поки не виконають завдання. В той день зі своєї роти вони поїхали втрьох — мій Женя і ще двоє побратимів. Пів ночі ми були на зв'язку, чоловік відправляв спати, заспокоював. Яке там спати… Зранку написала, бачу повідомлення доставлене, але нема відповіді, через годину почала телефонувати, зв’язку немає, повідомлення не доходять. Командир заспокоїв, каже, що зранку говорив з ним, вони на місці. Того дня дізналась куди саме їх відправили — у селище Піски. А наприкінці липня і на початку серпня саме там було справжнє пекло".
Весь день Вікторія пробула на місці дислокації роти, вмовляла забрати її чоловіка з побратимами. Зв’язку з бійцями, як і раніше, не було. Вранці 3 серпня стало відомо, що третій військовослужбовець вийшов з позиції, а Євген з іншим побратимом — зникли безвісти.
Євген Іоніце
"Той, що вийшов нічого толком не розказав. Нібито було влучання в будинок, все в диму і пилу, як вибрався — не пам'ятає. Нікого з роти більше не бачив. За весь час він змінив вже більше ніж три версії того, що там відбувалось. Допитати нормально його так і не змогли, ніхто в цьому не був зацікавлений, крім нас, рідних. Хоча могли, та ніхто не хотів. Як ніхто не хотів шукати чоловіка та інших зниклих, перевірити територію так нікого і не відправили. Той населений пункт повністю окупували тільки через місяць, та за цей час бригада так і не відправила нікого на пошук, жодної спроби не було".
З перших днів Вікторія та рідні ще двох зниклих бійців одразу звернулися куди тільки можна. І всюди вони чули одне і те ж: "Чекайте і вірте. Ми робимо все можливе, але та сторона не хоче навіть приймати списки на підтвердження". Жінці неодноразово писали невідомі, що Євген у полоні, а за будь-яку додаткову інформацію просили гроші. Зрозуміло, що то були шахраї, які заробляють на чужому горі.
Вікторія чекає свого чоловіка
"Вже минув рік. Рік повної тиші та невідомості. Я розумію, що в полоні бути жахливо, але я мрію почути, що Женя там. Обміни, на яких повертаються від 40% безвісти зниклих та не підтверджених, дають таку велику надію і віру. Наша велика родина сильно чекає повернення нашого героя додому".
Свої в Telegram 
