Зробила все, щоб про Мантаса пам'ятали. Вдова режисера розповіла про зйомки "Маріуполіс 2"
У березні 2022 року литовський режисер Мантас Кведаравічюс разом із дружиною Анною Бєлобровою приїхали до Маріуполя. Вони документували події під час повномасштабного вторгнення. Наприкінці березня режисера вбили російські окупанти. Його дружині вдалося знайти та вивезти тіло Мантаса до Литви. А ще — евакуювати відзняті матеріали. За декілька місяців жінка продовжила їхню справу й створила документальний фільм "Маріуполіс-2", який було представлено на Канському фестивалі. Свою історію Анна розповіла "Новій газеті.Балтія".
Маріуполь у вогні
Литовські режисери Анна Бєлоброва та Мантас Кведаравічюс готувалися до весілля у Греції. Потім планували переїхати до США та замислювалися над поповненням у родині. Та втілити свої задуми так і не змогли через початок повномасштабного вторгнення.
Анною Бєлобровою родом з Луганщини
"Я сама з Донбасу, але в столиці прожила 8 років. Коли почали бомбити Київ, це було щось. Я збиралася їхати туди. Бронювала квитки, що залишилися, Мантасу про це не сказала. Уже перед останнім кліком мені грошей не вистачило на картці".
Тоді між Мантасом та Анною сталася сварка. Жінка й досі жалкує про те, що хотіла вирішити все без чоловіка.
Литовський режисер Мантас Кведаравічюс
До середини березня режисери багато говорили про свою поїздку: намагалися все зважити та зрозуміти, як убезпечити себе. І зрештою 19 березня вони прорвалися до Маріуполя.
"Місто було суцільною загравою, там все палало. На в’їзді у Маріуполь стояла стіна чорного диму. І я навіть одразу не зрозуміла, що ми приїхали. Спитала у Мантаса, що відбувається. Та він коротко відповів, що Маріуполь горить".
Показати світові, що відбувалося в Маріуполі
Спочатку пара зупинилася біля кінотеатру "Комсомолець". Звідти рушили до церкви. Дорогою їхню автівку ледь не знесло танком.
"Ми просто проскочили, між будинків стояв танк, він вистрілив, вибухова хвиля вдарила по машині".
Перебуваючи в церкві, режисери спитали в людей, з якими ховалися у підвалі, чи можуть вони проводити зйомки. І місцеві погодилися. Для них було важливо, аби Анна і Мантас показали світові, що відбувається в Маріуполі.
За словами Анни, люди, з якими вони пробули у домі молитви 6 днів, сприймали їх більше як волонтерів, ніж як знімальну групу — Мантас допомагав з усіма роботами, Анна роздавала медикаменти. До того ж допомогло те, що режисерка родом із Луганської області.
З першого дня перебування у церкві Анна і Мантас розробили розклад, за яким знімали. Маріуполь росіяни обстрілювали постійно, проте інколи з’являлися невеличкі перерви.
"О якихось п'ятій ранку можна було вийти. Потім уже вирішували, чи брати камеру".
Перев'язувала рану російському солдату
Анна згадує, коли вони були у церкві та знімали фільм, найбільше їй запам’ятався момент, коли до підвалу зайшов російський військовий. Він був п’яний та з автоматом в руках. Перелякавшись, що у Мантаса литовський паспорт, режисерка сховала чоловіка під ковдрами.
"Солдат просто почав розмахувати автоматом усередині підвалу. Запитував, що за машина стоїть. Я намагалася заговорити його та вивести з підвалу. Сказала, що в машині щось зламалося, вона не на ходу".
Російський військовий трохи заспокоївся, але тривало це недовго.
"Солдат вийшов і почав стріляти з порога. Я розуміла, що нам зараз прилетить. Минає буквально до п'яти хвилин, і нам його назад завели, а в нього нога прострілена. Прийшло усвідомлення, що він не може у нас залишитися, тому що зараз прийдуть і вб'ють усіх".
Тоді Анна попросила у людей цивільний одяг.
"Кажу: "Знімай штани". Якщо він ще п'ять хвилин тому був такий весь із себе, то тепер стоїть у шоці: "Сестричко, я без спідньої білизни, без трусів". Він знімає, і я бачу, що він дійсно абсолютно голий, якісь навіть не кросівки, а кеди, ці штани, майка і навіть ніякої куртки немає. У мене бинт був якийсь, я затягую йому це поранення. Я не медик, не буду йому цю кулю діставати. Перетягую, одягаю на нього цивільний одяг і кажу: "Рідненький, будь ласка, йди".
Пізніше до церкви ще раз зайшла група солдатів. За словами Анни, тоді мало не розстріляли вже всіх. Тієї миті вона дуже злякалася, сказала Мантасу: "Якщо з тобою щось трапиться, я помру". Мантас заспокоїв Анну й сказав, щоб вона забирала відзнятий відеоматеріал та їхала до Литви, щоб зробити фільм. Він запевняв, що їй допоможе литовський режисер Стасіс Балтакіс.
"Тоді це був як жарт. Але коли я поверталася, у мене не було питання, куди їхати".
Відчуття уявної безпеки
Того ж дня російські військові забрали ключі від машини Анни та Мантаса. Але у пари був запасний, однак там не було батарейки. Тож подружжю довелося зламати власну автівку, аби дістати залишки гуманітарки.
Режисери хотіли поїхати з церкви, та через обстріли це було неможливо. А згодом росіяни взагалі забрали у Анни і Мантаса машину. Тоді у місті вже було дуже "гаряче", тож режисери запакували рюкзаки і думали йти пішки.
Та не довелося — бо церкви саме приїхав волонтер, з яким Анна та Мантас приїхали до Маріуполя. Він забрав їх та ще декількох людей з собою. Всіх привіз до будинку своєї матері, в інший район. Він вже був окупований росіянами. Думали, там переночують, а вранці намагатимуться виїжджати з Маріуполя. Адже зйомки вони вже закінчили, й залишитися у місті було дуже небезпечно.
"Це була перша спокійна ніч, перший спокійний вечір. Було відчуття уявної безпеки. Тобто стріляють і бомблять подалі, а ми начебто й виїхали. Мені здається, це нас і згубило — ніби як найстрашніше вже позаду, завтра нас тут уже не буде".
"Мантаса немає"
Вранці наступного дня Мантас та Олександр домовлялися, що підуть за людьми, які хотіли евакуюватися. Анна хотіла піти із ними, та Мантас сказав, аби вона залишалася вдома й чекала на нього.
"Я подумала: і справді, якщо вони знайдуть машину, це зайве місце, замість мене можна когось посадити. І я з ним не пішла. Вперше за п'ять років послухала чоловіка".
Вже пообіді у Анни з’явилося відчуття тривоги. Вона ходила вулицями, але не розуміла, де їх шукати. Того дня ані Олександр, ані Мантас додому не повернулися.
Наступного дня, вранці 28 березня, Анна почула стукіт у двері.
"По головах дивлюся, не бачу Мантаса. Олександр каже мені, що Мантаса немає. Я думала, жартує. Продовжую дивитися і розумію, що правда немає".
Анна почала розпитувати, що трапилося. За словами Олександра, Мантас хотів щось сфотографувати на телефон, це побачили солдати і всіх затримали. Розповідь волонтера була дуже зім’ятою. Єдине, що вдалося дізнатися, позивний солдата, який нібито затримав їх усіх та приблизний район, де це сталося. Олександр поїхав з Маріуполя, а Анна вирішила залишитися, аби знайти Мантаса.
У пошуках коханого
На пошуки Мантаса Анна витратила п’ять днів.
"Я просто мчала, табличок на вулицях немає, орієнтуватися складно. Мама Олександра говорила, наприклад, побачиш дев'ятиповерхову будівлю, а ти пробігаєш, дивишся, і не розумієш — п'ятиповерхівка це чи дев'ятиповерхівка, будівлі просто немає. Запитувала солдатів "ДНР", чи були затримані. Відповідали — ні, не було, ні, не привезли, приходьте пізніше".
Анна відкрито говорила, що шукає чоловіка-литовця, але жодної інформації про нього не знаходила. Вона звернулася до російського начальника штабу, у якого в підрозділі був солдат із тим самим позивним, який назвав Олександр.
"Я сказала: точно знаю, що мій чоловік затриманий. Ви ж знаєте, куди відвозять затриманих. Є ж конкретна людина, яка їх везе з точки "А" в точку "Б".
Але той стверджував, що нічого не чув про Мантаса. Аби отримати хоч якусь зачіпку, Анна почала провокувати своїми висловами російських військових, щоб ті її затримали й відвезли туди, де міг би бути її чоловік. Натомість той самий начальник штабу лише розсміявся у відповідь.
Після цього Анна роздавала фотографії Мантаса, описувала, у що він був одягнений. Шукала списки затриманих, але їх не було. Уже потім той самий начальник штабу, дивлячись Анні в очі, сказав: "Твій чоловік загинув".
"Я кажу: "Так ви знали мого чоловіка, значить?" Він зрозумів, що не те щось сказав, і каже: "Ну, там цивільний у синій куртці лежить". Я кажу: "Так мені тоді треба прийти на впізнання?" Він каже: "Приходь завтра".
При військових Анна гідно трималася. Волю своїм почуттям дала лише коли залишилася сама. Каже, не могла заспокоїтися і поворухнутися не могла.
Світ розсипався від побаченого
Наступного дня Анна продовжила пошуки. Вірила, що чоловік живий.
"Я думала: а якщо Мантас усе-таки мертвий, що я робитиму з тілом? Я взагалі не розуміла. Тобто я бачу всі ці трупи, просто скрізь. От правда, якщо мені потрібно забрати людину, що робити? Шукати якусь тачку, куди її везти? Транспорту немає, я сама його не підніму, куди я буду його тягнути? Пішла до церкви, попросила чоловіків допомогти, домовилася з головним у церкві, що якщо, не дай Боже, це Мантас, я зможу привезти його тіло в церкву, а потім уже буду думати, що робити".
Декілька днів через активні обстріли Анна не могла продовжувати пошуки. Та потім до неї дійшли чутки, що затриманих вивозили до Микільського. Думала поїхати туди велосипедом, як тут до церкви під’їхала автівка начальника штабу, жінка сіла в машину. Дорогою вона зрозуміла, що її везуть на впізнання.
"Я сиділа ззаду і через лобове скло бачу здалеку — лежить Мантас. На пісочку, біля бордюру. Я починаю бити водія, щоб той зупинив машину. Він завертає. Сидить цей начальник штабу біля будинку просто на табуретці. Я вилітаю з машини. Він такий: "Ну, чо, твій?" Я кажу: "Мій". Солдат тримав мене за лікоть, я біжу, стою над Мантасом і в мене світ просто розсипається. Я не можу передати ці почуття. Мозок увесь час повторював: запам'ятай, як лежить, у якій позі лежить".
Мантас лежав догори дриґом, на нього була накинута якась ганчірка. Крові на одязі не було. Начальник штабу наказав солдатам допомогти Анні й спитав куди везти тіло: до Донецька чи Микільського. Лише тоді жінка зрозуміла, що не забрала із собою відзняті матеріали. Вона попросила почекати, доки вона забере з дому документи та гроші.
Копія зйомок зберігалася в речах у матері Олександра. Взагалі їх було три: одна у Анни, друга у Мантаса, а третя закопана на випадок, якщо б із ними обома щось трапилося. Остання й досі залишається під землею в Маріуполі. Свою копію Анна сховала у спідню білизну. Коли поверталася, знову проходила місце, де лежало тіло Мантаса.
"Щось дивне було там. Уже потім, у Донецьку, я зрозуміла — крові не було. Нічого, земля суха. Це дивно".
Коли Мантаса завантажили в машину "Вантаж 200", Анна попросила подивитися, чи немає у нього документів. Її попросили цього не робити: медика поруч не було, і було незрозуміло, як жінка відреагує.
Зробила все, щоб Мантаса пам’ятали
В автівці везли 14 тіл військових та Мантаса. Вони не були накриті пакетами. Лише у Микільському Анна змогла доторкнутися до чоловіка. Його обличчя побачила, коли приїхали у Донецьк.
Прощання із Мантасом відбулося у Вільнюсі
Коли тіло Мантаса вивантажували, санітар сказав, що у Мантаса дуже сильно пошкоджена рука. Анна зробила фотографії всього тіла і відправила їх — на випадок, якщо вона сама десь зникне, це буде доказом, що Мантас загинув.
"Коли я побачила, що щось не так із його тілом, коли я в морзі побачила, що це кулі. І без куль я б його везла, але я знала, що це вбивство. Щоб завести кримінальну справу мені потрібно тіло, потрібно зберегти тіло".
Анні вдалося вивезти тіло Мантаса до Литви. У квітні вона передала всі свідчення та зібрані докази литовським правоохоронцям. Нині триває розслідування вбивства литовського кінорежисера Мантаса Кведаравічюса у контексті російської агресії проти України.
Роботу над фільмом "Маріуполіс 2" Анна завершила. Стрічку представили на Каннському фестивалі.
"Я все одно не втрачаю надії, що фільм на слуху. Я думаю, що зробила максимально все, щоб про Мантаса пам'ятали і знали, що він не був убитий випадково. Він не був убитий "війною". Його вбила цілеспрямовано людина. А людина і просто війна, так назвемо, — це дві дуже великі різниці".
Свої в Telegram 
